Писемні джерела про історію України найдавнішого часу

Концепції археологів щодо ранніх етапів історії українського народу, точніше його предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Найдавніші свідчення до нас дійшли, насамперед, зі східнихджерел, пов'язаних з іменами фараона Аменхотепа III, царівАсархаддона й Ашшурбаніпала та ін.; набагато повніше ця проблема викладена вже в працях мислителів Греції архаїчної доби Гомера, Гесіода, Алкея, Анакреонта, Есхіла, Піндара, Гекатея,Гелланіка та ін.

Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів І-ІІ ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети.

Деякі риси природи території України описані у творах давньогрецьких і давньоримських авторів. Ці твори поряд з фантастичними містять вірогідні дані. Геродот (5 ст. до н. є.), описуючи Північне Причорномор'я, вказав, що клімат цих земель прохолодний, а поверхня рівнинна, охарактеризував деякі річки, в т. ч. Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер), Ппаніс (Південний Буг). Пліній Старший (І ст. н. є.) також згадує деякі річки Північного Причорномор'я, рослини, тварини (зубрів, турів, диких коней та ін.). В «Географії» Птолемея (II ст. н. є.) є короткий опис і схематичні карти території між Віолою та Доном, де приблизно позначена гідрографічна сітка, гори (Карпати), височини, в т. ч. височина, що відповідає Донецькому кряжу.

Етнонім слов'яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов'яни або склавіни (Подунав'я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавинів початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.

Землі східних слов'ян були відомі і народам Закавказзя, про що, зокрема, свідчить літопис вірменського хроніста VII ст. Зеноба Глака, де наведено легенду про заснування Києва (Куара) в країні полян (полуні). Деякі відомості про природу Придніпров'я та прилеглих земель є в арабських та візантійських авторів. Про ці землі згадують арабські письменники 1Х-Х ст. Ібн-Хордадбег, Ібн-Русте та інші. В трактаті Константина Багрянородного (X ст.) описано Дніпрові пороги, солоні озера Криму. Деякі скандінавські саги містять спогади про мандрівки по Дніпру та ін, річках східнослов'янських земель. Проте в цих сагах багато фантастичних сюжетів.

Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетіка» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Саме у «ґетіці» міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура.

2. Становлення та розвиток людського суспільства на території України в ранній період (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, ранній залізний вік)

. Ранній палеоліт

(від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на територіїУкраїни знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне

людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася наоснові кровнородин-них стосунків.

Здобували їжу колективом,

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому) Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання. Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливовідчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха).. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до новихумов існування., довелося добувати одяг, житло, вогонь. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим

різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни —мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів таінших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періодузбиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрсь-кої епохи вирішальну роль. У цей часпомітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці,.. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людиу називають кроманьйонцем. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. ю.

Мезоліт (10—6 тис. років тому)

Зявлячються лук і стріли, розвивається збиральництво, рибальство, розпочинається приручення тварин.

6- 4 тис. до н.е.- неоліт удосконалюються знаряддя праці, землеробство і скотарство, виникає ліпна кераміка, культури: лінійно-стрічкова, буго-дністровська.

4-3 тис. до н.е. – енеоліт, обробка міді, прогрес у землеробстві і скотарстві, винайдено гончарне коло. Трипільська культурап, 1893 В.Хвойка, вшановували власних богів.

2-1 тис. до н.е. бронзовий вік перехід мід матріархату до патріархату, поділ праці, зароджуються класи, винайдено ткацький верстат.

З.Античні міста-держави в Північному Причорномор'ї

На рубежі УПІ-УП ст. до н.е. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні (стародавні) грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького переселення:

• демографічна , аграрна , •сировинна , військова , соціальна , етнічна , •сукупність усіх вище названих чинників. Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Буга), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.

Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хлібо­робських селищ. Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Жителі міст обробляли поля, розводили виноградники, займалися ремеслами, вели жваву торгівлю із сусідами та Грецією.

