1.3. Нормативно-правові акти, які регулюють вирішення трудових спорів

Правовим підґрунтям вирішення трудових спорів є положен­ня Конституції України. Так, у ст. 1 Конституції Україну прого­лошено соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Соціальна спрямованість є визначальною при здійсненні державної політики у процесі реформування економіки. Не останнє місце при цьому займає захист соціаль­них прав людини.

Право на працю, на страйк для захисту економічних і соці­альних інтересів та право на об'єднання у профспілки з метою захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів є основними правами людини і отримали конституційне закріп­лення. При цьому у Конституції проголошено також гарантії реалізації цих прав.

Базовими для вирішення індивідуальних трудових спорів є норми статей 55 і 124 Конституції України. Вони закріплюють право судового захисту порушених прав та законних інтересів працівників; встановлюють правило, що правосуддя в Україні -здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, у тому числі при вирішенні трудових спорів.

Щодо колективних трудових спорів, то норма ст. 44 Консти­туції України передбачила лише право працюючих на страйк. При цьому вказується, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом.

Джерелами розгляду трудових спорів є конвенції та рекомен­дації Міжнародної організації праці — МОП (за умови належ­ного оформлення їхньої дії на території України).

Положення рекомендації МОП "Про розгляд скарг на підпри­ємстві з метою їх вирішення" рекомендують державам — учасни­цям МОП встановити правила розгляду індивідуальних трудо­вих спорів, а також містять загальні принципи вирішення інди­відуальних трудових спорів (доступність, без шкоди для праців­ника, своєчасний розгляд, обов'язковість вирішення спору шля­хом прямих взаємних переговорів, вирішення спору у порядку, визначеному національним законодавством, можливість звернення до судових органів) та рекомендації щодо процедури розгляду цих спорів.

Конвенція МОП "Про припинення трудових відносин з ініціа­тиви роботодавця" та конвенція МОП "Про охорону заробітної плати" передбачили процедуру оскарження звільнення.

Велику увагу Міжнародна організація праці приділяє колек­тивним трудових спорам. Це проявилося у прийнятті ряду конвенцій: "Про сприяння колективним переговорам", "Про свободу об'єднань і захист права об'єднуватись у профспілки", "Про за­стосування принципів права на об'єднання у профспілки і на ве­дення колективних переговорів", "Про захист прав представників працівників на підприємствах і надаваних їм можливостях".

Вказані конвенції регламентують загальний порядок і прин­ципи ведення колективних переговорів при вирішенні колек­тивних трудових спорів, а також гарантії для працівників та їх представників при вирішенні цих спорів.

На рівні законів порядок вирішення індивідуальних трудо­вих спорів регулюється відповідною главою КЗпП України. Так, глава XV "Індивідуальні трудові спори" закріплює компетенцію органів, які розглядають ці спори, регулює досудовий порядок розгляду спорів, а також деякі особливості їх розгляду судом.

При розгляді індивідуальних трудових спорів суд застосовує норми не лише трудового, а й цивільно-процесуального права. Це стосується визначення підсудності, порядку звернення до суду, судового розгляду та процедури винесення рішення. За загаль­ним правилом, при розгляді трудового спору суд керується нор­мами цивільно-процесуального права. У виняткових випадках, передбачених законодавством про працю, застосовуються нор­ми трудового законодавства. Це, зокрема, стосується термінів звер­нення до суду, особливостей розгляду справ про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати, а також виконання судо­вого рішення.

При вирішенні індивідуальних трудових спорів прокурор­сько-слідчих працівників і суддів необхідно керуватися нормами спеціального законодавства (Законами України "Про прокура­туру", "Про статус суддів", "Про Вищу раду юстиції"). Спеціальні норми встановлюють особливий порядок розгляду спорів назва­них категорій працівників.

