Розділ 1. Андрагогіка в системі сучасного людинознавства

1. Освіта в житті сучасного суспільства

Сучасний світ переживає докорінну зміну підходів до освіти та до соціокультурної політики в цілому. Це зумовлено переорієнтацією самого суспільного розвитку на розвиток людини, її особистісних та культурних якостей. Саме для початку ХХІ століття є характерним зростання розуміння того, що тільки людина є одночасно початком і кінцевою метою будь-якого проекту соціального розвитку. Ці зміни в суспільній свідомості, у ставленні суспільства до освітньої сфери викликали появу нової парадигми освіти.

Концептуальні основи нової парадигми освіти визначені в Декларації прав людини, де відзначається, що освіта має бути спрямована на всебічний розвиток людини. У зарубіжній та вітчизняній науковій літературі виділяють такі альтернативні ціннісні уявлення про призначення освіти, як:

• освіта для духовної дисципліни – для розвитку духовних сил, здібностей, умінь, які дозволяли б долати життєві перешкоди;

• освіта для характеру — формування морально відповідальних і соціальнопристосованих індивідів;

• освіта для життя – розвиток утилітарних умінь і навичок;

• освіта для особистого зростання;

• освіта для особистого задоволення;

• освіта для естетичного розвитку.

Ціннісна і соціокультурна значущість освіти в тому і полягає, щоб допомогти людині стати людиною, тобто допомогти їй “вийти із простору предметів у простір діяльності і життєвого значення” (В.П. Зінченко)

Що ж характеризує нову парадигму освіти, чи можна дати їй якесь універсальне визначення? Якщо проаналізувати основні підходи, що лежать в основі сучасної педагогічної практики, то таких визначень можна навести багато. Це “уніфікована освіта”, “інтегрована освіта”, “глобальна освіта” тощо.

Найбільш універсальним визначенням освіти, що відображає зміну її функцій у сучасному світі, є визначення освіти як “цілісного феномену”. Саме такою має бути освіта ХХІ століття: вона повинна базуватися на “новому холізмі”, тобто цілісності, вищому синтезі наукового гуманізму, розвитку в особистості розуму, творчих здібностей, духу соціальної відповідальності, балансі інтелектуальних і фізіологічних компонентів індивіда.¹

Таке розуміння освіти дозволяє ставити перед нею нові завдання, а саме – вона має сприяти всебічному розвитку особистості, формуванню її світоглядної культури, індивідуального досвіду, інтуїції і творчості, вихованню соціальної та екологічної відповідальності, глобальної свідомості.

Нова парадигма освіти, яка використовується останнім часом, спричиняє зміну соціальних функцій освіти. Освіта з периферії суспільного життя все більше і більше переміщається в центр сучасної цивілізації. Раніше вона виконувала вузькопрограматичні завдання в найрізноманітніших галузях практичної життєдіяльності, а саме забезпечувала життєдіяльність і професійну підготовку молоді до самостійного життя, вирішувала найрізноманітніші питання модернізації промисловості, створення ефективної системи управління тощо. На початку ж ХХІ століття освіта набуває нових функцій у суспільстві. Вона перетворюється у глобальний фактор розвитку людства, один із найважливіших чинників розвитку цивілізації.

Навіть розуміння того, що освіта є найбільш ефективною галуззю вкладення капіталів та інтелектуально-трудових зусиль, – уже минулий етап у розумінні місця і функцій освіти в житті соціуму. Антропоекономіка, хоча вона й зорієнтована на людину, все ж не виходить за рамки прагматичного розуміння функцій освіти. При такому підході до розуміння освіти вона перестає бути зорієнтованою на розвиток особистості, її творчих здібностей, ототожнюється лише з набуттям досвіду, спрямовується на вирішення утилітарних потреб індивіда.

Усвідомлення зростання ваги етичного елементу в житті суспільства перед потребою вирішення проблем, пов’язаних з науково-технічним прогресом, привело до більш тісного зв’язку освіти з культурою, розвитком культурних цінностей сучасного світу.

Освіта як процес становлення особистості в її тісному поєднанні з культурними цінностями надає людському існуванню особливої значущісті. Тому освіта має стати фактором розвитку культури, чинником наповнення суспільного прогресу культурними цінностями. В цьому плані цікавим є підхід до розуміння освіти як діалогу культур, що дозволяє по-новому подивитись на зміст навчання, сам навчальний процес, на такі традиційні постаті в ньому, як учень і вчитель.

