28. Т.Шевченко та його роль у духовному відродженні України

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (1814-61), український поет, художник. Народився в сім'ї кріпосного селянина. У 1838, після того, як був викуплений у поміщика, поступив в Петербурзьку АХ. У 1847 за участь в Кирило-мефодієвськом братстві арештований і визначений рядовим в окремий Оренбургській корпус. У 1858 повернувся до Петербургу. Збірка віршів «Кобзар» (1840; повніше видання - 1860); поеми «Катерина» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Сон» (1844), «Наймічка» (1845), «Неофіти» (1857), «Марія» (1859); п'єса «Назар Стодоля» (1843). Поезію Шевченка, пройняту любов'ю до України, співчуттям до важкої частки народу, протестом проти всіх форм його соціального і національного пригноблення, відрізняють близькість до народної творчості, глибокий ліризм, «простота і поетична грація виразу» (І. Франко). Живопис Шевченка поклав початок реалістичному напряму в українському мистецтві (картина «Катерина», 1842; серія малюнків «Притча про блудного сина», 1856-57). Акварельні пейзажі, психологічні портрети, офорти (серія «Живописна Україна», 1844).

29. Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи.

Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р.

До товариства входили молоді представники української ін­телігенції на чолі з істориком, ад'юнкт-професором Київсько­го університету Миколою Костомаровим, учителем з Полтави Василем Білозсрським, службовцем канцелярії генерал-губер­натора Миколою Гулаком. Пізніше до них приєдналися Панте­леймон Куліш і Тарас Шевченко. Це був цвіт тогочасної інте­лігенції, за родом фахових занять більшість з них була на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років, за походженням — з дрібномаєткових дворян. Вони захоплюва­лися ідеями романтизму і демократії, свідомо ставили перед собою завдання дати громадянству нову політичну програму. Нелегальна політична організація була названа на честь ві­домих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Найважливіші положення програми «братчики» виклали у творі під назвою «Книга буття українського народу». Вони за­кликали до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, мріяли, що прийде час, коли вся слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні ца­ревича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Братство ставило завдання перебудувати суспільство на за­садах християнства, ліквідувати кріпацтво, стани, поширюва­ти освіту й об'єднати всі слов'янські народі в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну роль відводилося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сейм. Усі слов'янські на-роди мали б право вільно розвивати свою культуру. Але брат­ство не включало в програму питання повної незалежності України. Серед членів товариства не було єдності думок. Переважна більшість із них, за винятком Т. Шевченка та ще кількох «братчиків», мала сумнів у здатності своїх «м'яких» і «поетич­них» співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючись щодо загальних напрямів, учасники товариства розходилися в пи­танні про те, що вважати першочерговим і головнішим. Для М. Костомарова це були єдність І братерство слов'ян, Т. Шев­ченко палко обстоював соціальне та національне звільнення українців, П. Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. більшість висловлювалася за еволюційні методи досягнення поставленої мети, Т. Шевченко і М. Гулак вважали, що лише шляхом революційних змін можна здійснити задумане. Загалом, членів братства об'єднувала ідея боротьби за долю України та її народу. Від Кирило-Мефодіївського това­риства починає свою історію новий український політичний рух. Братство Існувало недовго. На початку 1847 р. внаслідок доносу студента Петрова члени товариства були заарештовані. Більшу частину Їх заслано до різних міст Росії, найгірша доля спіткала Т. Шевченка: його заслано до Оренбурга без права писати й малювати. Ідеї братства поширювалися серед тогочасної інтелігенції і. особливо завдячуючи генію Т. Шевченка, серед простого наро­ду. Те, що інші намагалися вкласти в параграфи статутів, вії-висловлював в образах своєї поезії. Обурення Шевченка соці­альною несправедливістю переплітається з його ненавистю де національного гноблення України. Він закликав до самовизна­чення України, змусив своїх колег побачити не лише барвисті звичаї народу, а його страждання. М. Драгоманов наголошував що Шевченко настільки великий чоловік для українства, щ< зовсім не диво, коли на нього так часто оглядаються українці коли зайде розмова про українську справу. Кирило-Мефодіївське братство було першою в історії України нелегальною анти кріпацькою політичною організацією, як; ставила за мету національне і соціальне визволення українське го народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одно часним створенням федерації (скоріше мова шла про конфедерацію) слов'янських країн

30. Ска­сування кріпосного права. Реформи 60-70 років.

19 лютого 1861 р. маніфест Олександра II проголосив ска­сування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема з України (Г. Ґалаґан, В. Тарнавсь-кий та ін.). Царський маніфест подав реформу як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд під­готував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони се­лянських сімей.

Згідно з реформою скасовувалася особиста залежність селя­нина від поміщика. Селяни дістали особисту свободу. Віднині поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. Селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори і торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу або в навчальні заклади. Вони мали право придбати рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряд­жатися і спадкувати його за законами. Селянин здобув громадянські права. Проте уряд зробив усе, аби ускладнити селянам можливість користуватися «дарова­ними» правами, притіснити їх свободу. За одержані земельні наділи, що, як правило, були мен­шими ніж попередні (крім Правобережної України) і най­гіршими, селяни повинні заплатити поміщику викуп. У зв'язку з відсутністю грошей вони змушені були брати їх у борг у дер­жави, а потім сплачувати з відсотками одержану позичку про­тягом 49 років. Так селянин потрапляв у залежність І від по­міщика, якому треба було відразу платити 20 % викупу, і від держави.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, щоб вони змогли перевести своє господарство на капіталістичні рейки. Водночас ускладнювала перебудову селянського госпо­дарства, бо прибутки селян йшли не в господарство, а на ви­плату викупу і податків. До викупної операції селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — панщину або податок. Проте окремі зміни у взаємовідносини поміщиків із селянами були внесені реформою відразу:точно встановлювався розмір повинностей, поміщик позбавлявся права встановлюати різні додаткові повинності. Він мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто із селом. Запроваджувалась загальноросійська система селянського управління: сільські гро­мади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Після скасування кріпосного права, коли мільйони селян вже не підлягали владі поміщиків, гостро постало питання про реформу управління, впровадження законності й порядку в адміністративну діяльність. У 1864 р. були створені виборні ор­гани влади в масштабі губернії і повіту — «земські установи».

31. Посилення національного гніту в Україні в другій половині ХІХ ст. Валуєвський циркуляр та Ємський указ.

18 липня 143 роки тому російський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав секретний циркуляр про часткову заборону видання книг українською мовою. Серед інших подібних актів російської держави Валуєвський циркуляр вирізнявся тим, що забороняв друкувати українською мовою саме релігійну літературу та шкільні підручники.

Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою».

Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії». Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями. Відтак, циркуляр приписував цензорам дозволяти до друку українською мовою тільки художні твори. Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення. Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту). Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

На доповнення до Валуєвського циркуляру 30 травня 1876 року Олександр Другий підписав Емський указ, яким заборонив видавати і ввозити з-за кордону українські книги, влаштовувати театральні вистави і викладати у школах українською мовою та навіть друкувати україномовні тексти до нот. Ні Валуєвський циркуляр, ані Емський указ формально ніколи не були скасовані.