28. Заслуги ш.-л. Монтеск’є у розвиток вчення про поділ влади. Монтеск’є про державу і право

Шарль Луі де Монтеск'є / 1689-1775/ - видатний французький мислитель, один з авторитетних класиків політичної думки. Головна праця, у який Монтеск'є виклав свої політичні думки, - "Про дух законів". Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають "образ правління" /"дух законів"/.

Слідом за Локком, Монтеск'є виділив три роди влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади складається в тому, щоб вони належали різним державним органам. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб вони обмежували і стримували один одного, коли "одна влада зупиняє іншу", Самим послідовним утіленням цих принципів Монтеск'є називав державний устрій в Англії, де законодавча. влада - парламент, виконавча - король, судова -присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою конституціоналізму як для Нового, так і Новітнього часу.

Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу законів / звідси - назва його головної праці - "Про дух законів"/. Він аналізував вплив географічних і моральних умов на заснування і вдачі народу, на їхні закони, тому законодавці повинні рахуватися з ними. Так, на жаркому півдні, щоб змусити людей працювати, необхідний страх покарання, а оскільки жара розморює сили, послабляє мужність людей, там частіше укладається деспотизм. На загальний дух законів впливають також грунт /родючий- сприяє підпорядкуванню, безплодний - сприяє свободі, люди хоробрі і войовничі/ ; розміри і положення країни /великі за розміром держави схильні до деспотизму/ ; ландшафт /гори й острови сприяють свободі, тому що перепиняють у країну доступ завойовникам/ ; чисельність населення й ін.

На дусі законів позначаються і моральні причини - релігійні вірування, моральні переконання, звичаї і традиції, принципи політичного ладу й ін.

29. Сутність політико-правового вчення ж.-ж. Руссо

Жан Жак Руссо /1712-1778/ - видатний французький просвітитель, представник політичної думки ХVIII сторіччя. Він був виразником не тільки інтересів "третьої верстви", куди входили і фінансисти, і купці, але й інтересів задавлених потребою і гнобленням представників "четвертої верстви", що включала найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядро його політичної програми складає ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Вихідним пунктом політичної концепції Руссо признаєтся "колективне ціле", "загальна воля народу", "політичне тіло", чим є держава. Суверенітет народу, вважав Руссо, не може бути ніким поданий у законодавчій владі. Закони "самоосібно" ратифікуются народом. Народні депутати "не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари ; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: усякий закон, котрий народ не ратифікував самоосібно, недійсний; це навіть не закон. Так само рішуче він відмітає принцип поділу влади: "воля або є загальною, або не є ; вона являє собою волю народу, як цілого, або тільки однієї його частини". Тріаду в ліберальній схемі: "особистість-суспільство-держава/ Руссо виставляє в іншій послідовності: "суспільство-держава-особистість", заперечуючи самостійну роль особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Водночас, він не знімає відповідальності особистості перед суспільсвом, підпорядкування особистості законам, прийнятим у державі.

Народ у цілому - джерело і носій політичної влади. Руссо -послідовний прихильник самоврядування народу. Воно щонайкраще реалізується в республіканському устрої. Демократія, оскільки вона, за Руссо, утілює тільки безпосередню владу народу, може бути більше пристосована для невеликих держав.

Логічним продовженням європейських традицій явилися ідеї американських мислителів Б. Франкліна /1706 - 1790/, Дж. Адамса /1735 - 1826/, Т.Джеферсона /1743 - 1826/, Дж. Медисона /1751 - 1836/, Ал. Гамільтона. Багато які з висунутих ними ідейних принципів і постулатів нормувалися як політичні вимоги в ході боротьби Сполучених штатів за незалежність, а потім були закріплені в конституційних документах.

У ХІХ сторіччі Англія - батьківщина європейського лібералізму - дала світу багатьох гідних його представників, зокрема І. Бентам /1748 - 1832/ - один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму /лат. - користь, вигода/ ; Д.С. Милль /1806-1873/ - яскравий представник класичного лібералізму й ін. У Франції антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів. Серед них особливо виділяються Б. Констан /1767 - 1830/, якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і А.Токвиль /1805-1859/ - видатний теоретик демократії й одночасно послідовний ліберал. Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляють проблеми лібералізму. Найбільш видатні з них - І. Кант /1724 - 1804/ і Г.В. Гегель /1770 - 1831/. І. Кант відстоював ідею автономії кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість його перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового обмеження державної влади, розробив проект створення федерації самостійних рівноправних держав.