2.2. Джерела міжнародного фінансового права, що лежать в основі діяльності міжнародних фінансових організацій

Джерела міжнародного права

Загальноприйнятим є те, що перелік джерел міжнародного права міститься у пункті 1 статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, що проголошує таке: «Суд, що зобов’язаний на основі міжнародного права вирішувати передані йому спори, застосовує: (а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, між якими виник спір, (б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної у якості правової норми, (в) загальні принципи права, що визнані цивілізованими націями, (г) судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй у якості додаткового засобу для визначення правових норм».

Таким чином, джерелами міжнародного права згідно зі Статутом Міжнародного Суду ООН є:

• міжнародні договори;

• акти міжнародних конференцій та нарад;

• міжнародно-правові звичаї;

• загальні принципи права;

• судові рішення;

• правова доктрина.

Окрім вищеозначеного джерелами права міжнародних фінансових організацій є також їхні установчі документи та внутрішні нормативні акти.

Установчі документи та інші нормативні акти міжнародних організацій

Важливим джерелом права міжнародних фінансових організацій є їхні установчі документи, регламенти діяльності окремих їхніх органів та рішення, що ними приймаються.

Основні принципи сучасного міжнародного фінансового права закріплені у статутах Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного Валютного Фонду та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку. Наприклад, порядок функціонування Бретон-вудської валютної системи представлений у статтях Статуту Міжнародного Валютного Фонду. Після внесення до нього змін у 1970-х роках і затвердження нової редакції Статуту IMF набула чинності нова міжнародна валютна система, що відома нині як Ямайська валютна система.

Окрім установчих документів (статут, договір) джерелом права міжнародних фінансових організацій слугують положення їхніх внутрішніх нормативних актів, що регулюють внутрішні та зовнішні правовідносини міжнародної організації. До них, зокрема, належать: рішення регіональних, інвестиційних, кадрових та інших підрозділів; угоди між міжнародною фінансовою організацією та її службовцями.

Нормативні акти, що регулюють внутрішні правовідносини міжнародних фінансових організацій, стосуються: структури та порядку роботи окремих її органів, їхніх взаємовідносин між собою та відповідними підрозділами, порядку призначення та службового статусу посадових осіб, службовців тощо. Нормативні акти цих організацій, що регулюють їхні зовнішні правовідносини, торкаються: взаємовідносин міжнародної організації із іншими суб’єктами міжнародного права; опису фінансових послуг та продуктів, що надаються з боку міжнародної організації; переліку процедур, яких слід дотримуватись для одержання послуг з боку цих організацій.

Міжнародні договори

Важливим джерелом міжнародного права є двосторонні та багатосторонні договори. Міжнародним договором називається явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні взаємовідносини шляхом створення взаємних прав і обов'язків.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.) і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями (1986 р.) регулюють правовідносини, що виникають під час укладання міжнародних угод, суб'єктами (учасниками) яких є держави та міжурядові організації. Згідно з цими конвенціями, міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами та іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Міжнародні договори, учасниками яких є інші суб’єкти міжнародних відносин (юридичні та фізичні особи), наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами різних держав, не підпадають під регулювання зазначених Віденських конвенцій. Стосовно їх діють інші міжнародно-правові акти. Наприклад, міжнародні міжбанківські розрахунки у формі інкасо регулюються нормами Уніфі­кованих правил по інкасо, прийнятими Міжнародною тор­говою палатою (1996); акредитивна форма міжнародних розрахунків регулюється Уніфікованими правилами та звичаями для документарних ак­редитивів (за редакцією 2006 р., публікація Міжнародної торгової палати № 600).

Різновидом міжнародних договорів є міжнародні платіжні угоди, якими встановлюються система та порядок міжнародних розрахунків за торговельними та неторговельними операціями. Міжнародні платіжні угоди укладаються на багатосторонній або двосторонній основі здебільшого на міжурядовому рівні, рідше – на міжвідомчому. Іноді платіжні угоди є складовими інших договорів, наприклад торгових або кредитних угод. Якщо міжурядовими угодами встановлюю­ться загальні принципи міжнародних розрахунків, то у конкрет­них зовнішньоекономічних контрактах мають чітко формулюва­тися їхні платіжні умови. Лише банки країн, між якими існують платіжні уго­ди, можуть встановлювати між собою прямі міжбанківські кореспондентські відносини.