Демократичний устрій грецьких міст-держав

На початку свого існування грецькі міста були рабовласницькими республіками. Право брати участь в управлінні містом мали лише вільні громадяни-чоловіки з 25 років. Жінки, іноземці, раби були позбавлені виборчих прав. Уся законодавча влада в містах зосереджувалися в руках народних зборів, до яких мав право ввійти будь-який громадянин міста; виконавча — у руках ради міста, яка обиралася на однорічний термін.

Боспорське царство

У V ст. до н.е. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія. Гермонасса, Кеші, Корокондама і Патрей) об'єдналися в Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Нова держава включала в себе землі Керченського й Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.

За формою правління ця країна була монархією. У руках боспорських царів зосереджувалася вища законодавча, виконавча й судова влада. Царська влада поширювалася на армію, флот, а також на підвладні племена, які входили до складу Боспорської держави.

IV—III ст. до н.е. Боспорське царство переживало найбільше піднесення. Основу економічного життя становили хліборобство, ремесла, торгівля та рибальство.

Проте в II ст. до н.е., коли на Боспорську державу почали тиснути з одного боку скіфи, з другого — Римська імперія, політичний та економічний стан країни різко погіршився. У 107 році до н.е. Боспорське царство охопило велике повстання рабів під проводом Савмака. Були вбиті багато рабовласників і сам цар, решта знаті втекла в Херсонес. Пантикапей, Феодосія та інші міста були захоплені повстанцями, а царем Боспорської держави проголошено Савмака.

У IV ст. н.е. Боспорське царство під ударами гунів припинило своє існування. Суспільне життя античних міст-держав

Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури.

Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н.е.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н.е.).

4. Іраномовні племена на території України в І тис. до н.е. (кіммерійці, скіфи, сармати)

Кіммерійці

Ареал розселення. У І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується у поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

• Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами. Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н.е. важкого удару їй завдали скіфи.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Скіфи

Ареал розселення. З VII ст. до н.е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, які, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе околотами.

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.

Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Основою скіфського суспільства була мала сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становите. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами і білилами.

Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Але з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується.

У Ш ст. до н.е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни із перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

Сармати

Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

1

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу

слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід. До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування. Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпров'ї у ІХ-Х ст.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.

Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як

норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній внаслідок діяльності конкретної історичної особи.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

7. Русько-візантійські відносини у ІХ-ХІІ ст.

Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. -невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. -мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. -війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. - відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і русько-візантійських відносин.

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.

9. Культура Київської Русі ХІ-ХШ ст.

Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів. До матеріальної культуру цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики й театру та ін.

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці.. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі».. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та фрески, техніка виконання яких була дуже складною, й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.

Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими Ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — із срібла.

Усна народна творчість

З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні, думи, загадки, приказки, прислів'я. Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини про славні справи давніх русичів — воїнів-богатирів — Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Олексія Поповича.

Розвиток науки

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ».

Література

Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи.

Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове євангеліє — найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для Новгородського посадника Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література, серед якої найпопулярнішими були візантійські хроніки з відомостями не лише з історії, а й з філософії та географії. Великого визнання набули праці про життя та діяльність великого полководця Олександра Македонського.

Музика і театр

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилось жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.

Музика й театр настільки ввійшли в життя давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.

Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялась на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську — мала розважальний чи побутовий характер та військову— супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.

Освіта

Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був один із найвищих у тогочасній Європі. У Давній Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.

Переважна більшість учених уважає давнішою з них глаголицю, яку створив просвітитель Кирило, щоб зробити переклади грецьких богослужбових книг для слов'янського населення. Букви глаголиці прості в написанні, проте важкі для запам'ятовування, деякі з них означають цілі слова.

На Русі кирилиця була офіційним алфавітом, хоч глаголичне письмо також трапляється в багатьох пам'ятках.

Прийняття християнства сприяло розквіту шкільної освіти. Спочатку школи існували тільки для дітей феодальної верхівки, але з часом шлях до освіти одержали й «менші» люди Русі.

Перші школи були започатковані за князя Володимира в Києві, а потім з'явилися й в інших містах.

Чимало зробив для просвіти князь Ярослав Мудрий. Не випадково літописець відзначив, що «князь Володимир орав освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають можливість збирати врожай книжних знань».