Саме в діалозі культур проявляє себе нова сутність освіти, коли цілісність останньої може бути зрозуміла як об’єднання реалій сучасного світу та єднання культур, оскільки є очевидним, що жодна з культур одна не може дати відповіді на всі ті питання і проблеми, що постають перед людством, молодим поколінням, яке приходить у життя. Звичайно ж, залежно від соціокультурних контекстів міняються і завдання освіти. Однак у різних історичних та соціально-культурних умовах за освітою залишається найголовніше завдання – вплив на формування нових світоглядних орієнтацій та ціннісних реалій молоді.

Слід зазначити, що у світовій педагогічній практиці змінюються не тільки функції освіти, її стратегічні завдання, а також і система цінностей, які вона покликана сформувати. Старі цінності –панування матеріальних інтересів, споживацькі орієнтації, розуміння роботи як засобу виживання, агресія і конкуренція, прагнення до панування як основного принципу відносин між людьми, захоплення новітніми технологіями, гігантизм та центризм – не можуть вже задовольняти особистісні потреби та державні інтереси: вони заперечуються цивілізацією.

Освіта покликана сформувати нові цінності, до яких належать духовність, солідарність і консолідація людей, єднання їх з природою, розуміння роботи як процесу, що приносить насолоду. Таке зростання ролі освіти в суспільній життєдіяльності, переосмислення її місця і функції дозволило передовим державам західного світу перейти до вирішення таких проблем, як створення “освітнього простору”, запровадження його у всій галузі суспільного життя, організації так званого “освітнього континууму”, що дозволяє зробити висновок про перетворення цих країн в “освітні суспільства”.

Створення “освітнього суспільства” можна віднести до найбільш реформаторських здобутків ХХ століття. Його особливість полягає в тому, що освіта створює своєрідну “освітню канву” суспільного життя, наскрізний освітній контур, що охоплює всі соціальні системи, країни.

Процеси реформування освіти в Україні знаходяться в руслі світових тенденцій їх розвитку. Хоча слід підкреслити, що у суспільній свідомості ще відсутня одностайність щодо питання, чи потрібно реформувати освіту, про що свідчить надто полярний діапазон оцінок її сучасного стану: від твердження про “кризу в освіті” до заклику “зберегти вагомі здобутки у цій галузі”. Така ситуація свідчить лише про неготовність суспільства до сприйняття реформаторських ідей. Однак може статися, що наша держава на порозі третього тисячоліття “проспить”, як це було не одного разу в минулому, одне з великих зрушень ХХ століття – формування “освітнього суспільства”, створення “освітнього контуру”, що пронизує всі сфери суспільної життєдіяльності, побудову якого вже розпочали передові країни сучасного світу.¹

Тому реформа освіти в Україні – це не мода сьогоднішнього дня, а нагальна потреба у виході молодої держави на магістральний шлях загальноцивілізаційного поступу.

Реформа освіти в Україні спрямована на вирішення цілого ряду завдань: побудови нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства, була національно зорієнтованою за сутністю і змістом, інтегрована з глобальними реформаційними процесами, що відбуваються у світі.

При всій різноманітності концептуальних поглядів можна виділити чотири аспекти в осмисленні освіти: освіта як суспільна й особистісна цінність; освіта як система різних освітніх закладів; освіта як процес; освіта як результат.

Освіта як каталізатор соціальної мобільності особистості змінила свій статус у житті суспільства й окремої особистості не стільки здійснюючи багатогранну підготовку до життя, скільки на основі осмислення свого досвіду, своєї Я-концепції, забезпечуючи можливість особистого становлення, гармонізації своєї антропосфери. Еволюція освіти йде шляхом “вивільнення” людини в силу і в міру того, як особистість стає не об’єктом, а суб’єктом учіння, істинним, реальним, рівноправним іншому суб’єкту – вчителеві, тобто освіта стає новою соціокультурною технологією, яку нічим замінити не можна.

На динаміці уявлень про роль освіти в соціумі і в життєдіяльності людини базується ідея освіти для дорослих.