Процедура розгляду колективних трудових спорів регулюється Законом України "Про порядок вирішення колективних трудо­вих спорів (конфліктів)". Він закріпив порядок виникнення колективного спору, проведення примирних процедур, порядок оголошення та проведення страйку. Основним завданням закону є вирішення колективного спору на стадії примирних процедур, тобто попередження та уникнення страйку.

Важлива роль у вирішенні колективних трудових спорів нале­жить Указу Президента України "Про утворення Національної служби посередництва і примирення". Відповідно до нього визна­чено компетенцію, завдання, а також порядок роботи цієї служби.

Норми про трудові спори містяться також у постановах Кабі­нету Міністрів України (порядок оскарження дій відповідних державних органів або встановлення порядку проведення служ­бового розслідування при розгляді спорів державних службовців).

Для проведення примирних процедур при вирішенні колек­тивних трудових спорів важливими є акти Національної служби посередництва і примирення (НСПП). Відповідно до Поло­ження про Національну службу посередництва і примирення, затвердженого Указом Президента України від 17 листопада - 1998 р., вона у межах своєї компетенції розробляє та затвер­джує положення, інструкції тощо стосовно діяльності НСПП та здійснення примирних процедур.

Керуючись указаною нормою, Національна служба врегулю­вала порядок роботи примирних комісій, порядок роботи трудо­вих арбітражів, порядок реєстрації вимог найманих працівників і колективних трудових спорів, порядок діяльності незалежних посередників, а також багато інших питань, які виникають при проведенні примирних процедур.

Надзвичайно важлива роль при розгляді трудових спорів на­лежить рішенням і висновкам Конституційного Суду України, а також Постановам Пленуму Верховного Суду України.

Відповідно до Основного Закону Конституційний Суд України має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України, а також офіційного тлумачення Конституції України та законів України. У навчальній літературі висловлювалася думка про те, що у тих випадках, коли Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення законів про працю, його рішення слід визна­ти джерелами трудового права⁴. Така позиція видається правильною. Однак постає запитання: чи будуть рішення і висновки Конституційного Суду України про конституційність чи не­конституційність законів та інших правових актів джерелами трудового права? Згідно з ч. II ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Кон­ституційним Судом рішення про їх неконституційність. Якщо Конституційний Суд може прийняти рішення, за яким закон чи інший правовий акт втрачає чинність, то такі рішення також необхідно визнати джерелом права.

Велике значення для правильного та однакового застосуван­ня законодавства при розгляді індивідуальних трудових спорів мають постанови Пленуму Верховного Суду України. Сюди не­обхідно віднести постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопа­да 1992 р., "Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх пра­цівниками" від 29 грудня 1992 р., "Про судову практику у спра­вах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р., "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р., "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 р. і деякі інші.

У науковій літературі існують діаметрально протилежні дум­ки щодо юридичної природи керівних роз'яснень Пленуму Вер­ховного Суду України. Так, Р.З. Лівшиць, В.І. Прокопенко вважають їх джерелами трудового права⁵. Інші ж автори (К.Н. Гусов, В.М. Толкунова) вважають, що постанови Плену­му Верховного Суду РФ не можна вважати джерелами трудо­вого права⁶.

Загальноприйнятою є думка про те, що суди можуть вирішу­вати конкретні справи, застосовуючи керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду⁷. Приймаючи те чи інше керівне роз'яс­нення, він сприяє єдиному розумінню та застосуванню правових норм. Більше того, у багатьох своїх постановах Пленум Верхов­ного Суду України фактично створював нові правові норми. Це стосується випадків визнання недійсними правил статей 32, 33, 34 КЗпП України, відомчих положень або статутів про дисцип­ліну, які передбачали можливість тимчасового переведення пра­цівника без його згоди на іншу роботу, встановлення правила про те, що при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподія­ної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів, що належать підприємствам, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід керуватись нор­мами цивільного законодавства, а не законодавства про працю, як це передбачено ст. 134 КЗпП України. Вказані норми, без сумніву, є джерелами трудового права.