Джерела дають можливість зробити висновок, що в Давній Русі школи були двох видів: церковні й світські. У перших, при монастирях, де готували церковнослужителів, викладали читання, письмо, співи, богослов'я. У світських школах, крім цього, ще давали знання з філософії, риторики, граматики.

Існувало також індивідуальне навчання. При Андріївському монастирі в Києві діяла спеціальна жіноча школа, де дівчат навчали письма, співів, швейної справи, а також різноманітних ремесел.

10. Відносини Київської Русі з кочовими народами східноєвропейських степів у Х-ХП ст.

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в'ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI - на початку XII ст. були об'єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу.

11. Монголо-татарські завоювання у Східній Європі та їх вплив на історичний розвиток українських земель

. Свої походи монголи почали Із завоювання земель сусідів бурят, евенків, якутів, уйгурів, єнісейських киргизів (до 1211 р.). Потім вони вторгнулися до Китаю і в 1215 р. узяли Пекін. Через три роки була завойована Корея. Розгромивши Китай (остаточно завойований в 1279 р.), монголи значно усилили свій військовий потенціал. На озброєння були узяті вогнеметні, знаряддя, засоби пересування.

Влітку 1219 р. майже 200-тисячне монгольське військо на чолі з Чингисханом почало завоювання Середньої Азії. Багаті, квітучі землеробські райони Семиріччя (Середня Азія) перетворилися на пасовища. Були зруйновані що створювалися століттями іригаційні системи. Монголи ввели режим жорстоких поборів, ремісників відводили в полон. В результаті завоювання монголами Середовищ нею Азії її територію почали заселяти кочові племена. Вторгнення до Ірану І Закавказзі. Основна сила монголів з награбованою здобиччю повернулася з Середньої Азії до Монголії. ЗО тисячна армія під командуванням кращих монгольських воєначальників Джебе і Субедея відправилася в дальній розвідувальний похід через Іран і Закавказзю, на захід. Розбивши з'єднані армяно-грузинські війська і завдавши величезного збитку економіці Закавказзі, загарбники, проте, вимушені покинути територію Грузії, Вірменії і Азербайджану, оскільки зустріли сильний опір населення.

Битва на річці Калці 31 травня 1223 р. монголи розбили союзні сили половецьких і російських князів в приазовських степах на річці Калке. Це був останній крупний сумісний військовий виступ російських князів напередодні нашесті Батия. Проте в поході не брав участь могутній російський князь Юрій Всеволодович Володимиро-Суздальський, син Всеволода Велике Кубло.

Підготовка походу на Русь. Повертаючись в степу, монголи перед прийняли невдалу спробу захопити Волжську Болгарію. Розвідка боєм показала, що вести загарбницькі війни з Руссю і її сусідами можна лише шляхом організації загальномонгольського походу. На чолі цього походу став внук Чінгісхана Батий (12271255), що отримав ві6цд свого діда в спадок всі території на заході, "куди ступить нога монгольського коня". Його головним військовим радником став Субедей, добре знаючий театр майбутніх військових дій.

В 1235 р. на хуралі в столиці Монголії Каракорумі було ухвалено рішення про загальномонгольський похід на захід. В 1236 р. монголи оволоділи Волжською Болгарією, а в 1237 р. підпорядкували кочові народи Степу. Восени 1237 р. основні сили монголів, перейшовши Волгу, зосередилися на річці Вороніж, нацепившись на російські землі.

Завоювання Північно-східної Русі. В січні 1238 р. по річці Ока монголи рушили у Володимиро-Суздальську землю. Битва з володимиро-суздальскою раттю відбулася у р. Коломни, на межі Рязанської і Володимиро-Суздальської земель. В цій битві загинуло володимирське військо, що фактично зумовило долю Північно-східної Русі.

Сильний опір ворогу протягом 5 днів надавав населення Москви, кероване воєводою Пилипом Нянкою. Після узяття монголами Моськва була спалена, а її жителі перебиті.