Міжнародні фінансові організації можуть укладати наступні види договорів: (а) договори універсального типу. Наприклад, угода про заснування міжнародної фінансової організації (підписана у Бретон-Вудсі, 1944 р.), а також угода про зміну статуту Міжнародного Валютного Фонду (підписана на Ямайці, 1976 р.), (б) договори між державою (її урядом) та певною міжнародною фінансовою організацією, (в) договори про співпрацю міжнародної фінансової організації з міжнародними організаціями нефінансового характеру, зі спеціалізованими установами ООН, а також безпосередньо з самою ООН.

Акти міжнародних конференцій та нарад

Наступним джерелом міжнародного фінансового права є акти міжнародних конференцій та нарад. Міжнародні конференції є поширеною формою міждержавного співробітництва і являють собою зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення політичних, економічних та інших питань, що становлять взаємний інтерес.

Як механізм міжнародного права і міжнародних відносин акти міжнародних конференцій та нарад почали використовуватися у другій половині XIX сторіччя. У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний орган держав - її учасників. Різноманіття у найменуваннях конференцій (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Важливі для міжнародної економіки та національних економік окремих країн рішення приймаються нині на зустрічах представників країн, що віднесені до Великої двадцятки. Так звана «Група двадцяти» була заснована у відповідь на фінансові кризи кінця 1990-х років та зростаюче усвідомлення того, що країни з ринковою економікою, що розвивається (emerging-market countries), не були адекватно представлені у світових економічних обговореннях та прийнятті рішень.

Наприкінці 1999 р. у Берліні відбулася установча конференція зі створення Групи двадцяти (G20), офіційна назва якої Group of Twenty Finance Ministers and Central Bank Governors (Група двадцяти міністрів фінансів та голів центральних банків). Ініціаторами цього були міністри фінансів семи промислово розвинених країн світу (Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція та Японія). Членами G20 стали: Австралія, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Мексика, Німеччина, Республіка Корея, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, Європейський Союз та Японія.

Група двадцяти є своєрідним форматом міжнародних нарад міністрів фінансів та голів центральних банків, що представляють дев’ятнадцять найбільших національних економік та Європейський Союз (ЄС). У цілому G20 представляє 90 відсотків світового валового національного продукту та 80 відсотків світової торгівлі (включаючи торгівлю всередині ЄС).

Формат G20 дозволяє здійснювати співробітництво та консультації з питань, що відносяться до міжнародної фінансової системи, вести діалог з країнами, що розвиваються, щодо ключових питань економічної та фінансової політики. Рішення Групи двадцяти мають доленосний характер для економік країн усього світу. В умовах настання світової фінансової кризи вирішальна роль самітів G20 р. стала очевидною. У листопаді 2008 р. відбувся перший саміт G20, за результатами якого було прийнято заключне комюніке, яке містить важливі для майбутнього розвитку світової економіки положення, що полягають у наступному:

По-перше, усі країни мають спрямувати свої зусилля на стабілізацію фінансової системи та запуск механізму економічного зростання. Уряди та Центральні банки зобов’язуються «влити» необхідні грошові ресурси у банківську систему в обсягах, потрібних для відновлення кредитування реальної економіки.

По-друге, уряди зобов’язуються стимулювати споживання.

По-третє, визнається необхідним посилити регулювання світової фінансової системи. Зокрема, до березня 2009 р. мала бути створена колегія інспекторів у складі найкращих спеціалістів у сфері фінансів з країн Великої двадцятки та інших країн. Колегія періодично має збиратися для оцінки стану головних банків та їхньої фінансової безпеки.

По-четверте, має бути підтримка економік країн, що розвиваються. Для цього передбачається реформувати Міжнародний Валютний Фонд та Світовий Банк, щоб їхні рішення мали ще більшу вагу в економічній політиці країн, що розвиваються. Ці міжнародні фінансові організації повинні відігравати не тільки роль «фінансового насосу» для наповнення національних економік грошовими коштами, а й роль «жандарма» для регулювання економічних процесів, аби передбачати можливі збої та кризи.

По-п’яте, торгівля має бути вільною. Особливий акцент зроблено на недопустимості протекціонізму. Уряди країни зобов’язалися не підвищувати існуючі митні бар’єри і не вводити нові упродовж наступних 12 місяців. Також країни мають досягти згоди щодо товарообміну всередині Світової Організації Торгівлі (СОТ, World Trade Organozation, WTO).

Фінансово-економічна криза, що розпочалася у 2007 р., об’єктивно спонукала до появи ініціатив щодо повної перебудови всіх інститутів світової економічної системи. Ідея реформування міжнародних фінансових інститутів, в якій великій двадцятці відводиться роль основного механізму формування нової фінансової архітектури, була озвучена російським президентом на самиті G20 у листопаді 2008 р. Вона увійшла до плану реформи світової фінансової системи, що прийнятий цим форумом і базується на таких п’яти принципах: (1) укріплення прозорості та підзвітності, (2) посилення надійного регулювання, (3) підтримка чесності на фінансових ринках, (4) укріплення міжнародної співпраці, (5) зміцнення міжнародних фінансових інститутів.

