26. Основні групи джерел з історії України у хуіі -хуш ст.

У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники; етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу; лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови; 4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін 5)писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1)актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2)оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори. Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письмен ників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.

Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 рр. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, таін.

Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 рр., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 р., а в деяких списках — до 1734 р.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.

До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722— 1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в

1729—1730 рр. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 рр., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старший — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 р.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

В українській історіографії XVII — XVIII століть визначне місце займає твір, який його видавцем О. Лазаревським умовно названо Чернігівським літописом, хоча твір має свою первісну назву: «Літописець в Руських и Польських що ся сторонах діяло і якого року». Чернігівський літопис є важливим джерелом та цікавою пам'яткою української історичної і суспільно-політичної думки того періоду. Однак його високо поціновують не тільки історики. Дослідники-філологи відносять його до жанру історико-оповідної прози, вважають видатною пам'яткою української літератури і мови, відзначаючи при цьому стилістичну спільність чернігівського літопису з славнозвісним літописом Самовидця початку XVIII століття.

«Польські аннали» Веспасіана Коховського як джерело до історії України середини і третьої чверті XVIII ст.

Для написання своєї хроніки В.Коховський використав значну кількість наративних джерел (хроніки, щоденники, мемуари), документальний матеріал, власні спогади та спогади очевидців, які брали участь у тогочасних подіях.

27. Українські землі в контексті польсько-російського протистояння (друга половина ХУЇІ-ХУШ ст.)

Новий етап боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного пригноблення панської Польщі пов'язаний з ім'ям Богдана Михайловича Хмельницького. Предводитель визвольної боротьби українського народу володів всіма якостями вождя: умінням згуртувати різнорідні в соціальному відношенні сили (не тільки козацтво, але і селян, городян, духівництво) і націлити їх проти загального ворога. Інша гідність Хмельницького полягала в широкому політичному кругозорі, що дозволяв йому сміливо лавірувати, укладаючи союзи, якщо того вимагала обстановка, навіть з таким ненадійним партнером, як кримський хан. В той же час Богдана Хмельницький ні на хвилину не забував того, що остаточна мета може бути досягнутий тільки в тісному союзі з російським народом

Початок руху супроводився поряд блискучих перемог повсталих над військами Мови Посполитої. Перший успіх посліду вав в травні 1648 р., коли в двох битвах у урочища Жовті Води і у Корсуні була наголову розгромлена армія коронного гетьмана Потоцького. Чутка про перемогу швидко рознеслася по Україні, і в армію Хмельницького стали вливатися величезні маси населення. Влітку 1648 р. повстання переросло у визвольну війну.

Чергові перемоги військо Хмельницького взяло у Пілявец (вересень 1648 р.) і у Зборова, де 5 серпня 1649 р. були розгромлені каральні війська, якими командував сам король. За компромісним Зборовському договором, укладеним через три дні після битви, у ряді воєводств посади могли займати тільки православні; число реєстрових козаків було доведено до 40 тис. В той же час договір дозволяв польським магнітам, вигнаним з України в ході визвольної війни, повернутися в свої володіння і вимагати від селян виконання повинностей.

Хмельницький розумів значення Білорусі як плацдарму для нанесення панами ударів по Україні з флангу і тилу. Тому він відправляв в допомогу білоруським повстанцям значні сили. Сумісні дії білоруських селян і городян з українськими козаками сковували сили супротивника і позбавляли його можливості кинути їх на Україну.

. Власних національних ресурсів було недостатньо для завоювання незалежності і тривалої боротьби з Мовою Посполитої і Кримом. З самого початку визвольної війни Хмельницький багато раз звертався до російського уряду з проханням прийняти Україну в російське підданство.

Обстановка в Росії не сприяла задоволенню прохання — країна не була готова до війни з Мовою Посполитої, яка почалася б зразу ж після оголошення про возз'єднання України з Росією. На рішучість уряду задовольнити прохання Хмельницького надавало стримуюче вплив загострення соціальних суперечностей усередині країни — в середині сторіччя Росія була охоплена міськими повстаннями.

Для Росії настала пора рішучих дій. Земський собор в Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив рішення про возз'єднання України з Росією. На Україну було відправлено посольство на чолі з боярином Бутурліним. Рада в Переяславлі 8 січня 1654 р. одностайно висловилася за входження України до складу Росії. В урочистій обстановці було проголошено возз'єднання двох братських народів.

Війна з Мовою Посполитої на першому етапі, що почалася, протікала для Росії вельми успішно. В кампанію 1654 р. російські війська оволоділи Смоленськом і 33 містами Східної Білорусі, у тому числі Полоцком, Вітебськом, Могильовом.

Розгромом Мови Посполитої скористалася Швеція, що прагнула відтіснити її від побережжя Балтійського моря і стати самою повновладною господинею прибережних територій на півдні Балтіки. Влітку 1655 р. шведський король Карл X з півночі вторгнувся в межі Польщі і без праці оволодів переважно її території, у тому числі і Варшавою.

Успіхи Швеції загострили і без того напружені відносини її з Росією. В Москві справедливо розсудили, що захоплення Швецією польських земель укріпить її позиції в Прибалтиці і ускладнить боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря. Оскільки російський уряд був переконаний, що Мова Посполита, ослаблена успішними діями російської і шведської зброї, більш не в змозі вести активні бойові дії, то в серпні 1656 р. воно почало з нею мирні переговори. Російська сторона зажадала приєднання до Росії всіх територій, якими вона оволоділа протягом двох років війни. Поляки не погоджувалися на такі поступки. Тому з Мовою Посполитої 24 жовтня 1656 р. був укладений не мир, а перемир'я. До цього часу Росія вже знаходилася у стані війни з Швецією, оголошеною 17 травня Відновлена з Мовою Посполитої війна більш не супроводилася блискучими перемогами, характерними для перших літ військових дій. Вона прийняла затяжний характер, що виснажував матеріальні і людські ресурси сторін. В одних битвах перемогу брали польсько-литовські, в інших — російські війська, причому, дедалі дії російських військ ставали менш успішними. Найкрупніша поразка росіяни потерпіли під Чудновом 23 жовтня 1660 р. Показником напруженого стану економіки Росії був Мідний бунт в Москві в 1662 р.

Сторони почали мирні переговори ще в 1661 р., але вони, то припиняючись, то поновлюючись, не приносили миру, оскільки жодна з них не погоджувалася на поступки: Мова Посполита відмовлялася поступитися Росії землі, якими вона фактично володіла, а Росія не погоджувалася на межі, обумовлені Поляновським договором 1634 р., вигідним Мові Посполитої. Виснажливі переговори завершилися ЗО січня 1667 р. Андрусовським перемир'ям на 13 з половиною літ: Росії були повернені Смоленськ, а також всі землі на схід від Дніпра. Мова Посполита визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією, проте Білорусь залишалася під її владицтвом. Росія придбала також Київ, розташований на правому березі Дніпра, правда на два роки. Умови Андрусовського перемир'я в 1686 р. закріпив «вічний світ», згідно якому Київ на вічні часи залишався за Росією.

Хоча Андрусовське перемир'я, а потім і «вічний мир» не вирішили питання возз'єднання з Росією всієї України і тим більше Білорусі, вони знаменували крупний зовнішньополітичний успіх уряду: возз'єднання Лівобережної України з Росією цементувало дружбу двох братських народів і відкривало перспективу входження всієї України і Білорусі до складу Росії.

Возз'єднання України з Росією піддалося суворим випробуванням. Після смерті Богдана Хмельницького (1657) гетьманська булава опинялася в руках тих представників старшини, які дотримувалися польської орієнтації. Всупереч волі українських селян і городян вони намагалися розірвати узи возз'єднання з Росією і повернути Україну в підданство Мови Посполитої. Позиція цього прошарку старшини пояснювалася слабкістю центральної влади в Мові Посполитої, існуванням магнатко-шляхетського свавілля, що відкривало широкий простір для гетьманського свавілля і збагачення. Корисливі інтереси частини старшини вступали в суперечність з кореними інтересами українського народу, що надавав рішучу протидію зрадницьким задумам гетьманів. Звідси гетьманська чехарда, характерна для Лівобережної України 50 — 60 рр. XVII в.

Гетьманами Лівобережної України були Іван Виговський, що уклав з польсько-шляхетським урядом ГадячськиЙ договір, що відмінив ухвала Переяславської ради, 16-річний Юрій Хмельницький, що виявився негідним свого знаменитого батька і що став слухняною маріонеткою в руках супротивників возз'єднання України з Росією, Іван Брюховецький, що домовився з султаном про перехід України в підкорення Імперії Османа. Проти них боролися кращі представники українського народу. Всі спроби відірвати Україну від Росії закінчилися провалом. Та все ж гетьманам поступово вдалося розширити привілеї старшин і відновити феодальні порядки, розхитані визвольною війною.