4 лютого 1238 р. Батий обложив Владимир. Відстань від Коломиї до Владимира (300 км) його війська пройшли за місяць. На четвертий день облоги загарбники через проломи в кріпосній стіні поряд із Золотими воротами увірвалися в місто. Князівська сім'я і залишки військ закрилися в Успенському соборі. Монголи обклали собор деревами і підпалили.

Після узяття Владимира монголи розбилися на окремі загони і піддали розгрому міста Північно-східної Русі. Монгольські орди рушили на північний захід Русі. Усюди вони зустрічали наполегливий опір росіян. Два тижні, наприклад, оборонялося далеке передмістя Новгорода Торжок. Північно-західна Русь була врятована від розгрому, хоча і платила дань.

Узяття Києва. Весною 1239 р. Батий розгромив Південну Русь (Переяславль Південний), восени Чернігівське князівство. Восени наступного 1240 р. монгольські війська, форсувавши Дніпро, обложили Київ. Після тривалої оборони, яку очолив воєвода Дмитр, татари розгромили Київ. В наступному 1241 р. нападу піддалося Галицько-волинське князівство.

Похід Бятия на Європу. Після розгрому Русі монгольські орди рушили на Європу. Була розорена Польща, Угорщина, Чехія, балканськІ країни.

Російські землі і Золота Орда. Розорені монголами російські землі були вимушені визнати васальну залежність від Золотої Орди. Боротьба, яку вів російський народ із загарбниками, що не припинялася, примусила монголо-татар відмовитися від створення на Русі своїх адміністративних органів влади. Русь зберегла свою державність. Цьому сприяла і наявність на Русі власної адміністрації і церковної організації. Крім того, землі Русі були непридатні для кочового скотарства, у відмінність, наприклад, від Середовищ нею Азії, Прикаспія, Причорномор'я.

Деякі російські князі, прагнучи скоріше позбулися ви сальній залежності від Орди, стали на шлях відкритого озброєного опору. Проте сил повалити владу загарбників було ще недостатньо. Так, наприклад, в 1252 р. були розбиті полиці володимирських і галицько-волинських князів. Це добре розумів Олександр НевськІй, з ]252 по 1263 р. великий князь Володимирський. Він узяв курс на відновлення і підйом економіки російських земель. Політику Олександра Невського підтримала і російська церква, яка бачила велику небезпеку в католицькій експансії, а не у віротерпимих правителях Золотої Орди.

В 1257 р. монголо-татари зробили перепис населення "запис в число".

Перепис населення в 50-60-х роках XIII ст. відзначена численними повстаннями російських людей проти баскаків, ханських послів, складальників дані, переписувачів. В 1262 р. розправлялася з складальниками дань, бесерменами, жителі Ростова, Владимира, Ярославля, Суздаля, Устюга. Це привело до тому, що збір дані з кінця XIII в. був переданий в руки російських князів.

Наслідки монгольського завоювання і золотоординського ярма для Русі. Монгольська нашестя і золотоординське ярмо стала однією з причин відставання російських земель від розвинутих країн Західної Європи. Був завданий величезного збитку економічному, політичному і культурному розвитку Русі. Десятки тисяч людей загинули в битвах або були погнані в рабство. Значна частина доходу у вигляді дані відправлялася в Орду.

Монгольське завоювання консервувало політичну роздробленість. Воно ослабило зв'язки між різними частинами держави. Були порушені традиційні політичні і торгові зв'язки з іншими країнами. Вектор російської зовнішньої політики, що проходив по лінії "південь —- північ" (боротьба з кочовою небезпекою, стійкі зв'язки з Візантією і через Балтіку з Європою) кардинально змінила свою спрямованість на захід схід". Сповільнилися темпи культурного розвитку російських зе

13Обєднання українських земель у складі Галицько-Волинського

князівства

. Тільки при підтримці поляків, що боялися що Галицька Русь знову потрапить до угорців, Роману Мстиславовичу вдалося зайняти Галицький престол і тим покласти початок об'єднанню Галицької і Волинської Русі в одну велику державу із спадковою владою Романовичів.

