Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
відповід до екзам.docx
Скачиваний:
19
Добавлен:
04.09.2019
Размер:
168.56 Кб
Скачать

6. Система трудового права і систем трудового законодавства.

Трудове право як кожна галузь права має свою відповідну систему. В цілому трудове право поділяється на загальну і спеціальну (особливу) частину.

В загальну частину входять правові інститути, що містять правові норми обов’язкові для будь-якого інституту спеціальної частини. Сюди включаються: завдання і функції трудового права, принципи трудового права, джерела трудового права, суб’єкти трудового права трудові правовідносини, колективний договір, працевлаштування.

Традиційно особлива частина трудового права починається із трудового договору, хоча доцільно сюди включити і правове регулювання працевлаштування, далі робочий час і час відпочинку, заробітна плата, охорона праці, дисциплінарна відповідальність, матеріальна відповідальність, трудові спори.

7. Завдання та функції трудового права.

Трудове право виникло як охоронне право, право захисту інтересів як працюючих, так і роботодавців.

Захист інтересів працюючих і роботодавців повинен не порушувати інтереси держави і суспільства в цілому, тому поряд з загальними завданнями трудового права, що виконує будь-яка галузь права тобто регулювання певних відносин, трудове право одночасно виконує ще завдання які сприяють створенню матеріальних цінностей, а отже благополуччя кожного і країни в цілому.

Завдання трудового права сформульовані в Законі, в ст. 1 КЗпП України і реалізуються через його функції.

Такими функціями є захисна або охоронна функція, яка повинна забезпечити захист інтересів як працюючого, так і працедавця.

Завдання сформульовані в ст. 1КЗпП чітко підкреслюють наявність і іншої функції – виробничої функції.

8. Основні принципи трудового права.

Тобто принципи права — це такі засади, вихідні положення, на яких ґрунтується право як система норм.

Отже, принципами трудового права як системи норм, покли­каних забезпечувати трудові та тісно пов'язані з ними відноси­ни, є такі засадничі ідеї (засади), які визначають сферу його дії, порядок встановлення прав та обов'язків суб'єктів, гарантії захисту їх прав та законних інтересів.

До таких принципів, які визначають сутність і закономірнос­ті розвитку трудового права, можна віднести:

обмеження сфери правового регулювання відносинами найма­ної праці;

оптимальне поєднання централізованого і локального право­вого регулювання;

Він визначає порядок та умови встановлення прав і обов'язків суб'єктів трудових і пов'язаних з ними право­відносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії за­хисту трудових прав учасників трудових правовідносин встанов­люються законами і підзаконними актами, а решту правил регу­лювання праці сторони визначають за погодженням між собою або в порядку, передбаченому централізованими нормами, само­стійно. При цьому локальне правовстановлення не повинне ви­ходити за межі і суперечити стандартам, визначеним для нього централізовано.

Локальна правотворчість у сфері трудового права відбуваєть­ся переважно для конкретизації централізованих норм щодо умов відповідних підприємств, установ, організацій. Самі ці центра­лізовані норми вже є своєрідною базою для видання на їх основі локальних правил. І фактично, такі централізовані норми не мо­жуть самостійно регулювати трудові відносини. Тобто локальні норми ніби логічно доповнюють загальні правила, які отриму­ють регулятивні властивості тільки завдяки поєднанню центра­лізованого і локального правовстановлення.

Інший варіант локальної нормотворчості полягає у забезпе­ченні додаткових правових гарантій найманих працівників за рахунок прийняття локальної норми, яка передбачає інші пра­вила регулювання трудових відносин, аніж ті, що встановлені централізованою нормою.

