50. Суспіл-політичн життя в Укр. В 40-50 рр.

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась на Україну відразу ж після вигнання німецьких окупантів. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам". В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід СРСР (Архангельська, Кіровська, Молотовська області, Комі АРСР і т.д.). На початку січня 1945 р. було прийнято рішення, за яким підлягали виселенню громадяни польської національності. Всього було виселено в 1944--52 рр· із західних о6ластей України близько 203 тис оунівців і членів їх сімей, "куркулів", "андерсівців" (військовослуж6овців польської армії) та ін. Багато із «спецпереселенців» померло під час перевезення та різних хвороб. 10 травня 1944 р. (вже на другий день після вигнання німців з Кримського півострова) Лаврентій Берія повідомив Й.Сталіна про розроблений НКВС СРСР проект рішення ДКО про виселення всіх татар з території Криму. 11 травня Сталін підписав цей документ. Вночі 18 травня почалася насильницька депортація кримських татар. За дві доби за межі півострова було виселено понад 180 тис осіб. 2 червня 1944 р. Сталін підписав ще одну директиву ДКО про депортацію з території Криму греків, вірменів і болгар. В кінці червня того ж року з Криму бупо виселено всіх місцевих жителів, які мали турецьке або грецьке громадянство. Пізніше на спецпоселеня направпялись репатріанти, демобілізовані воїни та ін. Депортовані з Криму були віднесені до категорії спецпоселенців, виселених навічно. Вони були переважно розселені на території Узбецької РСР. Всього на час прибуття на спецпоселення нараховувалось понад 228 тис депортованиx. 8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис іх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб. Дещо відновлене украінське національно-культурне життя зазнало удару в період «ждановщини» (1946-1949). В липн1 1946 р, ЦК ВКП{б) звинуватило керівництво КП(б)У в недостсітній увазі до ідеологічної підготовки кадрів в сфері науки, літератури і мистецтва. В зв'язку з цим з'явилась постанова пленуму ЦК КП(б)У 15-17 серпня 1946 р. про небезпеку українського націоналізму, яка засудила «Нарис історії украінської літератури» (1945 р·), критиковано і зміне-но редокційний склад журналів «Вітчизна», «Перець». Засуджено «1сторію України» (1943 р.), відновлено кампанію проти «школи М.Грушевського». Наприкінці 1946 р. затверджено новий, наближений до російського, український правопис, схва-лений в 1945 р. постоновою Ради Міністрів УРСР. В 1947 р. піддалися критиці за «націоналістичні ухили» рильський, Яновський, Сосюра, Корнійчук. Сосюру критикували за вірш «Любіть Украіну!». В редакційній статті газети «Правда» 2 липня 1951 р. з приводу цього вірша говорилось, що підписатися під ним міг би «будь-який недруг українського народу... скажімо, Петлюра, Бандера та ін.».

51.Микита Хрущов і Україна

52.Виникнення дисиденства. Правозахисний рух в Україні.

53. Суспільно-політичне життя в Україні у другій половині 60-х – середині 80-х років ХХ ст.

Якщо у галузі економіки принаймні декларувалися деякі ре­форми, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з влад­ними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами і мі і спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуп­равління, зміцнення політичного монополізму КГРС. Курс на "стабілізацію", а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внут­рішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були: 1. Підміна справжнього народовладдя формальним представ­ництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. Створені у такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не ма­ли. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпа­ція значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. 3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу "неформальних" орга­нізацій та груп. 4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію. 5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Ше­лест (1963—1972 рр.) — автономізаційну, В. Щербицький (1972— 1989 рр.) — централістську, тобто орієнтовану на центр. Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протис­тояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь. П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особ­ливо створення раднаргоспів, виношував плани республікансь­кого госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва і особливо після "Празької весни" 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а тим більше у пар­тійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро 'ЦК КПРС типу: "Українська партійна організація не підтримає це рішення" дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями. У 1972 р. П. Шелест усувається зі своєї посади. Фор­мальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: "Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років, напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім.. Звинувачений в ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічно­му місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. ліде­ром комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ. В 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши остан­ніх своїх противників на головних посадах. На ЮСУ з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., залишило­ся у новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у чле­ни Політбюро КПУ — один. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва. "Команда" Щербицького не зуміла дати своєчасного кри­тичного аналізу ситуації у республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами. У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функ­цій партійного і державного апарату, підміни держави та її орга­нів партією.. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу місь­ких і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. стано­вили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій. Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обра­но характерний для командно-адміністративної системи екстен­сивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 р до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на "стабільність" практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України по­над 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Старіло партійне керівництво, і як не парадоксаль­но, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономір­но, що в апарату політичної влади в цей період сформувався від­повідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відді­ляє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закри­того характеру, наростає відчуження партії від народу, посилю­ється ідеологічний диктат. Проголошений курс "стабілізації" не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиб­лення кризових явищ.

