35. Столипінська аграрна реформа. Її наслідки.

Аграрне питання було найболючішим. Кріпосницький лад завжди опирався на дві основи: поміщицьке землеволодіння й селянську общину. Після реформи 1861 р. станова община збереглася. Однак після революції 1905—1907 рр. з ініціативи голови уряду П. Столипіна царизм відмовився від політики, спрямова­ної на консервацію кріпосницьких пережитків, і вдався до руй­нування общини. Затримувати штучними засобами об'єктивний процес поширення товарно-грошових відносин в селянському господарстві новий голова уряду вважав безглуздям, тому ря­дом законодавчих актів дозволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що були у користуванні се­лян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав мож­ливість об'єднати свої ділянки в одну (так званий відруб ) й або залишався на старому помешканні, або виселявся на хутір, побудований на власній землі. Столипін вірно розрахував соціально-економічні й політичні наслідки аграрної реформи. Завдяки виникненню цілого про­шарку «міцних і сильних», за висловом прем'єр-міністра, се­лянських господарств уряд одержував нову опору на селі. Але реформа Столипіна зустріла сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед, есерів та більшовиків), які в роз­рахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціаль­ну напруженість на селі. Селянські маси, побоюючись розо­рення, теж опиралися реформі. Найбільш успішно вона просува­лася в Україні, хоча й тут общину не вдалося зруйнувати оста­точно. Питома вага господарств, що вийшли з общини, складала на Правобережжі — 48%, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — тільки 16,5%. У ході столипінської реформи активізувалася діяльність створеного ще у 80-і рр. XIX ст. Селянського поземельного бан­ку. Він скуповував за високими цінами землю у великих земле­власників, подрібнював її на ділянки і в розстрочку продавав се­лянам. Поміщики охоче продавали землю. Деякі з них звільни­лися від надлишків, переходячи до капіталістичних методів господарювання, інші розорювалися або ліквідовували маєтки з остраху перед майбутньою революцією. В Україні з 1906-го по 1910 р. через банк було продано понад 480 тис дес. переважно поміщицької землі. Виходячи з общини, чимало селян продавали землю й руша­ли за кращою долею до Сибіру. Українські губернії протягом 1906—1912 рр. дали близько мільйона переселенців. Майже чет­верта частина переселенців повернулася в рідні місця й попов­нила лави безземельного сільського пролетаріату. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії.З1900 до кінця 1910 року з Галичини та Буковини виїхало за кордон майже 300тисяч чоловік, із Закарпаття-40 тисяч. Як і раніше, переважну більшість становило селянство. Причинами еміграції було безземелля, малоземелля та безробіття. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю

36.

37. Революція в Україні. І і ІІ універсали ЦР

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фаталь­ним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набира­ючи силу, переросла у революцію. Протягом надзвичайно корот­кого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Ми­кола II відрікся від влади і фактично в країні встановився рес­публіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором по­дій стала Перша світова війна. Лютнева революція у Росії лише на певний час зняла полі­тичну напругу в країні. Після падіння царизму перед суспільст­вом постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Пер­шочерговими завданнями були: створення нової стабільної дер­жави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання нега­тивних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та націо­нального питань. Перемога революції сприяла створенню на теренах колиш­ньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.. Водночас місцеві фактори зумовили певну специфіку та особливості суспільного життя українських земель Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землев­ласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орі­єнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які і розглядалися Тимчасовим урядом як пред­ставницькі органи місцевої влади. Широка демократизація сус­пільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зу­мовили на перших порах популярність нового уряду серед місце­вих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обстави­ни Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скли­кання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних влад­них структур, перманентну кризу влади. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи вла­ди — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження ре­волюційних традицій 1905—1907 рр. В середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціа­лістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во­ни були у Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у вели­ких містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полта­ві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунсь­кого фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Але апогеєм української революції на протязі квітня – червня є І Універсал Центральної Ради. 10 червня 1917 виконавчий Комітет Центральної Ради схвалив текст Універсалу і доручив Винниченкові його на військовому з'їзді, який в цей день завершував свою роботу. ЦР цим документом оголошувала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення – універсали. Вітаючи ЦР як найвищий державний орган, український народ вітав власне національне відродження. І універсал має декларативне значення. Він затверджується ІІ військовим з’їздом (15 червня), який проголошує такі принципи: Автономія; Потрібність скликання установчих зборів – сейму, який утворює постійний уряд; Активна підтримка мас коштами. 15 червня 1917 року починається створення державного апарату: Мала Рада (законодавчий); Генеральний секретаріат (виконавчий) на чолі з Винниченко. Державним писарем було призначено Христюка. Секретар по військовим справам – С. Петлюра, по міжнародним – Єфремов. Таким чином Україна ненадовго стала автономією, що призвело до суперечок з ТУ. Другий універсал ЦР, його місце в історії України. Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері та його курс на війну до переможного кінця дедалі погіршував становище в країні. Це призвело до поглиблення між партійних суперечностей і загального послаблення державної влади. 19 червня в великих містах пройшли великі демонстрації, які спричинили нову політичну кризу. У такій ситуації до України приїздить делегація ТУ у складі трьох міністрів – Керенського, Терещенка та Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковими мірами потребували дві сторони. Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати Центральну Раду державним органом влади негайно, не чекаючи Установчих зборів. Зміст досягнутої угоди було затверджено вже в Петербурзі 2 липня. Засідання проходило бурливо і обговорення українського питання призвело до політичної кризи. Три міністри від партії кадетів вимагали не надавати Україні ні каплі автономії. Але угода була затверджена і 3 липня ЦР видає свій ІІ Універсал, в якому зазначалось, що ЦР має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії в Україні. Поповнена ЦР виділить із свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, що буде представлений ТУ на затвердження як носій найвищої крайової влади цього Уряду в Україні. У згоді з національними меншинами ЦР підготовлятиме закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчим Зборам. До затвердження цього закону Центральна Рада зобов’язується самочинно не проголошувати автономію України. При кабінеті військового міністра ЦР матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин. Зміст Універсалу свідчить про те, що ЦР зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольних рух. Для української сторони цінність укладеної угоди істотно знижувалась через неокресленість територій на які розповсюджувалася влада ЦР, не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами ТУ, які продовжували існувати. Роблячи оцінку історичного значення ІІ Універсалу можна сказати, що це був крок назад, значною поступкою ТУ, але необхідно сказати, що це було викликано рядом об’єктивних та суб’єктивних причин.