24. Гетьманування і. Мазепи. Його державна і політична діяльність

В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687— 1709 рр.). Державний діяч, дипломат, полководець, він здобув освіту у Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, володів вісьмома мовами і зробив надзвичайно багато для духовного відродження українського народу. Роки його гетьманування припадають на царювання Пет­ра І, роль якого в росії останнім часом занадто ідеалізується. Ряд вчених при цьому ігнорує той факт, що Петро І свої реформи здійснював злочинними, терористичними методами. Він пройшов вишкіл у німецькій пуританській церкві. Він власноручно закатував свого сина Олексія. Він зробив Росію, а разом з нею і український народ заложниками прой­дисвітів і політичних авантюристів, починаючи з Меньшикова, цариці Анни, БІрона І кінчаючи Катериною II та її оточен­ням, які зробили Україну кріпосницькою. От з таким царем довелося мати справу І, Мазепі і в його особі всій Україні. Уже починаючи з так званих Коломацьких статей, підпи­саних у містечку Коломаку між козацькою старшиною І пред­ставниками Росії, позиції останньої зміцніли в Україні за рахунок обмеження гетьманської влади. Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем ін­шим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі проти поляків на чолі з Семеном Палієм і вторгненням у Польщу Карла XII, гетьман зайняв своїм військом Правобережну Україну І тим самим знову об'єднав обидві її частини. У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Украї­на повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана, її територію мають складати відвойовані від росії землі, що належали колись українському народові. Проте українські війська для організованого спротиву Ро­сії не були готові. Далося взнаки і те, що в ході Північної війни багато тисяч українців загинули на фортифікаційних роботах у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії, на будівництві каналів і Петербурга. Тільки на спорудженні Петропавловської фортеці і деяких інших будівель Петербурга загинуло близько 100 тисяч чоловік, з яких значну частину становили українці. Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли в Украї­ну, Мазепа приєднався до них лише з кількатисячним заго­ном. Головні козацькі сили перебували тоді в Росії та Біло­русі, допомагаючи царю боротися зі шведами. Царський уряд зіграв і на невдоволенні народних мас со­ціальною політикою Мазепи щодо селянства. Одночасно цар­ське військо почало кривавий похід проти прихильників геть­мана. Досить сказати, що князь Меншиков вирізав зі своїм військом 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей гетьманської столи­ці Батурина. Все це призвело до дезорієнтації народних мас, які зали­шилися пасивними у війні, що велася на території України. Тільки Запорозька Січ на чолі з кошовим Костем Гордієн­ком приєдналася до гетьмана (8 тис. запорожців). Тим часом Петро І наказав старшині, що не підтримала Мазепу, обрати нового гетьмана, яким 11 листопада 1708 р. став Іван Скоро­падський. 27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Вважається, що до поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок поранення не міг особисто керувати боєм. І. Мазепа з частиною шведсько-українського війська зміг вирватися з оточення й досягти території Туреччини, де він І помер в Бендерах 21 вересня 1709 р. (2 жовтня за но­вим стилем). Полтавська битва стала національною ката­строфою для українського народу — початком колоніальної залежності України.

25.Українська політика Катерини II. Ліквідація Запорізької січі.

26. Становище українських земель під владою Рос та Австр. імперії (І Пол ХІХ)

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лі­вобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) нале­жали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. Розвиток сільського господарства у цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало помі­щицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Ро­сійській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважа­ючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свід­чать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господа­рювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад по­міщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині XIX ст. становила по­над 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне по­силення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали у Схід­ній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Пів дні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона ста­новила, 4—6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялися і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувалися натураль­ний та грошовий оброки. Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачу­вали державі феодальну грошову ренту. На сплату державних по­датків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб. Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземе­лення, який підривав їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, Київській — 1,9, Полтавсь­кій — 2,5, Херсонській — 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсова­ний наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її пог­либлював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуаль­них селянських господарств). На ефективність сільськогосподарського виробництва суттє­во впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала тра­диційна система землеробства. У середині XIX ст. землю оброб­ляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: у 1838 р. на 100 ре­візьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Пра­вобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбіна­ція цих двох систем — на Лівобережжі. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинни­ками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію у сільсько­му господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових нев­рожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорен­ня селянських господарств. Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних госпо­дарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному сек­торі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили що­річна практика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб. У першій половині XIX ст, почалися суттєві зрушення в аграр­ному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарнос­ті та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних від­носин цього періоду була нерівномірність втягування поміщиць­ких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Пів­денної та Правобережної України мали вагомий ринковий потен­ціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпаць­кої робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше прис­тосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господар­ства Лівобережжя. Поступово у товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення май­нової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шля­хом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посеред­ницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готую­чись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розши­рюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузе­ва спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими ста­ють часткові агротехнічні зрушення. У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни стали­ся у промисловому розвиткові. Початок промислового переворо­ту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловос­ті. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першо­му етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х ро­ків, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базува­лися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії ка­зенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кіль­кість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кіль­кість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції. У першій третині XIX ст. сталися і_и певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підпри­ємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зру­шень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стри­мувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтен­сивність торгівлі, появу значних капіталів тощо). Промисловий переворот в українських землях, що належа­ли Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної про­мисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в еко­номічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зрос­тання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кіль­кість (без ґуралень) зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промисло­вого перевороту лежав технічний переворот, суть якого поляга­ла у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Від­бувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури ка­піталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої у наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка віль­нонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25% , то 1861 р. — вже майже 74%. Потреби економіки та поглиблення диференціації промис­ловості сприяли появі в українських землях на цьому етапі нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися у розміщенні промислових підп­риємств та у складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переваж­но поміщикам і розташовувалися у селах та містечках, то надалі вони будувалися у містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворю­ється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціа­лізуються на виробництві цукру.