В екз.білеті 3 питання, 2 з яких поширені, і третє питання складається з трьох або п’яти тестових.

(питання для поширеної усної відповіді)

1. Тичина – тріумф і трагедія.

Одного разу в 1911 році, запросивши до себе в чернігівський будинок кількох юнаків, що мріяли стати письменниками, класик української літератури Михайло Коцюбинський несподівано й урочисто оголосив товариству: «А знаєте? Між нами справжній поет!». Михайло Михайлович навіть, можливо, не уявляв, наскільки він мав рацію. Павло Тичина, 20-річний початківець (а саме про нього йшлося) став воістину Поетом Поетів України ХХ століття. В той же час саме доля Павла Григоровича, як і будь-якого геніального митця, є шекспірівської сили драмою, у котрій відбилося все: і небувалі катастрофи доби («Розкраяно небо — мечами, мечами!»), і руйнування вічних гуманістичних начал («Як страшно! Людське серце До краю обідніло»), і страшна дилема (судити тут має право тільки той, хто сам із честю витримав іспит!): піти на компроміс зі сталінською владою або загинути... Зрозумівши колізії життя Павла Тичини, нічого не спрощуючи, прагнучи насамперед збагнути позицію Поета, ми відкриємо для себе суттєве (можливо — головне) в історії України ХХ століття. І в нас самих.

КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ

Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу (і коли він каже ромашці: «здрастуй!» і та тихо відповідає «здрастуй», то це аж ніяк не інфантилізм, а, хтозна, може — вище прозріння тієї мудрості, до якої людство дійде років через двісті). «З глибин Вічності Падають зерна В душу» — так писав про себе молодий Павло. І ще: «В душі я ставлю світлий парус, Бо в мене в серці сум...»

Видатний український письменник, поет і філософ Василь Барка, відзначаючи вражаючу образність думки, кришталеву ясність (але не простоту!) стилю Тичини, використовує термін, яким характеризував свою творчість сам поет: «кларнетизм» . У книзі «Селянський Орфей» В.Барка пише: «Жива вода ранньої поезії Тичини — з віковічної пісні і її щирої, ніби дитячої, віри». Дослідник називає його вірші « жайворонковим голосом при сонці ненашого дня» (це писалося ще у 1961 році, до 70-річчя Павла Григоровича).

На думку Василя Барки (до речі, дуже цікава тема: зіставити творчу манеру автора роману «Жовтий князь» і автора «Сонячних кларнетів», якому належать колосальної, дантовської сили вірші про голод 1921 року, як-от: «Загупало в двері прикладом...»), трагедією творчості і життя Тичини була «втрата зв’язку з найчистішою блакиттю в небі віри», постійні пошуки «молитовного стану серця» серед суцільних звірств. І ще одне зауваження В.Барки: «Для процвітання ліричного світу Тичини потрібен був загадковий зв’язок з тисячолітньою перемогою, чисто духовною, здійсненою у вірі, з часів, коли панівним почуттям на серці була добрість і правди життя розкривалися навколо, мов квіти весною... Ось чому замісто протиставлення «революція і контрреволюція» Тичина розрізняє, що по-нелюдському і що по-людському».

Але ж час, жорстока епоха геологічних соціальних зрушень не давали великому поетові України змоги залишатися на грунті оцього, єдино можливого для нього «розрізнення». Павло Григорович знайшов вражаючі образи (на рівні кращих зразків світової поезії) нелюдського духу доби: «огняний кінь вночі»; «чорний птах — у нього очі-пазурі», «чорний птах із гнилих закутків душі». «Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотних вівтарях лиш вітер віє...» — цей крик зраненої» душі поета долає відстані часові і національні, таке враження, що оті рядки написані не в страшному 1918 році, а щойно, зараз.

БЛИСК СТАЛІ

Син простого селянина з Чернігівщини піднісся до висот людського духу. І йому відкрилися прості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, яке прикривається демагогічними гаслами. Тичина вмів писати про це з тією простотою, що відрізняє справжню поезію: «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, Коли звір звіра їсть?» .