На початку квітня 2009 р. G20 зібралася на саміт для розгляду шляхів подолання глобальної рецесії та дефляції, зміцнення фінансового сектору, недопущення протекціонізму, а також механізмів переходу світової економіки до стійкого зростання. Лідери Великої двадцятки домовилися створити систему прогнозування економічних криз. Передбачено заснувати Раду з фінансової стабільності, яка у співпраці з Міжнародним Валютним Фондом попереджуватиме світову спільноту про макроекономічні та фінансові ризики та дії, що необхідно вжити для їх запобігання. Це має кардинально змінити регуляторну систему, щоб уряди могли ідентифікувати ризики та вживати відповідні заходи. Рішення Великої двадцятки були спрямовані на підвищення прозорості банківської системи. Лідери країн домовилися вживати жорсткі заходи щодо країн, у яких існують так звані податкові сховища.

На саміті прийняли рішення виділити Міжнародному Валютному Фонду та іншим фінансовим інститутам 1 трлн дол. США. Перші 750 млрд дол. США виступатимуть додатковими ресурсами IMF, з яких 250 млрд. дол. США – для підтримки нових випусків SDR, а 250 млрд дол. США будуть спрямовані на підтримку торгово-фінансової сфери. Було також передбачено, що IMF скористається частиною своїх золотих резервів для надання допомоги найбіднішим країнам. Наголошувалось і про необхідність збільшення голосів країн, що розвиваються, у міжнародних фінансових інститутах.

Щодо майбутнього світової системи фінансової архітектури, зазначалося, що вона має:

• бути значно прозорішою, більш передбачуваною и значно краще управлятись;

• базуватися на міцному фундаменті міжнародних угод;

• створити нову або частково реформувати існуючу систему міжнародних інститутів, включаючи так звані інститути кредиторів верхнього рівня;

• сформувати нову систему корпоративної звітності, систему страхування ризиків, більш зрозумілу та прозору систему бухгалтерського обліку та звітності.

Наступний саміт G20 має відбутися у жовтні 2009 р. у Нью-Йорку.

Важливим джерелом міжнародного права є й рішення, що приймалися у ході раундів переговорів держав-членів Генеральної угоди по тарифах та торгівлі (ГАТТ, General Agreement on Tariffs and Trade, GATT), заснованої у 1947 р. Нині ціла низка товарів продається за стандартними правилами поста­вок, розробленими ГАТТ. У 1995 році ця структура була перейменована у Світову Організацію Торгівлі (СОТ, World Trade Organization, WTO).

Міжнародний діловий світ добре знайомий також з положеннями конвенцій таких центрів уніфікації міжнародного права, як: Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ, United Nations Commission on International Trade Law), Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД, United Nations Conference on Trade and Development, UNCTAD) та Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА, International Institute for the Unification of Private Law, UNIDROIT).

Міжнародні звичаї та традиції

Особливим джерелом міжнародного фінансового права є міжнародні звичаї та традиції. «Звичай» і «традиція» є близькими поняттями, оскільки обидва розцінюються як правила, що не є нормою права. Міжнародними звичаями є правила, що склалися внаслідок тривалого застосування у відносинах між державами, але не закріплені у міжнародних угодах. Вони є джерелом права у випадках, коли відносини не врегульовані міжнародним договором. Необхідною умовою визнання того чи іншого міжнародного звичаю є визнання його всіма або кількома державами в активній формі (у вигляді певних дій) або у формі утримання від дій.

Звичаї, в основі яких лежить принцип суверенітету та рівності, є обов'язковим для всіх країн. Інші звичаї діють для країн, що їх визнають. Звичаї часто застосовують у контрактах, особливо торгові звичаї. У разі, коли в контракті є пряма вказівка на застосування торгових звичаїв, вони можуть заміняти відповідну правову норму. Торгові звичаї, як правило, вказуються у біржових правилах, що входять до спеціальних збірок (наприклад, спеціальні збірки Торгових палат), у матеріалах робочих комісій Комітету ООН зі сприяння зовнішній торгівлі, а також інших організацій ООН.

Традиція, на відміну від звичаю, не є джерелом права і застосовується лише за умови, що ці правила відомі сторонам і відображені в комерційній угоді у вигляді прямого посилання або умови, що мається на увазі.