- •1. Історія України: її предмет і джерела
- •2.Походження назв “Русь” і “Україна”
- •3.Державницькі традиції на території України: кіммерійці, скіфи, сармати.
- •9.Державний і політичний устрій Київської Русі
- •10.Запровадження християнства, його вплив на розвиток Київської Русі
- •13.Утворення Литовсько-Руської держави. Особливості її внутішнього устрою.
- •14.Винекнення і формування українського козацтва
- •15.Утворення Галицько-Волинського князівства. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.
- •16. Запорізька Січ і формування козацької державності
- •17. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.: їх причини і наслідки
- •18. Причини, характер і рушійні сили Визвольної війни під проводом б. Хмельницького
- •19. Люблінська унія 1569 р. Захоплення укр. Земель Польщею
- •20.Переяславська рада. „Березневі статті”.Політичні плани б.Хмельницького
- •21. Хід і основні події Визвольної війни під проводом б. Хмельницького
- •24. Гетьманування і. Мазепи. Його державна і політична діяльність
- •27. Запровадження революційно-демократичного та ліберального руху в Укр. Масони та декабристи.
- •28. Т.Шевченко та його роль у духовному відродженні України
- •29. Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи.
- •32. Революційний рух в Україні в другій половині хіх ст.
- •33.Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро-Угорської імперії (іі Пол хіх ст)
- •34. Національний рух на початку хх ст. Утворення політичних партій.
- •35. Столипінська аграрна реформа. Її наслідки.
- •38. Проголошення унр. Ііі та іv Універсали
- •IV Універсал Центральної ради та його історичне значення.
- •39. Гетьманат п.Скоропадського. Внутр і зовн політика.
- •40. Відновлення унр. Директорії та її місце у розвитку української державності
- •41. Проголошення зунр. Акт злуки унр та зунр та його значення.
- •43. Національна політика в Україні в 20-х рр. Хх ст.. „Українізація”, її суть і наслідки.
- •45. Примусове запровадження колгоспного ладую. Голодомор 1932-1933 років
- •48. Окупація України німецько-фашистськими загарбниками. Терор, економічні плани
- •49. Антифашистський рух опору на окупованій території України.
- •50. Суспіл-політичн життя в Укр. В 40-50 рр.
- •59. Міжнародна діяльність України на сучасному етапі
- •60. Конституція країни та її історичне значення.
21. Хід і основні події Визвольної війни під проводом б. Хмельницького
Соціально-економічні проблеми, загострення суперечностей, економічні проблеми, закріпачення селянства, релігійний гніт – все це лягло в основу вибуху національних сил, який вже готувався до революції. Ця війна стала подією переломного значення. Літописці відображали Хмельницького як найвизначнішу подію українського народу. Одні історики Росії зображали Хмельницького, як об’єднувача Русі, а його дії, як приєднання, об’єднання Малоросії до царської Росії. У 1648 р. український народ повстав проти шляхетського поневолення, за свободу. Почалась війна, яка поклала початок новому періоду в історії українського народу. Народна революція охопила майже всі верстви українського суспільства, але головними і вирішальними були селянські маси, Запорізьке козацтво. Запорізьке козацтво було головною об’єднаною силою у війні, найбільш озброєною. Важливу роль відігравало духовенство упродовж усієї війни. Важливе його значення і під час підписання Переяславської Ради. Хмельницький очолив боротьбу українського народу. Він був видатним діячем, полководцем, дипломатом, освіченою людиною. На початку XVII ст. починають гуртуватися прихильники навколо Хмельницького, після чого польська шляхта переслідує і затримує його , але він втікає. Потім організовує повстання, показавши себе як організатора, тактика. В січні 1648 повстанці під Хмельницьким розгромили польський гарнізон і обрали Богдана гетьманом. Польський уряд вирішує придушити повстання. Потоцький (гетьман Польщі) відправляє на Січ великий гарнізон. Хмельницький вирушає назустріч польському війську. Але перед цим він заключає мир з татарами з метою заручитися підтримкою татар і мати безпечний тил. Перша битва. Народна армія перемогла на Жовтих водах і під Корсунем (16 і 26 травня 1648). Після перемоги козакам належить багато зброї, тяглової сили. Найголовнішим є попадання в полон Потоцького і Калиновського з усім своїм штатом. Хмельницький повною мірою використав ці перемоги. В цей час хвиля народних виступів з’являються на Лівобережжі, Київщині, Поділлі, Волині Галичині, аж до Карпат. Частина козацького війська не поділяло тактичних планів Хмельницького і часто не підтримувало його. Хмельницькому вдалося з цього розрізненого, неорганізованого війська створити міцну армію. На вересень 1648 р. було сформовано 35 козацьких полків (понад 80000 селян і козаків), тобто армія стає організованою. Після тих перемог шляхетська армія готується до нових війн з Україною. Так, польський уряд звернувся до Російського уряду. Але дізнавшись про це, Хмельницький вирушає з армією з Білої Церкви на Поділля. 23 вересня 1648 р. селянсько-козацькі війська розбили польські війська під Пилявцями. Після битви під Пилявцями Хмельницький вирушив на Галичину. Народні маси Галичини радо зустріли Хмельницького, нові люди вступили до війська. Після облоги Львова Хмельницький укладає перемир’я з Яном Казимиром і обіцяє польському королю виконати його прохання і відвернути свої війська від Львова. Наприкінці 1648 р. після великих успіхів військо Хмельницького виступає до столиці України. Кияни урочисто вітають Хмельницького. Так завершився перший період народно-визвольної війни. Цей період закінчився великими перемогами тому, що: 1 .цей період зміцнив сили і дух українського народу. 2 було визволено від польської шляхти частину земель України, на визвольній території була усунена шляхетська влада. 