Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
моя шпора.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
02.08.2019
Размер:
240.65 Кб
Скачать

43. Національна політика в Україні в 20-х рр. Хх ст.. „Українізація”, її суть і наслідки.

Принципово важливою складовою частиною культурних про­цесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спря­мована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості роз­вивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: під­готовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного І державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на­ціональної історії, відродження і розвиток національних тради­цій і культури. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних по­літичних та економічних умов для розвитку національних мен­шин. Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національ­ного відродження на окраїнах. Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Політика коре­нізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і віль­ного розвитку радянських республік.. 2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спіль­ної мови з селянством залу­чити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна де­централізація і т.п.) на сферу національних відносин. 3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, гос­подарським апаратом. 4. Політика коренізації була спробою більшовицького керів­ництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах. 5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну струк­туру — Радянський Союз: Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошу­валася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допо­моги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політи­ки українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії укра­їнці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% техніку­мів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів рес­публіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової про­дукції українською мовою. Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет,, функціонування українсь­кого радіомовлення тощо) проводилася серед компактно прожи­ваючих за межами УРСР груп українців. (На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн, українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — май­же 2 млн,, в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб). На початку 30-х років українізацію, влучно названу американ­ським істориком культури М. Семчишиним "українським рене­сансом XX століття", як і всю політику коренізації, почали посту­пово згортати.. Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися сут­тєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багато­мільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; час­тково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суве­ренітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним, з без­посередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю полі­тику було згорнуто.

44. Індустріалізація в Україні в 20-30 роки ХХ ст.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913р.) рівня, однак країна суттєво від­ставала від передових капіталістичних держав: значно менше ви­роблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і наф­ти. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни. Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу на­штовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Заплановану модернізацію необ­хідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, оста­точно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміц­нення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовніш­ня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще до­сить реальною. На промислових підприємствах у цей час хронічно не виста­чало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефі­цит обладнання. Основною перешкодою для успішного здій­снення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари.

Стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР сто­яв на таких позиціях: У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в "Правді" з'являється стаття Сталіна "Рік великого перелому", в якій виголошується курс на різке форсування індус­тріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%. Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були: 1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість. 2. Податки з населення (для села "надподаток" — постійний ріст цін на промислові товари), 3. Внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — "під контролем суспільних організацій". Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб.

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у ро­ки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб ста­новило 4 млрд. крб.). 5. Форсоване розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: "Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максималь­не збільшення виробництва горілки". У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб. 6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР була створена комісія з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.

8. Небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робіт­ничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'яз­нів ГУЛАГу. Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщен­ня продуктивних сил. Особливості процесу індустріалізації в Україні: 1. Інвестування в промисловість республіки значної частини коштів. У 1926— 1927 рр. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п'ятирічки на промислову мо­дернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капі­таловкладень. 2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалі­зації крупних промислових об'єктів. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігант­ськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паро­возобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпрод-зержинську, Дніпропетровську, Комунарську). 3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потен­ціалу республіки. Якщо у роки першої п'ятирічки з 1500 промис­лових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів 4. Поява у республіканському промисловому комплексі но­вих галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виник­ли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбі­кормова, хлібопекарська. Коли став до ладу 1932 р. завод "Дніпроспецсталь", у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмі­нієвого заводів в УСРР з'явилася також кольорова металургія. 5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно від­ставала від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капі­тального будівництва і недостатньої сировинної бази. 6. Витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорін­но змінивши структуру господарства: зросла частка промисловос­ті у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої про­мисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробниц­тва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією. Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька захід­ноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після (, Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобут­ком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню про­цесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні у містах про­живав лише кожен п'ятий житель всього населення України, то перед Другою світовою війною вже кожен третій. Наслідком швид­кого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме у цей час активно формуються національний український робіт­ничий клас та інтелігенція.

Підприємства-монополісти спочатку пог­линали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни. Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися чи реконструюватись, але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загаль­носоюзними тенденціями, мав низку особливостей: інвестуван­ня у промисловість республіки, особливо у початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового по­тенціалу республіки; поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора. Наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднознач­ними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробницт­ва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.