Музика хіх століття Характеристика особливостей української народної музики

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні та ін. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висував талановитих співців — кобзарів, лірників (А. Шут, О. Вересай).

У музичному фольклорі відбилися теми праці, національно-визвольної боротьби. Територіальне розташування України між Сходом і Заходом позначилося на пісенній творчості українсько­го народу. Однорядкові й дворядкові форми зі скупим речитатив­ним мелосом найхарактерніші для пісень-колядок, ритуальних, весільних, обжинкових. Мелодична розмаїтість яскраво виявилася 1 в побутовій, соціальній ліриці — любовних піснях, піснях про жіночу долю, чумацьких, козацьких, рекрутських. Відмітною рисою І ліричних пісень є широкий розспів (від 2 до 12—13 звуків на один І склад). Багаті форми української народної поліфонії: 3—4-голосі І пісні починаються партією соліста, яку підхоплює хор. Багатоголосся відзначається ритмічною, ладовою змінністю, складними гармонічними сполученнями, обумовленими імпровізаційним характером руху кожного голосу, його відносною самостійністю. І Упродовж багатьох століть українська народна музика розвивала­ся й удосконалювалося у вокальних, вокально-інструментальних 1 та інструментальних формах.

Мелізм — орнаментика, невеликі ме­лодичні звороти для прикрашання мелодії.

Самобутній національний стиль найповніше представлений піснями центрального Придніпров'я. їм властиві мелодична орна­ментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський та ; дорійський. Зв'язки з білоруським і російським фольклором особ­ливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся. У Прикарпатті ] й Карпатах розвинулися свої відмітні пісенні стилі. їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, спів із вигуками, імпровізаційна мелізматика,< силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментально­го начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором.

Глісандо — прийом, коли пальці лег­ко ковзають по клавіатурі чи струнах музичних інструментів. У ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що виявляються в гостро пульсуючому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

Силабічний — складове віршування, основою якого є однакова кількість складів у рядку незалежно від наголосу.