1940-Ві й наступні роки в житті Рильського важко уявити без купи покладених на плечі безвідмовного Максима Тадейовича громадських обов’язків, сам перелік яких зайняв би довгу колонку.

Директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (з 1942 р. до кінця життя; назва цього институту, як бачимо, зазнавала змін).

Голова президії Спілки письменників України.

Депутат Верховної Ради СРСР від Житомирщини (з 1946 р. і до кінця життя).

Віце-голова Всеслов’янського Комітету (з 1944 р.).

Голова Українського відділення Товариства радянсько- польської дружби (1958—1964).

Посади нерідко додають титулів і звань, особливо ж якщо їх наполегливо шукають. Максим Тадейович не шукав. Він просто мав колосальний творчий, науковий і моральний авторитет. У 1950 р. за сукупністю праць без захисту дисертації Рильському було присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук. У 1958 р. — обрано дійсним членом АН СРСР. За збірки «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили» у 1960 р. поету присудили Ленінську премію...

Він був однаково органічним — і в академічній тозі, і в куфайці мисливця чи рибалки.

Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч чи лишень час від часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. Був він «енциклопедистом свого часу» (О. Дейч), який умів легко та повсякчас поповнювати свої різнобічні знання. При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Його дивовижне працелюбство мало, сказати б, «моцартіанський» характер; він примудрявся швидко та якісно виконувати величезні обсяги роботи навіть за несприятливих обставин. І залишався тим життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі, для «чарочки» й пісні…

Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність. «Я вчився лібералізму в Христа, Короленка й Луначарського», — пожартував якось Максим Рильський.

Одним із його захоплень були мандри. Друзі й рідні нерідко чули з вуст поета слова: «Мандрівонька пахне», — й це означало, що він знову лаштується в дорогу. Не дивно, що в поетичному доробку Рильського чимало «дорожніх» віршів, написаних ним під час відвідин як чужих країв, так і різних куточків любої його серцю України.

Він знався на музиці й сам був непоганим музикантом. У книгах спогадів про М. Рильського не раз згадуються його імпровізації за роялем. Музика часто входила в плоть його поезії, як у тій же поемі-видінні «Жага». Мабуть, свою роль тут відіграло й дитяче виховання, уроки домівки Лисенка, а водночас і праця в оперному театрі. Не забуваймо, що М. Рильський працював із видатними композиторами, перекладав «оперні арії, хори і сцени, як, наприклад: арію Руслана з опери М. Глинки «Руслан і Людмила», арію Івана Сусаніна з однойменної опери М. Глинки, пісні Ольги з опери О. Даргомижського «Русалка», арію Ленського з опери П. Чайковського «Євгеній Онєгін» та інші». Свого часу один із музикознавців написав розвідку «Максим Рильський і Борис Лятошинський», — і такого роду досліджень про творчу співпрацю Рильського з композиторами може бути значно більше.

Рильський любив життя серед природи. Романівка, її світ залишалися його любов’ю до кінця днів. Можливо, саме з думкою про Романівку ще наприкінці 1930-х він придбав будиночок-дачу в Ірпені, з яким пов’язано багато щасливих днів родинного та творчого життя поета. В роки війни там поселилися гітлерівці, і, як свідчать рідні Максима Тадейовича, він ніяк не міг звикнутися з тим, що в його садибі хазяйнували непрошені гості. 1951 року Рильські переїхали до новозбудованого будинку в Голосієвому. Це був його «мануар» — «замок-резиденція». Тут минули останні тринадцять років життя Майстра, якого М. Зеров по-дружньому називав poeta Maxіmus.