Нова влада мала чудову пам’ять. І ніхто не пробачив би Поету його гімну Незалежній, Вільній Україні 1917 року (поема «Золотий гомін»), ані реквієму героям Крут («Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...»). Щоб вижити — потрібно було складати Гімн Нового Світу. Поет зробив свій вибір. Результат добре вбивали в голову підопічним радянської школи («Відповідь землякам», 1922 р., «Ленін», 1924 р., «Партія веде», 1933 р., «Чуття єдиної родини», 1936 р...).

Головне питання: чому геніальний поет почав оспівувати антилюдяність Іконоборців? Гіркоту невидимих світові страждань Творця влучно передав той же Василь Барка: «Грудну клітку Тичини прикрасили нагородами. А під орденами — в серці — як і в поетичному світогляді, відбулась гвалтовна руїна... Йому неприступна була ні в Харкові, ні в Києві розкіш «нейтральної опозиції» до офіційного думання. Поет змушений був визнати, що не інакше як тільки після прийняття постанови ЦК радянський дощ падає на землю з неба, і навіть написати оду про цю новину».

Що ж до причини трагічних метаморфоз Павла Григоровича, то є один вірш, десятиліттями замовчуваний, що проливає світло на цю проблему. У 1926 році Поет звернувся з благанням про допомогу до свого духовного брата, великого бенгальця Рабіндраната Тагора. Вчитаймося в ці дивовижні рядки: «Рабіндранате-голубе! З далекої Бенгалії Прилинь до мене на Вкраїну, Я задихаюся, я гину. Я покажу такії речі В однокласовій ворожнечі, Я покажу всю фальш, всю цвіль Партійно-борчих породіль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск. Коли б були це генерали, Ми б знали, що робить. А в тім-то й річ, що це кати Однокласовії...»

В усі часи траплялася жахлива ситуація вибору: або ти співай, поете, з нами в тон — або будеш знищений. Сучасники Тичини — Гумільов, Хвильовий, Лорка, Мандельштам... свідомо пішли на загибель. Наш поет обрав життя. Хто може дорікнути йому за це? «На поезії Тичини видно, як здійснюється задушення властивої віри і знищення неповторного творчого обличчя нації» — цілком слушно писав Василь Барка. Отже ж, вихід для нас, хто живе у 2002 році, один — щодня, копіткою працею, відроджувати оте «неповторне творче обличчя нації»...

ПЕРЕМОЖЕНИЙ?

Що найцікавіше — не все так просто і з канонічними, «сталінськими» віршами Поета. Візьмемо вислів «збільшовичений» (...збільшовиченої ери») з «Партія веде». Молодий дослідник Віталій Матеуш вельми точно зауважив, що за формою він подібний до таких слів, як «збочений», «згвалтований», «зросійщений»... Якби партійні контролери добре знали українську мову (а вірш «Партія веде» друкувався 21 листопада 1933 року в «Правде» в оригіналі, без перекладу на російську) — Тичина був би, без сумніву, знищений!

А ось що пише львівський тичинознавець Віктор Неборак: «Бути українським поетом — це бути захованим від решти світу, бути непомітним. Те, що в Тичині непомітне, збігається з українськістю. А все, що у Тичини ленінське і сталінське, помітне аж занадто. Але чим речі помітніші, тим вони швидше набридають. Здається, Тичина знав ціну цьому занадто помітному рівню речей... Непротивлення ленінсько-сталінському злу — християнський вибір Тичини. Він пожертвував собою сонячнокларнетно- українським — і він зберіг себе, сонячнокларнетного» .

Тичина — сталінський співець забутий, і цілком правомірно. Але не буде ніколи забутий великий поет трагічних внутрішніх переживань, який вклав у вуста юнака, котрого мати благословляє йти на ворога, дивовижні слова: «Матусю моя! Немає ворога, Та й не було. Тільки й єсть у нас ворог — Наше серце. Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля...»