Отже, маючи відповідні економічні можливості, підприємст­ва мають право обирати для регулювання трудових відносин або централізовану норму, або ж прийняти для цього своє правило. Головне тут, щоб локальна норма не погіршувала умови праці порівняно з тими, що гарантуються централізованим законодав­ством. Друга можливість прийняття первинної локальної норми випливає безпосередньо із загальноправового принципу «можна все, що не заборонено» та ст. 9 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Такі ло­кальні норми можуть встановлюватися як при укладенні колек­тивних договорів, так і при прийнятті інших актів локального характеру: правил внутрішнього трудового розпорядку, поло­жень про оплату праці, про преміювання тощо.

соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці;

Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об'єднання роботодавців, об'єднання тру­дящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узго­джених рішень встановлюють обов'язкові для учасників трудо­вих правовідносин правила регулювання праці.

В Україні соціальне партнерство здійснюється на національ­ному, галузевому, регіональному та локальному рівнях. На пер­ших трьох з них практикуються тристоронні відносини (між об'єднаннями роботодавців, об'єднаннями трудящих, органами виконавчої влади), а на локальному рівні колективний договір укладається між роботодавцем і органом, який представляє най­маних працівників.

Інститутами соціального партнерства є проведення його сто­ронами консультацій і переговорів, спрямованих на запобігання і розв'язання колективних трудових спорів, розгляд і вирішення претензій та розбіжностей, що можуть виникати між сторонами, взаємонадання необхідної інформації тощо.

забезпечення єдності та диференціації правового регулюван­ня;

Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх на­йманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право передбачає застосування однакового масштабу до різ­них людей. Тому і трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім гро­мадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, їх повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найм працівників на підставі трудового договору.

Єдність правового регулювання забезпечується переважно нор­мами централізованого рівня. Зокрема, це норми Кодексу зако­нів про працю України, які мають загальний характер, а також норми спеціальних законів «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР, «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»

Та не тільки законами та підзаконними актами досягається єдність правового регулювання трудових відносин найманих працівників в Україні. Останнім часом єдині правила у сфері трудових відносин почали приймати і на договірному рівні. Йде­ться насамперед про Генеральну угоду, яка укладається на три­сторонній основі між Кабінетом Міністрів України, об'єднання­ми роботодавців та профспілковими об'єднаннями України. По­ложення Угоди діють безпосередньо і поширюються на всіх суб'єктів незалежно від форми власності і господарювання, які перебувають у сфері дії сторін, що підписали Генеральну угоду.

Для цього трудове законодавство передбачає встановлення ди­ференційованих правил регулювання трудових відносин лише на законодавчому рівні. Так, ст. 7 КЗпП України вказує, що особ­ливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особ­ливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезон­них працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством. Тим самим законодавець виключає у даному випадку диферен­ціацію умов праці зазначених працівників відомчими чи локаль­ними нормами.

Принципи єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин є однією з характерних ознак не тільки трудо­вого права України, а й інших держав,

визнання незаконними умов договорів про працю, які погір­шують правове становище працівників у трудових правовідноси­нах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-право­вих актах.

Останнім у переліку принципів трудового права стоїть прин­цип визнання незаконними умов договорів про працю, які погір­шують правове становище працівників у трудових правовідноси­нах порівняно із нормативно встановленими умовами. Він тісно пов’язаний з попередніми принципами і полягає у тому, що ті норми — гарантії, державні стандарти в галузі регулювання тру­дових відносин, визначених на рівні держави, за жодних обста­вин не повинні погіршуватись при встановленні умов праці на галузевому, регіональному і локальному рівнях.

Крім того, дія цього принципу поширюється і на акти локаль­ної нормотворчості, які ухвалюються за погодженням між робо­тодавцем і профспілковим комітетом, чи іншим уповноваженим найманими працівниками органом. Більше того, очевидно, що і акти локального характеру, які приймаються роботодавцем од­ноособово або ж (як це передбачено тепер для «Правил внутріш­нього трудового розпорядку») затверджуються трудовим колек­тивом так само повинні визнаватися незаконними у тій своїй частині, яка містить норми, що погіршують становище праців­ників порівняно із законодавством України.