54.Входження Криму до складу України

55. Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині 80-х поч. 90 рр.ХХ ст Розвиток демократії і гласності

Якщо у галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намага­лося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС. Курс на "стабілізацію", а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були: Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпа­ція значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. 3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а "створити "демократичний фасад" народовладдя". Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу "неформальних" організацій та груп. 4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію. 5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Ше­лест (1963—1972 рр.) — автономізаційну, В. Щербицький (1972— 1989 рр.) — нейтралістську, тобто орієнтовану на центр. Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р, визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь. П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва і особливо після "Празької весни" 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: "Українська партійна організація не підтримає це рішення" дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями. У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. За В. Щербицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється "зрощення" партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо у перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управ­ління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаці­ями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій. Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обра­но характерний для командно-адміністративної системи екстен­сивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 р. до 1985 р„ КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебрав кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив «на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на "стабільність" практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республіканської партійної організації 1981 р., понад 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втрете, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негатив­ні наслідки. Старіло партійне керівництво, і як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як нате, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відді­ляє від основної маси комуністів глибоке провалля. Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс "стабілізації" не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.

56.Надзвичайна сесія Верховної ради УРСР 24 серпня 1991р. Акт проголошення незалежності України.

57. Актуальні проблеми розвитку економіки. Банки В Україні

Ключовою проблемою забезпечення інноваційного розвитку економіки є наявність кваліфікованих кадрів, здатних створювати та освоювати у виробництві новітню техніку і технології. Існуючу систему підготовки та перепідготовки таких кадрів слід довести до рівня міжнародних кваліфікаційних вимог. І насамперед це стосується фахівців у галузі комерціалізації технологій та інноваційного менеджменту. Необхідно забезпечити тіснішу інтеграцію освіти і науки, розвивати нові її форми. Більшу увагу треба приділити питанням нострифікації дипломів різних рівнів. Проте підготовка фахівців є лише першим кроком до розв'язання «кадрової проблеми». Як відомо, нині у світі значно активізувалися, так би мовити, змагання за інтелект. Промислово розвинені країни (наприклад Німеччина) розробляють спеціальні програми залучення іноземних фахівців з найперспективніших галузей. Тому наша держава, щоб уникнути ролі постачальника кваліфікованої робочої сили за кордон, має створити належні умови для нормальної роботи вчених та висококваліфікованих спеціалістів на Батьківщині, забезпечити їм прийнятний рівень оплати праці та соціального захисту. При переході на інноваційний шлях розвитку та розширенні ринку науково-технічної продукції важливого значення набуває також врегулювання питань захисту і використання інтелектуальної власності. У цій сфері в Україні, на жаль, не виконуються міжнародні вимоги. Зокрема, патент з проведенням експертизи винаходу на світову новизну видається лише через 4—5 років після подання заявки. Внаслідок цього, зрозуміло, втрачається новизна винаходу і, головне, актуальність його впровадження. Через фінансові негаразди наші вчені та фахівці мають великі труднощі з патентуванням своїх винаходів за кордоном. До речі, в Росії уряд виділяє цільові валютні кошти Російській академії наук на таке патентування. Існуюча ситуація з охороною винаходів та інших об'єктів промислової власності свідчить про необхідність доопрацювання національного законодавства з метою його гармонізації з міжнародними правовими актами, а також удосконалення роботи відповідних державних органів. Сучасний етап розвитку світової економічної системи характеризується створенням ефективних механізмів міжнародної кооперації і розподілу праці, в тому числі в науково-технологічній та науково-виробничій сферах. Україна має знайти своє місце в цих процесах. І передусім це стосується співробітництва з провідними країнами Заходу. Можливості для цього є. Зокрема, НАН України вже протягом тривалого часу плідно співпрацює з відомою американською фірмою «Пратт енд Уітні» в галузі технологій ремонту турбін авіаційних двигунів, з НАСА — в галузі технологій зварювання в космосі. Єдиний шлях, який дасть змогу Україні підняти економіку та вийти на світовий ринок, — це власний інноваційний розвиток. Але, безперечно, реалізація інноваційної моделі не може бути справою лише НАН України чи Міністерства освіти і науки. Вона потребує відповідних політичних рішень і об'єднання зусиль усіх гілок влади для розв'язання назрілих проблем науково-технологічної та науково-виробничої сфер держави. БАНКИ - один із головних інструментів здійснення економічних реформ, одна з найважливіших структур ринкової економіки. Оскільки пріоритетним напрямком у роботі банків є кредитування економіки, перспективи розвитку банківської системи проглядаються лише за умови зниження простроченої заборгованості за позичками банків. Враховуючи що всі банки на Україні дуже різні, доцільно різні групи банків ставити в різні умови державного регулювання. При цьому слід виходити не з назви банку, що може бути якою завгодно, а з реальної структури його активів. В цьому сенсі пропонується розглянути механізм встановлення не єдиного нормативу розміру статутного фонду, а певної шкали, відповідно до специфіки та спеціалізації комерційних банків, обсягів їх фінансових оборотів. Щоб Україна успішно увійшла в завершальний етап перехідного періоду з добре підготовленою банківською системою, здатною розв`язувати нові, надзвичайно складні завдання реструктуризації економіки, необхідно вже сьогодні забезпечити вирішення мінімум трьох завдань:

1) прискорити зростання економічного потенціалу банків, нагромадження їхнього власного капіталу, звільнити їхні баланси від безнадійних боргів державних підприємств; 2) захистити банки від втручання з боку державних структур, яке не відповідає вимогам чинного банківського законодавства, створити надійну систему страхування банківських депозитів, сприяти формуванню високої довіри до банків з боку юридичних та фізичних осіб; 3) створити дієву законодавчо-правову базу діяльності банків, яка забезпечила б їм умови для надійного захисту від усіх видів ризиків та вдосконалення високої стабільності їх роботи. Враховуючи викладене вище потрібно вжити ряд заходів. По-перше, необхідно створити систему швидкого реагування на виникнення банківського ризику в цілому(щоденна оцінка стану банківської системи, можливість своєчасно оцінити фінансовий стан будь-яких банків України за допомогою офіційної методики оцінки стану банку на основі його звітної статистики). По-друге, потрібно розробити і прийняти закон про банкрутство й ліквідацію банку(злиття, продаж загалом або частинами). Для захисту вкладів громадян потрібно створити міжбанківський фонд обов`язкового страхування банківських вкладів фізичних осіб, який матиме статус юридичної особи. Необхідно створити дійовий механізм застави майна, для чого: вдосконалити процедуру реалізації майна; звільнити від ПДВ та податку на прибуток частину коштів (у розмірі неповернутої суми кредиту), одержаних від реалізації майна.

58. Національна політика Української держави на сучасному етапі Національні меншини

Підвищення національної свідомості посилює роль національних традицій та цінностей, які відіграють важливу роль при виборі моделі соціально економічного розвитку України. Величезною мірою темпи та глибина суспільно – економічного прогресу України буде залежати від того, по якому шляху піде українська нація, що відроджується. Слід усвідомити, що наша держава не може просто перейняти і повторити чужий історичний досвід. Соціально – економічні системи є типологічними, а економічні закони – універсальними. Проте це не означає, що загальні економічні закономірності та тенденції не мають особливих специфічних форм свого прояву. Причому останні багато в чому обумовлені національною специфікою тієї чи іншої країни. Тільки на основі власної національної економічної моделі Україна зможе знайти своє місце в світовій спільноті. Використовуючи досвіт інших країн слід врахувати конкретну суспільно – економічну ситуацію. При виборі національної економічної моделі слід враховувати, що Україна є складовою частиною європейської цивілізації як певної соціально – економічної та культурно – історичної цілісності. Безперечним є те, що відмежування національної української економіки від тенденцій розвитку всесвітнього господарства буде призводити до відставання від поступу світової цивілізації.

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізувати Декларацію прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток. Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Стаття 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Стаття 6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом. Стаття 10. Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами. Стаття 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об’єднання. Стаття 14. Держ. органи сприяють діяльності національних громадських об'єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. Стаття 15. Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об'єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій. Стаття 18. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом.