10.Запровадження християнства, його вплив на розвиток Київської Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в Історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі Історич­ного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував про­вести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язич­ництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовер­жця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзерка­лювала розклад політичних сил у середині країни, адже верхов­ним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а нов­городського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовер­жець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модерні­зована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмува­ла процес державотворення | не захищала багатства! привілеї фе­одальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхід­ністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зраз­ка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний век­тор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху "з варяг у греки". По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантій­ської моделі християнства світська влада домінувала над релігій­ною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а конт­роль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віров­ченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що три­вожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття хрис­тиянства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залеж­ність від Візантії. Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візан­тійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для при­душення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була над­звичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Про­те обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Конс­тантинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив хрис­тиянство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир. Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імпера­тор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну жит­ницю Імперії — Херсонес (Корсунь) Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме у Корсуні восени 9К9 р Володимир взяв шлюб з Анною Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі Драматичні події, пов'язані Із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990 рр.) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді ж християнізація Русі тривала де­кілька століть. Прийняття християнства значно вплинуло на подальший роз­виток Київської Русі: 1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство освячувало владу панівної еліти, соціальну диферен­ціацію та всю феодальну систему, 2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могут­ньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабо консолідованою, поліцентричною держа­вою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязів­ської дружини. 3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у ко­ло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньорусь­кій державі відкрили шлях до її визнання європейською христи­янською спільнотою. 4, Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило си­туацію, позбавивши людину цього страху5. Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфе­рі, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мис­тецтва. Водночас прийняття християнства візантійського зразка спри­чинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів: 1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній вла­ді. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнс­тва 2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літе­ратури була латина, на "Русі церковна служба правилася слов'янською мовою 3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем пр0гресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зрос­танню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

11.Зовнішня політика Давньоруської держави.

12. Походження національно-державної символіки України

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України і тризуб. Під державними сим­волами України розуміють закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними оз­наками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Державний Герб — це закріплений у законодавстві офіцій­ний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображен­ня окремих фігур виражає коло певних ідей політичного харак­теру та символізує суверенітет держави. Державний Гімн — це закріплена в законодавстві країни му­зично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політично­го характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України — це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї полі­тичного характеру. Державний Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів:

верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Український національний символ тризуб, або триденс, чи тридент сягає своїм корінням у сиву давнину, коли людина тіль­ки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафік­соване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (IV— ПІ тис. до н.е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н.е. — IV ст. н.е., цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його сприйня­ли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверд­жують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI—VIII ст. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Залежно від того, що саме автори цих версій кладуть в основу, свого обґрунтування, їх умовно мож­на поділити на три групи — предметну, графічну та філософсь­ку. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або ж виразу. .Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям, скіфам, грекам та ін. Інші дослідники цієї групи пов'язують зображення тризуба з орна­ментом. Вважається, що цей орна­мент міг мати візантійське, східне, слов'янське або, ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це літера "Ш", яка раніше означала цифру 3. Найґрунтовніше відповідь на питання про походження та суть тризуба дають гіпотези, що шукають витоки цього знака у триєд­ності та тривимірності світобудови. Весь навколишній світ побу­дований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що в свою чергу лежать в основі усіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, черво­ний, синій — взаємодіючи, утворюють весь спектр веселки, бага­тобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, ви­сота — характеризують об'єм і простір світобудови. Отже, навколишньому світові притаманні триєдність, триплановість, тримірність.