Маючи в своєму розпорядженні вірні йому і надійні стіни Волині Роман міг не зважати на опозицію боярства і тверду руку узяти кермо влади з'єднаними князівствами. Зразу ж йому довелося зіткнутися з своїм власним тестем, київським князем Рюриком, незадоволеним об'єднанням двох князівств. В озброєному зіткненні Рюрик був розбитий і біг до половців, за допомогою яких йому вдалося захопити в 1203 році Київ і провести в ньому страшні спустошення і різанину. Проте, скоро він і його союзники - половці були розбиті військами Романа Мстиславовича, після чого Рюрик був насильно пострижений в ченці. Характерний що Роман не побажав зайняти і київський престол, а повернувся в своє з'єднане князівство. Привабливість для князів Києва, як великокнязівської столиці тоді вже втратила свою силу, а володіння ним, не приносячи ніяких вигод, накладало зобов'язання захисту Київського князівства від постійних набігів кочівників.

В результаті об'єднання двох густо населених князівств, куди до того ж невпинно прибували нові переселенці з сходу, і успішної боротьби з Києвом, князь Роман став найсильнішим князем на Русі. Польський історик В. Кадлубек пише: "князь Роман піднявся так високо, що правив майже всіма землями і князями Русі". А новгородський літопис називає його "Государем вся Русі".

14. Держава Данила Галицького в системі політичних відносин держав Центрально-Східної Європи

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі , Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції піденну та західну гілки схіно-слов'янської етнокультурної спільності, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Після занепаду Києва у галицько-волинські землі поступово переміщується центр політичного та економічного життя , про що свідчать розбудова міст , зростання торгівлі, масова міграція сюди кваліфікованих ремісників та ін. Розширюється сфера дії та збільшуються канали поширення західноєвропейської культури, поступово долається однобічність візантійського впливу , але при цьому зберігаються основні духовні підвалив власної самобутності. Галицько-Волинське князівство, продовжуючи славні дипломатичні" традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення монголо-татарського іга з честю представляло східнослов'янську державу на міжнародній арені.

. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює втрачені позиції . Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином і незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).

Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління, переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років . Нащадки Данила Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько-Волинського князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина –

у складі Молдавського князівства.

15. Галицько-Волинське князівство в XIII ст.: особливості політичного та соціально-економічного розвитку

1.Тимчасовий розпад держави (1205-1238рр.). Після смерті Романа розпочинається майже 30-річна боротьба за галицький стіл. Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр (порушення норм феодального права -оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214рр.) ;2. перманентне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх Угорщини і Польщі, що виявилося у проголошенні "королем Галичини та Володимири" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), нашвидкоруч одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю. (Розпочата після цього окупація тривала з 1214р. по 1219р.); наростаюча моноголо-татарська загроза , що вперше заявила про себе у 1223р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів); енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась у 1238р.

3.Об'єднання та піднесення (1238- 1240рр.). Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює втрачені позиції . Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином і незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

4. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).

Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління, переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років . Нащадки Данила Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько-Волинського князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.

16. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій половині XIV ст. - головні тенденції розвитку

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті у 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев— у Галичині, Мстислав - у Теребовлі, а Шварно — у Холмі.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Шварно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, у 1267 р. вбив Войшелка і у Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.

Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264— 1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.

Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував у 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.

Після смерті Лева його син Юрій І (1301 — 1308) знову став правителем єдиної Галицько-Водинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул. Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути, у 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.

Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та отримав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.

Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. У 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру III. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши у 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

17. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Ге-диміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів.. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'як-шою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385-—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між евтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великогокнязівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської» .

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) —- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван ПІ вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

18. Політичні унії між Литвою та Польщею та їх вплив на долю українського етносу.

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ - угода між польським королем Владиславом II Ягайло та великим князем литовським Вітовтом укладена 2.10.1413 у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Г.у., заперечуючи положення Кревської унії 1385 підтверджували існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалась політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Г.У. передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Результатом Г.У. було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 - угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14.8.1385 ум. Крево (Литва). Передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умовою К.у. Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись Великим князем Литовським. Литва зберегла незалежність, але зазнавала значно посиленного в ній польського впливу. Виконуючи умови К.у., в 1385 Ягайло разом з усіма підданими прийняв католицтво. Основною метою К.у. було об'єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену і приєднання до Польщі частини українських земель, які перебували у складі Великого князівства Литовського. Проти К.у. виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Витовтом, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). Однак в березні 1569 великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель -Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558-83 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 28.6.1569 була підписана Л .У., яку 1.7.1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Л.у. завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Л.у. привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні і, одночасно, викликало піднесення українського національно-визвольного руху проти польських загарбників.

19. Національний та релігійний рух в Україні в ХІУ-першій половини XVII ст.

Протягом XIV—XV ст. на Грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на Грунті києво-русь-кої духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразківта канонів 2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів; 4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості. Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

20. Українська культура ХІУ-ХУІ ст.

Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історич­них умовах, які характеризувалися:

• навалою монголо-татарських орд на українські терени;

• експансією Польщі та Литви;

• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови. Розвиток української культури в цю добу можна поділити на два періоди:

• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України куль­турному рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;

• польсько-литовський.

На думку М. Грушевського, польська культура ХІУ-ХУ ст. не досягла високого рівня, а була в значній мірі відбитком німецької та італійської культур.

В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже ук­раїнська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, литовська та польська держави підтримували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слабшають література та художня творчість.

Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний розвиток. Але навіть у цих складних умовах культура українського народу розвивалася. Архітектур рхітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних спо­руд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець.

До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, який був побудований па високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.

Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (ХІУ-ХУ ст.).

У ХІУ-ХУ ст. панував церковний стиль перехідного періоду, в якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Христового, XIV ст.), у Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (ХГУ-ХУ ст.).

Ремесла

Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організації, що об'єднували групи ремісників за фаховою ознакою. Живопис

Високого розвитку в ХІУ-ХУ ст. досягло українське малярство.. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть ікони починають передавати образами святих величність і красу. Освіта

Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.

У XIV - па початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини.

Література і фольклор

Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впливи. їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвро­пейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печерського патерика». Поряд з церковною літературою в українській редакції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Сказання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.

Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».

На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в боротьбі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братців з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найбільш відома серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш».

21. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько. Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир НІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза. Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельсь-ку унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Вілнською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію.. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

І У^лдругій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, нев-щухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

22. Українські землі у складі Речі Посполитої (до серед. XVII ст.)

За словами українського історика О. Субтельного, «Україна наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника». Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:

•монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігнали руських князів, установили жорстоке ярмоЗолотої Орди;

боротьбу за українські землі починають Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і Московське князівство.

У Європі в ХУ-ХУІ ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Посполитій з цього часу розпочався процес, що отримав назву Другого закріпачення селян.

Після Люблінської унії на теренах України діяло польське феодальне право та Литовські статути. Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов'язки, були «Судебник» (1468 року), «Устави на волоки» (1557 року), постанова сейму Речі Посполитої про закріпачення селян (1573 року) та Литовські статути 1588 року.

Протягом XVI ст. здійснено три видання цих законів: 1529 року («Старий статут»), 1566 року («Волинський») та 1588 року («Новий»). Найдосконалішим серед них був кодекс від 1588 року. Він діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 року, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької обл.) та Придніпров'ї. Цей статут був написаний старобілоруською мовою, а 1614 року його переклали й видали польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), вони закріплювали станові привілеї землевласників та визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства.

Литовські статути 1529 та 1566 рр. зберігали непорушними етнічні відмінності підвладних народів (на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського опинилися землі Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (староукраїнська й старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква посідала панівне становище в духовному житті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося право литовських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати їм грамоти на володіння землями.

Литовські статути 1529 та 1566 рр. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпаченню селян. Так, наприклад, за Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

• Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573 року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала.

Проте одночасно запроваджувана трипільна система хліборобства значно збільшувала продуктивність праці. У другій половині XVI ст. волочна система була поширена й на приватні та церковні землі.