3 почалось формування самостійної української державності. Реалізація планів Хмельницького утруднювалось через внутрішні і зовнішні обставини: Польський уряд, магнати робили все, щоб продовжити війну і знову оволодіти українськими землями. Союз з Кримом був ненадійним. татари досить насторожено сприймали перемоги Хмельницького і не хотіли сильної армії. Внутрішні сили України не були організовані. Виникали суперечності між гетьманом та козацькою старшиною. Все це впливало на єдність і могутність армії. Другий період. Влітку 1649. знову починається війна. Польський король очолив похід на Україну. В кінці червня 1649 р. армія Хмельницького оточила велику частину польського війська під містечком Збараж. Довго тримало в облозі, а Хмельницький, залишивши велику частину війська, вирушає на збори. В серпні 1649 року відбувається важлива битва. Шляхетське військо зазнає поразки, але татарський хан, який був союзником Хмельницького, сам зажадав від нього припинити битву і розпочати переговори. 18. 08.49 – уклад Зборівського уговору, який встановлював козацький реєстр, оголошував амністію учасникам повстання, дозволяло гетьманську владу на Київщині, Чернігівщині, Братиславщині, дозволяв лише православних на урядові посади, скасовував унію. Одразу на початку виникло багато суперечок між козаками і польською шляхтою. Головні сили обох сторін зійшлися у вирішальній битві в червні 1651 р. під Берестечком на Волині. Чисельність армій була приблизно однаковою: близько 150 тис. з польського боку і 100 тис. козаків, яких підтримувало 50 тис. татар. Б. Хмельницький, який умілим маневром на початку битви почав заходити на правий фланг польського війська, мав шанси виграти бій. Але у вирішальний момент татари раптово відступили, не витримавши вогню польської артилерії, і залишили лівий фланг козацької армії (окремі історики вважають, що такий сценарій ведення бою був розписаний до його початку). Б. Хмельницький хотів Їх повернути, проте був захоплений у полон Кримським ханом. Козацьке військо залишилося без керівника. Командування взяв на себе Іван Богун, який в умовах паніки, що охопила козацький табір, зумів вивести залишки війська з-під навальних ударів поляків. Втрати повстанців були значними: тільки в болоті під час відступу загинуло близько ЗО тис. чоловік. Залишки козацької армії встигли відступити на Київщину. У цей час з півночі на Україну наступала литовська армія на чолі з Радзивілом. Вона захопила Чернігів і наблизилася до Києва. Б. Хмельницький зібрав рештки полків, мобілізував свіжі сили і вже на початку осені 1651 р. стояв проти об'єднаних польсько-литовських сил під Білою Церквою. Польське командування вирішило почати переговори. 28 вересня 1651 р. було підписано принизливий для України Білоцерківський договір, за яким число реєстрових козаків зменшувалося до 20 тис., козацькою територією визнавалося тільки Київське воєводство. Гетьман зобов'язувався розірвати свою спілку з татарами і не вести закордонних зносин. Підтверджувалися права православної церкви й проголошувалася амністія всім учасникам повстання. Білоцерківська угода мала ще більш умовний характер, чим Зборівська, але обом сторонам потрібен був перепочинок. Після битви під Берестечком і важкого Білоцерківського договору становище вдалося виправити в травні 1652 р., коли в бою під Батогом на Поділлі було знищено 20-тисячну польську армію. У цій битві загинув гетьман Калиновський. Склалася непевна ситуація — НІ миру, ні війни. Загальне виснаження народу примусило Хмельницького зав'язати ближчі відносини з Москвою й шукати в неї опори. У Москві вже літом 1653 р. обмірковували питання, чи приймати Україну лід протекцію царя. У цей час король Ян Казимир вирушив у похід на Україну. Козацько-татарське військо оточило його коло містечка Жвансць над Дністром. Від поразки поляки врятувалися завдяки черговій зраді кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я. У грудні 1653 р. сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та відновлення чинності ЗборівськоЇ угоди 1649 р. Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистачало, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернувся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася аа вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву наприкінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним. На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки, Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж звичайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «протектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно : договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правові взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов’язаннями на папері і не були здійснені на практиці.
22.Україна після смерті Б.Хмельницького.Гетьманщина.Боротьба за автономію України
23. Внутрішні конфлікти і зовнішні напади, що призвели до великої Руїни.
Правобережна Україна» — саме так у наукових колах назвали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони. Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали називати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався. розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати проблему її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Польське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила повне виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю». Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою. Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мирним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського населення. Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домовленостей між обома державами полковник С. Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь польської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи. Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «буферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст. Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.