Коли Павло Григорович мислив не в категоріях «свій — чужий», «білий — червоний», «опозиція — влада», а у віковічній категорії «людське — нелюдське» — він створював нетлінні шедеври світової поезії. В цьому невмирущість Тичини.

(Ігор СЮНДЮКОВ, «День»)

2. Назвати сучасні літературні українські періодичні видання.

«Літературна Україна» (Київ, 1927), «Всесвіт» (Київ, 1925), «Дзвін» (Львів, 1940), "Авжеж!" (Житомир, 1990, до 1991 виходив як літературно-мистецький альманах), «Дніпро» (Київ, 1927), «Слово і час» (Київ, 1957), «Сучасність» — місячник літератури, мистецтва, суспільного життя, виходив спершу від 1961 впродовж трьох десятиліть у Німеччині (Мюнхен), а потім у США, а від січня 1992 року «Сучасність» випускають в Києві.

3. Психоаналіз повісті Бориса Антоненка-Давидовича «Смерть».

Повість «Смерть» належить до низки творів Бориса Антоненка-Давидовича, в яких письменник намагається омислити долю інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Серед творів Бориса Дмитровича, присвячених цій проблемі, найбільшим і найглибшим, на думку літературознавця Григорія Костюка, є повість «Смерть» — твір психологічно й соціально складний і багатоплановий.

Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, він шляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до Комуністичної партії. Але в КП(б)У він почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клубах — трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там „мова“? Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» — і тому подібні вайлуваті, скалозубні дотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього було записано: «Як комуніст-більшовик — несталий». Це його вкрай бентежить. Він починає почувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїх співпартійців і аналізувати свій стан.

«Несталий»… Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм. Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!.."

Отак міркуючи, Кость Горобенко все ж таки відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тісно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що він повинен зробити, щоб стати з ними рівним? Чого йому бракує? По довгих і тяжких роздумах, приглядаючись пильно до характеру і способу думання своїх нових співпартійців, вивчаючи їх діяльність і психологічне наставлення, він робить несподіване навіть для себе відкриття:

«Треба вбити… Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді… коли кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безліч усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жадних вагань і сумнівів можна буде сказати собі: я — більшовик».

У фіналі конфліктної розв'язки це парадоксальне рішення героя знаходить своє практичне застосування: його посилають з карним загоном розстрілювати «закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. Сцена, як вели на розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську криваву екзекуцію, силою трагізму зображення, якщо поминути «Я» Хвильового, перевищує все, що ми до того читали, включно з «Променя сонця» Володимира Винниченка чи «Оповідання про семеро повішених» Леоніда Андреєва.

Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко більшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Автор прямої відповіді на ці запитання не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомності. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника каральної роти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин.

У статті «...Що вгору йде...» (1980) Григорій Костюк, завершуючи аналіз повісті, пише:«Роздумуючи над драматичним фіналом повісті «Смерть», що з такою силою зображує політику «збірної відповідальності» і її безоглядними масовими розстрілами людей, названих «закладниками», мимоволі приходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звіра? Адже ж тільки поява на обрії життя такого типу «політика» вможливила голод 1932-33, масові депортації на явну смерть мільйонів селян і робітників — жінок, дітей, старих, немічних, хворих, — тільки цей тип міг реалізувати вікопомний терор 1930-х років чи, пізніше, холодно, без усяких сантиментів, винищувати цілі беззахисні нації (кримські татари, карачаївці та інші). Поява в центрі Європи фашизму з його народовбивчою практикою не була вже новиною. Це був лише вияв у новій іпостасі знайомого вже нам типу нелюда. Його каральна акція за окупації Чехії, Польщі, України під час Другої світової війни була оперта на ту саму політику «збірної відповідальности» й розстрілів «закладників», що її започаткували екстремні сили російської революції 1918—1920 рр. Саме цей тип людини-звіра вже в наш час розповзся по всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом «щастя людини», закладає бомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в літаках з туристами і масово вбиває невинних людей».

Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.