1 Бондарь н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обес-печение прав и свобод в местном самоуправлении. — м., 2004. — с. 244-

Конституція України самим підходом до закріплення грома­дянських прав, їхнім місцем у загальній системі конституційного регулювання положення людини і громадянина в суспільстві від­била той факт, що громадянські права і свободи виходять далеко за межі індивідуальних інтересів. Відповідно вони значно ближчі до проблем політичного й економічного розвитку, поглиблення само­врядування, ніж може здаватися на перший погляд. У кожному громадянському праві є присутнім, зокрема, такий моральний і юридичний елемент, як «недоторканність» (фізична і морально-психологічна недоторканність особи, недоторканність приватного життя, недоторканність житла, інформації про особисте життя тощо), а конституційне значення поняття «недоторканність» без­посередньо пов'язане з політичним владарюванням. Рівень гаран-тованості та забезпечення захисту права на свободу та особисту не­доторканність визнається показником демократизації суспільства й є важливою складовою становлення правової державності. Саме тому, виходячи зі змісту ст. З Конституції України, однією із засад конституційного ладу є обов'язок держави утверджувати і забез­печувати права людини.

Враховуючи, що в демократичній державі суверенітетом воло­діє народ, який організує державне і громадське життя на само-управлінських началах, то недоторканність повинна бути забезпе­чена усім, хто його складає, тобто членам громадянського суспіль­ства. У цьому плані громадянські права і свободи — важливий за­сіб саморегуляції поведінки громадянина і як індивіда, і як учас­ника суспільно-політичних процесів, і як суб'єкта економічної діяльності, що детермінує публічно-приватний характер багатьох громадянських прав і свобод.

Тому, втілюючи в собі важливі інструментальні і ціннісні ком­поненти, громадянські права і свободи є, таким чином, конститу­ційною гарантією автономії, індивідуальної суверенності особи­стості в її взаєминах із суспільством, державою, їхніми соціальни­ми утвореннями й організаційно-правовими формуваннями, у тому числі на рівні муніципальної влади.

Важливо при цьому враховувати, що й у нормативному змісті конкретних прав і свобод відповідної групи нерідко прямо відбива­ються муніципально-правові аспекти їхньої реалізації. Про це свідчить, зокрема; закріплення права на свободу пересування, ви­бору місця проживання (ст. 33 Конституції) у зв'язку з аналізом територіальної рівноправності громадян і реалізацією цієї консти­туційної вимоги на муніципальному рівні. Очевидно, що без тако­го громадянського права людини розвиток місцевого самовряду­вання просто унеможливлюється. Невипадково під вільним вибо­ром місця проживання чи перебування законодавець розуміє пра­во громадянина України, а також іноземця та особи без громадян­ства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати¹.

1 Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Укра­їні: Закон України від 11 грудня 2003 р. // Відомості Верховної Ради Ук­раїни. — 2004. — № 15. — ст. 232.

Ілюструє значення цього громадянського права у муніципаль­ному вимірі й одне з рішень Конституційного Суду України, згідно з яким положення частини третьої ст. ЗО Закону України «Про ви­бори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських го­лів», відповідно до якого рішення про реєстрацію кандидатів, які самовисунулися по виборчих округах, приймається окружною (те­риторіальною) виборчою комісією за умови, якщо вони прожива­ють або працюють на території цих округів, є таким, що не відпо­відає Конституції України, враховуючи, що така норма обмежува­ла пасивне виборче право таких громадян порівняно з громадяна­ми, висунутими кандидатами в іншому порядку, для яких цієї умови (проживання чи робота в межах території виборчого округу) непередбачено¹.

Інша форма проникнення муніципально-правових інститутів у конституційний зміст громадянських прав — закріплення на кон­ституційному рівні ролі органів місцевого самоврядування у гаран­туванні відповідних прав. Так, ст. 32 Конституції України закріп­лює неприпустимість збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а частина третя цієї статті прямо зобов'язує не тільки органи державної вла­ди, а й органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб забез­печити кожному можливість ознайомитися з документами, матері­алами, які безпосередньо зачіпають права і свободи цієї особи. Отже, згадана конституційна норма, яка закріплює право на недопущення втручання в особисте і сімейне життя, вказує на один із принципів діяльності органів місцевого самоврядування, які повинні розгля­дати людину як індивід, унікальну особистість, яка є суб'єктом без­лічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів.

¹ Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення части­ни третьої статті ЗО Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (справа про вибори депутатів міс­цевих рад та сільських, селищних, міських голів) від 23 жовтня 2003 р.

² Директива 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради ЄС «Про за­хист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне перемі­щення таких даних » від 24 жовтня 1995 р.; Директива 97/66/ЄС Європей-

Це дуже гостра форма взаємовідносин органів місцевого само­врядування (як і державних органів) із громадянином, що охоплює сферу інформаційних відносин. Украй актуалізується проблема гарантування інформаційної недоторканності особи за місцем про­живання в сучасних умовах активного розвитку систем електрон­ної обробки інформації. Саме тому як предмет і мета захисту осо­бистості у зв'язку з автоматичною обробкою персональних даних на європейському рівні визнається забезпечення права людини на недоторканність особистої сфери у зв'язку з автоматичною оброб­кою даних про нього поза залежністю від громадянства і місця проживання².

Важливим виміром цієї проблеми також є прозорість та доступ­ність влади. Наприклад, у Вінницькій міській раді працює Інфор­маційний центр, створений у рамках реалізації спільного проекту з Консорціумом громадських організацій Вінниччини «Впрова­дження моделі електронного врядування в межах територіальної громади міста Вінниці». Головну увагу виконавців проекту було зосереджено на публічному компоненті — запровадженні вірту­ального Інформаційного центру як інструменту загального досту­пу до влади та її інформаційних ресурсів. Інфоцентр покликаний об'єднати Інтернет-ресурси міста та стати ключовим сайтом для його жителів і гостей. Він буде містити в собі інформацію про за­клади міста, розважальну, інформаційну інфраструктуру, висвіт­люватиме всі публічні заходи, діяльність міської влади та дозво­лить громадянам звернутися до владних структур через мережу Інтернет¹.

Можна навести й інший приклад опосередкованого впливу кон­ституційно закріплених громадянських прав та свобод на інститу­ти місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не спо­відувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи ко­лективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну ді­яльність. Ця стаття Конституції України спеціально не стосується муніципального рівня реалізації цієї норми, хоча її вимоги одна­ковою мірою зачіпають як сферу державного, так і муніципально­го життя. Функціонування релігійних об'єднань здійснюється на території, на яку розповсюджується юрисдикція відповідних те­риторіальних громад і така конституційна норма може впливати на реалізацію інших прав, пов 'язаних, наприклад, зі змістом освіт­ніх програм у комунальних освітніх закладах (введення факульта­тивних занять релігійної тематики).