21. Сутність політичної програми Володимира Мономаха

Володимир II Всеволодович (1053 — 19 квітня 1125) — великий князь київський (1113—1125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода I і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів. Прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім'я Василь.

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

22. Українська політико-правова думка давнього періоду: "Слово про закон і благодать" Київського митрополита Ілларіона, "Повість временних літ" та "Слово і полку Ігоревім"

«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ

Як і в «Іліаді» Гомера, основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднуючої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор йде до церкви Пірогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалим і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році обєднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.