45. Примусове запровадження колгоспного ладую. Голодомор 1932-1933 років

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію про­мислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проб­лемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило біль­шість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вда­лося. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною фор­мою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише у тому, яким способом у тради­ційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст. Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927 р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що коо­перація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредит­на, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи.). Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому виз­ріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держа­ва мусила залежати від значної кількості неконтрольованих інди­відуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективіза­ція—це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого насе­лення міст та армії продовольством, а промисловості — сирови­ною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного бо­ку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянст­ва, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до лік­відації багатоукладності в економіці. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% се­лянського землекористування — це була слабка опора для здійс­нення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардиналь­ним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення про­котилася республікою з другої половини січня до початку берез­ня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулен­ня потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%. Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористич­них актів проти представників радянської влади. У Херсонсько­му, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні вис­тупи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.'. Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", в якій у "перегинах" процесу колективізації звинува­тив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянсько­му питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався ма­совий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офі­ційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгос­пів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худо­ба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кре­дити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини се­лянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняць­кі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники. Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація "куркулів" з України набула величезних масшта­бів. На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено „внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але і бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських гос­подарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

ГОЛОД В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спеку­ляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в міс­тах І передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні загони щоб не допускати сюди голодних селян. Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібо­заготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій мопотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тче. чол. Наступного року голод набув ще б;пьших розмірів. В 1933 р. до організації голод/ в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Ста­ніслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці. Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки лю­доїдства

46. Утвердження тоталітарного режиму в СРСР.Репресії в Україні в 30-ті роки ХХ ст.

47. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, по­чинає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання пос­тупово висувається на одне з чільних місць у міжнародній полі­тиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українсь­ких земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізу­ючим фактором політичного життя Європи. Це робило українсь­ке питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" — серйозним козирем у великій дипломатичній грі. Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це пи­тання про умови і механізм возз'єднання українських земель та про створення власної української державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втри­мати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендува­ла на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., активно дома­галася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самос­тійно не міг вирішити українського питання. У цей час все зале­жало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськи­ми політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні І933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито вису­вається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональ­нішого використання цієї родючої території". Українські орієнтири ста­ють дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітич­ної експансії. Українське питання активно застосовувалося для заспокоєн­ня західних держав. Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина на­магалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" — логічний результат чітко проголошеної орі­єнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основ­ного удару на початку Другої світової війни.