1.3.3. Макроекономічний рівень
Розглядаючи суб’єктів міжнародної економічної діяльності на макрорівні, слід враховувати її подвійну природу. Адже це водночас і господарська, і регулятивна практика держави в особі повноважних її органів, які безпосередньо організовують рух через кордони предметів міжнародного співробітництва або діяльність яких спрямована на формування режиму такого співробітництва.
Коли йдеться про макрорівень суспільного життя, то, як правило, мають на увазі державну політику, що захищає інтереси суспільства в цілому. Так само і стосовно макрорівня міжнародної економічної діяльності — він є сферою реалізації інтересів країни в цілому. Причому такі інтереси можуть як збігатися з інтересами окремих приватних учасників міжнародного співробітництва, так і суперечити їм.
У першому випадку (збіг інтересів) типовими ситуаціями є укладання рамкових угод з іншими державами (угрупованнями держав) про розширення обсягів співробітництва, протекціоністський захист вітчизняних виробників (вочевидь всупереч інтересам зарубіжних конкурентів) через запровадження митних тарифів та нетарифних обмежень.
Для розвитку експортного виробництва в Україні велике значення має практична реалізація угоди про створення зони вільної торгівлі з РФ, у межах СНД, на чому протягом років унезалежненого існування колишніх радянських республік наполягає Україна. Але переговори про створення такої зони наражаються на політичну протидію з боку російського уряду, котрий, по-перше, без достатнього обґрунтування обстоює плани створення більшою мірою інтегративних та підконтрольних йому об’єднань на території колишнього СРСР у вигляді митного, платіжного союзу, об’єднань конфедеративного типу. По-друге, незважаючи на «проінтеграційну» риторику, саме РФ об’єктивно заінтересована в протекціоністському захисті своїх виробників від конкурентів з України та інших країн СНД, що і зумовлює небажання російського уряду погодитися на режим вільної торгівлі.
Щоправда, потенційно ще більше значення для України має укладення такої самої угоди з Євросоюзом, що розглядається як важливий крок на шляху поступової інтеграції держави до загальноєвропейських структур (принаймні так це передбачалося в Люксембурзькій угоді про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною 1994 р.). Щодо розширення співробітництва з ЄС, то в цьому зв’язку велике значення має також періодичне укладення угод про квоти для України на ввезення на митну територію ЄС деяких видів продукції, зокрема текстилю (в Євросоюзі діє досить жорстка система квот та інших обмежень, передусім на аграрну продукцію).
У другому випадку (суперечність інтересів) головним орієнтиром державної політики є приведення до відповідності з інтересами суспільства в цілому інтересів приватних. (Звичайно, що йдеться про суб’єктивно визначені пріоритети та засоби їх забезпечення, адже уявні цілі можуть бути недостатньо обґрунтованими, а засоби, які обираються задля їх досягнення, — помилковими.)
Причому застосовуються як заходи централізації доходів (у формі митних зборів, інших податків), аналогічні до тих, які мають місце і в інших сферах господарської діяльності, так і прямі обмеження. Такі прямі обмеження пов’язані з можливими макроекономічними дисбалансами, до яких може призвести міжнародна економічна діяльність великої кількості мікросуб’єктів, а також із такими ситуаціями, коли наявні макроекономічні дисбаланси примушують державу вдаватися до певних обмежень.
Можливі макроекономічні дисбаланси, які породжує міжнародне співробітництво, це — значне негативне сальдо поточних операцій (перевищення імпортних платежів та трансфертних виплат над експортними та трансфертними надходженнями, небезпечна масова міграція спекулятивних капіталів). Надмірне надходження останніх може не тільки спричинити інфляційні тенденції, а й викликати кризові явища на валютному та фондовому ринках у випадках раптових відпливів таких «гарячих грошей». Саме так було в ряді країн Азії, в Бразилії, у Росії у 1997—1998 рр. під час світової фінансової кризи.
Інші вимушені обмеження на проведення міжнародних економічних операцій з боку державних структур можуть бути викликані тим, що в країні з розбалансованою соціально-розподільчою сферою використовуються дотації, наприклад на виробництво хліба, інших продуктів масового вжитку широких малозабезпечених верств населення. У цьому разі вивезення готових виробів може означати державні дотації не національним, а закордонним споживачам. У країні з хронічними фінансовими дефіцитами та взаємними неплатежами, як в Україні, можливе поширення комерційних експортно-імпортних угод бартерного типу. А це може призводити до зменшення митних зборів через ускладнення контролю, а також до зловживань.
У перехідних економіках, що актуально для України, застосовуються і деякі специфічні засоби фінансових обмежень, зокрема обмеження на здійснення інвестицій за кордон.
Комплекс різнотипних макросуб’єктів міжнародної економічної діяльності можна розглядати як певну системну цілісність, яка, у свою чергу, поділяється на складові. Такий підхід зумовлюється, з одного боку, органічною структурною належністю цих суб’єктів до державного апарату, а з іншого — їхніми реальними цілями.
Як відзначалося, основним цільовим призначенням інститутів макрорівня є встановлення «правил гри», адекватних режиму міжнародної економічної діяльності. Тому методологічно значущим є офіційне тлумачення суб’єктності у сфері регулювання такої діяльності. У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» установлено, що, крім самих суб’єктів міжнародної економічної діяльності України на мікрорівні, які самі створюють правове поле через укладення відповідних координаційних угод, у регулюванні міжнародної економічної діяльності беруть участь:
Україна як держава в особі її органів у межах їх компетенції;
недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати, асоціації, спілки та інші організації координаційного типу), що діють на підставі їхніх статутних документів.
Але варто підійти до справи такої класифікації докладніше та уточнити передусім, які органи державної влади маються на увазі. Отже, у структурі державного апарату заведено виділяти такі класифікаційні групи органів:
загальнодержавні — Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів;
координаційні — Міністерство економіки, Національний банк, Міністерство фінансів та ін.;
галузеві — міністерства та відомства, які відповідають за діяльність окремих секторів, галузей економіки;
територіальні — регіональні, місцеві органи влади;
спеціалізовані функціональні — інститути, які у своїй діяльності керуються національними інтересами, підтримуючи національних учасників міжнародного співробітництва.
Розглянемо питання повноважень цих органів детальніше.
Загальнодержавні органи
Верховна Рада — парламент, є вищим органом законодавчої влади держави, який ухвалює закони, що регулюють весь спектр соціально-економічного життя і, звичайно, міжнародної економічної діяльності України. Згідно зі Ст. 85 Конституції України до сфери компетенції Верховної Ради України входить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Вона регламентує формування бюджетних фондів та обіг кредитних ресурсів, який не передбачено державним бюджетом, ратифікує міжнародні договори та здійснює інші повноваження, які можуть впливати на умови міжнародної економічної діяльності.
Президент України — офіційний глава держави, компетенція якого стосується всіх важливих сфер державного життя та міжнародної економічної діяльності зокрема. Щоправда, компетенція саме цього владного інституту стосовно міжнародної економічної діяльності розроблена в законодавстві найменш чітко. Згідно зі Ст. 106 Конституції України, глава держави представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, здійснює інші повноваження, які можуть впливати на умови міжнародної економічної діяльності.
Кабінет Міністрів України — вищий виконавчий орган у державі, який стосовно сфери міжнародної економічної діяльності, разом зі своїми міністерствами та відомствами, є основним джерелом оперативного регулювання. Згідно зі Ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи, а також спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Природно, що останнє стосується всіх органів, які здійснюють міжнародну економічну діяльність.
Координаційні органи
Міністерство економіки України (точніша його назва на момент написання підручника: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) є основним функціональним (можна сказати багатофункціональним) відомством, яке регулює процес міжнародної економічної діяльності в державі. Фактично воно є тією ланкою, яка відповідає за реалізацію економічних рішень інститутів загальнодержавної влади. Починаючи з 2000 р. до складу зазначеного міністерства було переведено підрозділи колишнього Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України та інші відомства, які було розформовано (фактично Міністерство економіки України є правонаступником Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон). Відповідно на Міністерство економіки було покладено не тільки функції загального формування та регулювання економічного середовища, а й оперативного впливу та технічного забезпечення міжнародного співробітництва.
Згідно з переліком основних функцій Міністерства економіки, які прямо або опосередковано регулюють сферу міжнародної економічної діяльності України та відповідно до «Положення про Міністерство економіки України» (затверджено Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р.), це відомство виконує такі функції:
забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної політики, розробляє концепцію та стратегію розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв’язків; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизняних товарних ринків та вплив на них світових ринків;
проводить постійний моніторинг розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, аналізує ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє та забезпечує реалізацію заходів щодо розвитку і поліпшення структури експорту та імпорту товарів (робіт, послуг); розробляє рекомендації для відповідних галузей економіки з урахуванням кон’юнктурних змін світового ринку;
готує пропозиції та здійснює заходи щодо встановлення системи тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, обліку (реєстрації) окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності;
виконує регуляторні та реєстраційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснює відповідно до законодавства ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності;
застосовує до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності спеціальні санкції, передбачені Ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
проводить у встановленому порядку реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності та узагальнює інформацію про їх діяльність;
забезпечує державне регулювання у сфері здійснення українських інвестицій у негрошовій формі за кордон;
забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав і законних інтересів України, суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності, готує пропозиції щодо вдосконалення порядку експорту, імпорту товарів (робіт, послуг); здійснює заходи, спрямовані на захист інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй;
виявляє та розслідує факти застосування або загрози застосування органами іноземних держав, економічними угрупованнями або митними союзами до товарів, вироблених в Україні, антидемпінгових та компенсаційних заходів; вживає заходів щодо врегулювання торговельних спорів та захисту інтересів суб’єктів господарювання України в антидемпінгових, антисубсидиційних та спеціальних розслідуваннях;
проводить у встановленому порядку антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень імпорту відповідно до норм та принципів СОТ;
аналізує стан розрахунків за зовнішньоекономічними операціями та вносить пропозиції щодо вдосконалення механізму проведення зазначених розрахунків і порядку контролю за їх здійсненням;
виконує в межах своїх повноважень комплекс робіт щодо забезпечення входження України у світовий економічний простір через налагодження співробітництва зі Світовою організацією торгівлі, Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейською економічною комісією, Європейським Союзом, НАТО, іншими міжнародними організаціями, співтовариствами, союзами, об’єднаннями;
бере участь у підготовці пропозицій щодо стратегії розвитку економічного співробітництва України з державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав;
вносить у встановленому порядку пропозиції щодо укладення, денонсації міжнародних договорів України, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру; контролює у межах своїх повноважень додержання суб’єктами господарювання зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України;
організовує роботу торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном; здійснює керівництво діяльністю торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном, у встановленому порядку призначає на посади та звільняє з посад співробітників таких місій;
проводить інформаційну та консультаційну роботу з питань, що належать до його компетенції, бере участь у підготовці та проведенні конференцій, симпозіумів, семінарів, міжнародних та національних виставок тощо;
забезпечує разом з іншими центральними органами виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері економічного та технічного співробітництва з міжнародними організаціями, іноземними державами, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, уповноваженими установами іноземних держав щодо реалізації економічних програм та проектів;
вносить пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів та організовує в межах своїх повноважень роботу із залучення в економіку України іноземних кредитів, іноземних інвестицій, грантів, міжнародної технічної допомоги; координує заходи з розроблення і реалізації програм та проектів міжнародної технічної допомоги;
розробляє основні напрями та забезпечує проведення державної інвестиційної політики;
готує пропозиції щодо створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку; аналізує соціально-економічні результати функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку; забезпечує в межах наданих йому повноважень захист правових та економічних інтересів держави в цій сфері;
координує діяльність органів виконавчої влади з підготовки та впровадження проектів, що передбачають залучення іноземних кредитів під державні гарантії, а також виконує інші функції.
Національний банк України — провідний інститут національної грошово-кредитної політики, регулювання курсу гривні, забезпечення її купівельної спроможності. Він є ключовим гравцем на міжнародних валютно-кредитних ринках та на ринках дорогоцінних металів. НБУ здійснює операції в іноземній валюті в Україні та за кордоном, представляє інтереси держави в інших центральних банках, міжнародних банках та інших кредитно-фінансових установах, керує золотовалютними резервами, видає ліцензії на валютні операції комерційних банків та здійснює інші функції.
Міністерство фінансів України розробляє та впроваджує фінансову політику держави. Йдеться передусім про діяльність у галузі кредитних та валютно-фінансових операцій, контроль за реалізацією платіжного балансу. Мінфін вивчає валютно-фінансові умови міжнародного співробітництва України, здійснює регулювання валютних резервів держави.
Державний митний комітет здійснює митне регулювання та контроль за перетинанням товарами українських кордонів. До єдиної системи державної митної служби, крім цього центрального органу, входять регіональні митні управління, митниці та підприємства й організації, що є підлеглими Держмиткому.
Галузеві органи — це міністерства та відомства України, які в межах своєї компетенції здійснюють регулювання міжнародного співробітництва галузевих виробничо-комерційних структур, вживають заходів щодо сприяння експорту, іноземним інвестиціям, координують заходи, які покликані стимулювати просування продукції тощо.
Територіальні органи (обласні та інші управління зовнішніх економічних зв’язків) — розташовані в регіонах апарати регулювання міжнародної економічної діяльності, які усіляко сприяють їй на відповідних територіях у взаємодії з місцевими адміністраціями, іншими адміністративними структурами, органами сприяння. Такі територіальні органи покликані здійснювати контроль та регулювання міжнародного співробітництва на певних територіях, поліпшувати його умови. Вони ж сприяють ефективності діяльності комерційних структур цих територій за кордоном, а також використовують інші способи сприяння економічному піднесенню потенціалу регіону.
Спеціалізовані функціональні інститути — це різноманітні організації та інститути, які сприяють розвитку міжнародної економічної діяльності, співробітництва окремих господарських суб’єктів із закордонними партнерами.
Торгово-промислова палата України (ТППУ) відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» є недержавною неприбутковою самокерованою організацією, яка на добровільних засадах об’єднує юридичних осіб та громадян України.
Згідно з тим самим законом завданнями ТППУ є: сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, експорту вітчизняних товарів та послуг, надання практичної допомоги підприємцям під час проведення торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, опанування нових форм співробітництва, представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами, організація взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності, координація їхніх відносин з державою в особі її органів, участь у навчанні та стажуванні спеціалістів — громадян України, надання інформаційних та довідкових послуг, інформування про можливості міжнародного співробітництва, надання послуг, які є необхідними для здійснення такого співробітництва, участь у роботі міжнародних неурядових організацій, сприяння етичній поведінці у бізнесі та ін.
Першою палатою, яка була створена 12 лютого 1912 р. з метою сприяння міжнародній торгівлі України, було Південно-Західне відділення Російської експортної палати. Пізніше, після громадянської війни та соціальних катаклізмів навіть радянською владою було відроджено спеціалізовану міжнародну торгову палату, а саме: відділення Російсько-Східної палати, яке почало функціонувати в Харкові в 1924 р. як недержавний орган. У 1925 р. замість нього було створено Українсько-Східну торгову палату.
Торгово-промислову палату УРСР на базі відділення ТПП СРСР було створено в 1973 р. Пізніше цей орган перетворився на Палату незалежної України. 2 грудня 1997 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні».
ТПП України має регіональні відділення — Вінницьку, Донецьку, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Луганську, Львівську, Одеську, Полтавську, Тернопільську, Харківську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернігівську торгово-промислові палати, Торгово-промислову палату Криму, РТПП Миколаївської області та інші структури.
Рада експортерів при Кабінеті Міністрів України була створена в листопаді 1999 р. з метою вдосконалення законодавчого забезпечення українського експорту і координації дій експортерів України на зовнішніх ринках.
Рада обговорює та пропонує заходи щодо створення сприятливішого середовища для експорту українських товарів і послуг, наприклад, розглядає питання збільшення експорту наукомісткої продукції української промисловості, металургії і машинобудування.
Інформаційну підтримку експортерам надає Державний інформаційно-аналітичний центр «Держзовнішінформ». Центр володіє базою даних щодо міжнародних тендерів і надає експортерам інформацію відносно участі в міжнародних торгах. «Держзовнішінформ» був створений для здійснення інформаційної підтримки зовнішньоекономічної діяльності, зокрема він надає українським експортерам інформацію про стан ринків України і зарубіжних країн. Центр надає інформацію щодо проведення міжнародних тендерів, отриману з вітчизняних та іноземних джерел. Інформація щодо ринків готується також за спеціальними запитами підприємств.
* * *
Що стосується завдань, на розв’язання яких спрямовується міжнародна економічна діяльність суб’єктів макрорівня, то ними передусім є:
максимізація випуску продукції засобами структурного вдосконалення виробництва, сприяння більш глибокій національній спеціалізації, розширенню коопераційної бази господарювання;
гарантування довгострокової міжнародної конкурентоспроможності та економічної безпеки країни — забезпечення достатньо динамічного технологічного, промислового розвитку, доступу до джерел сировини;
контроль за станом внутрішнього ринку через стимулювання його засобами зовнішньої конкуренції, недопущення проникнення на нього недоброякісних товарів;
зниження абсолютних витрат та корекція вартісних пропорцій у національній економіці;
збільшення зайнятості як фактор зростання виробництва та поліпшення результатів участі в міжнародному співробітництві;
використання механізмів міжнародної кооперації як інструмента поліпшення якості життя та розв’язання інших соціальних проблем;
поліпшення умов формування бюджету за рахунок позитивного сальдо поточних операцій або руху капітальних активів;
оптимізація розподілу доходів у масштабах економіки в цілому засобами тарифної, цінової політики, запровадження валютних обмежень;
гарантування дотримання екологічних, гуманітарних норм економічної діяльності.
Цей перелік неоднорідних цілей макроекономічної політики потребує хоча б стислих вибіркових коментарів. Отже, спочатку про головну мету — максимізацію випуску продукції. Ця мета відповідає пріоритету господарювання на мікроекономічному рівні — максимізації прибутку. Втім, поняття індивідуального прибутку в масштабах держави модифікується. На цьому рівні воно являє собою чистий продукт (ВВП мінус витрати на амортизацію), який може обчислюватися як у поточних, так і в порівнянних цінах для оцінювання динаміки зростання.
Саме коопераційний підхід, який засновується на ідеї максимізації випуску продукції внаслідок поглиблення спеціалізації та забезпечення стійкого макроекономічного балансу, можна вважати найбільш конструктивним, реалістичним, сучасним та придатним до використання в умовах ринкової реформи в Україні. Його важливим компонентом, а також засобом реалізації має стати програма сприяння розвитку технологічних авангардних експортних галузей.
В Україні протягом періоду незалежності кілька разів приймалися урядові, галузеві документи, які декларували необхідність пріоритетного розвитку точного машинобудування, електроніки, перспективних технологій. Однак нічого більше, крім декларацій, не було.
Більш вдалі приклади реалізації цілей макросуб’єктами міжнародної економічної діяльності становлять країни, які протягом періоду після Другої світової війни наполегливо здійснювали комплексні реформи з метою створення ефективного ринкового середовища.
Значний практичний інтерес становить реформаторський досвід ФРН (кінець 40-х — середина 60-х років). Основним функціональним елементом застосованої тоді так званої ордоліберальної теорії та заснованої на ній економічної моделі «соціальної ринкової економіки» стало конкурентне середовище як необхідна умова нормального господарського життя з властивим йому вмонтованим механізмом цінових сигналів і зворотних зв’язків. Особлива роль у цій моделі відводилася державі як макроекономічному джерелу регулюючого впливу, що пом’якшує стихійні за своєю природою економічні процеси. Ця роль була не нав’язливою, а скоріше стимулюючою, вона спрямовувалася на надання можливості господарським агентам — домогосподарствам, підприємствам промисловості, торгівлі та транспорту, а також банкам — максимально реалізувати свої підприємницькі інтереси.
Тоді вдалося досягти відразу різних цілей регулювання відкритої економіки — фінансової стабілізації, збільшення внутрішнього попиту через підвищення заробітної платні та соціальних виплат, а також закласти базу для сталого зростання експорту.
Китай протягом періоду реформ у 80—90-х роках демонстрував приклад демонополізації власності та управління, зокрема й у сфері міжнародної економічної діяльності. Відбувалося делегування повноважень макрорівневих суб’єктів міжнародної економічної діяльності мікрорівневим. На тлі певної лібералізації експортно-імпортної торгівлі в КНР проводилася ефективна «мала» приватизація, причому особливо активно — у сфері торгівлі.
Значний позитивний досвід більш ліберального макроекономічного регулювання було нагромаджено країнами Центральної та Східної Європи — Польщею, Угорщиною, Чехією, яким вдалося забезпечити економічне зростання за умов загострення конкуренції з боку західних виробників після лібералізації зовнішньої торгівлі. І можна стверджувати, що значною мірою цього успіху було досягнуто не «всупереч», а «завдяки» зовнішнім конкурентам, які стимулювали до радикального поліпшення якості виробництва. Але при цьому важливим завданням урядових структур є запобігання проникненню на територію країни товарів недоброякісних, таких, які не відповідають технічним, екологічним, медичним вимогам. Це є актуальним для України, ринок якої руйнується, а споживачі страждають через недостатність вжиття заходів щодо сертифікації імпорту та контролю за якістю продукції, що ввозиться.
У цьому зв’язку, а також у більш широкому контексті, слід зазначити, що до компетенції та прямих обов’язків макросуб’єктів регулювання міжнародної кооперації належить гарантування економічної безпеки країни. Національною особливістю гарантування такої безпеки в Україні є необхідність зважати на однобічну залежність від поставок енергоносіїв. Країна отримує переважну частину імпортованих вуглеводневих енергоносіїв (нафти й газу) фактично за одним географічним вектором — з Росії. І навіть коли йдеться про закупівлю туркменського газу, надходження його відбувається російською територією. Це дає змогу російській стороні вдаватися до силових методів ведення переговорів щодо цін на нафто- та газопродукти, а також їх транзиту, до заборони на транзит туркменського газу, як це не раз відбувалося протягом 90-х років.
Розв’язання цієї проблеми для України пов’язане зі зменшенням енерговитратності економіки та з будівництвом альтернативних трубопроводів. Одним із таких заходів стало введення в дію нафтопроводу територією Грузії з виходом до Чорного моря біля м. Супса. Цей нафтопровід разом із танкерним сполученням із терміналом біля Одеси на початку ХХІ ст. забезпечує доступ України до покладів Каспійської нафти, значна частина яких контролюється Азербайджаном.
Усі наведені цілі та проблеми макроекономічної політики пов’язані між собою: наприклад, збільшення ВВП залежить від забезпечення зростання зайнятості. Водночас збільшення багатства і на рівні країни, і на рівні родин, члени яких отримали внаслідок кращих умов міжнародного співробітництва робочі місця, є ключовим засобом розв’язання соціальних завдань.
Міжнародна економічна діяльність — важливий чинник бюджетної політики, процесів нагромадження, мобілізації коштів та їх витрачання. Хронічне негативне сальдо зовнішньої торгівлі України прирікає її населення на напівжебрацьке існування, оскільки кошти витрачаються на виплати за критичним імпортом, передусім імпортом енергоносіїв. Водночас уряди країн, які мають стабільні надходження нафто- та газодоларів, мають змогу спрямовувати їх на реалізацію проектів соціально-економічного розвитку, на освіту, поліпшення медичного обслуговування, підвищення заробітної плати. Прикладом цього може бути конструктивна та націлена на перспективу діяльність урядових структур у Кувейті, Норвегії.
Звичайно, сам по собі факт наявності великої кількості високоліквідних корисних копалин не є гарантією того, що зазначені завдання будуть вирішуватися. У сусідньому з Кувейтом Іраку зі схожими умовами розвитку панує бідність, оскільки уряд цієї країни витратив мільярди доларів на війну з Іраном. Крім того, після своєї агресії проти Кувейту Ірак зазнав значних втрат уна- слідок військової операції під назвою «Буря в пустелі», здійсненої в 1991 р. США та їхніми союзниками (Велика Британія та Саудівська Аравія). Російський уряд на зламі століть на тлі дуже слабкого національного виробництва, але значного позитивного сальдо поточних операцій, передусім за рахунок поставок на захід енергоносіїв, вдався до двох не тільки кривавих, а й надвитратних кавказьких війн, що було б для нього економічно неможливим за інших умов.
Засобами міжнародного економічного регулювання урядові структури, які уособлюють макрорівень, можуть не тільки впливати на абсолютні, а й на співвідносні рівні доходів у країні. Для цього існують митні збори, якими обкладається передусім імпорт (хоча інколи практикується й оподаткування експорту — експортні збори), податки, пов’язані з експортно-виробничою діяльністю, спеціальні зовнішньоекономічні ціни та коефіцієнти. Ці інструменти (докладніше вони розглядатимуться пізніше), крім того, що вони можуть виконувати різні функції — захисту національних товаровиробників, наповнення держбюджету, — використовуються і з метою перерозподілу коштів. «У виграші» можуть опинятися як виробники, на котрих поширюється політика підтримки з боку уряду (переважно експортні, технологічно авангардні галузі), так і громадяни країни, зокрема так звані бюджетники, які отримують фіксовану заробітну плату, соціальні виплати завдяки мобілізації коштів.
Слід відзначити, що функція макросуб’єктів щодо перерозподілу коштів є ще вагомішою в умовах централізованої економіки, як це було, наприклад, у колишньому СРСР. Адже за таких умов перерозподіл має роль абсолютного регулятора й вимагає диверсифікації форм. У Радянському Союзі це була система цінових коефіцієнтів і компенсацій. Завдяки цьому дорогі імпортні товари могли продаватися на внутрішньому ринку за низькими цінами (або навпаки), а ціни вітчизняного експорту приводилися до рівня світових.
Частково задля цього самого перерозподілу, а ще більшою мірою — з метою фінансової стабілізації всередині країни уряд (у широкому розумінні — в синтезі виконавчої та законодавчої гілок влади) може вдатися до примусу експортерів продавати валюту (всю валютну виручку, або її частину), яку вони заробляють на зовнішніх ринках. Подібні заходи на різних історичних етапах вживалися різними за рівнями соціально-економічного розвитку та моделями регулювання країнами. На початкових етапах реформування економік вони є типовими для пострадянських, посткомуністичних держав, таких як Україна, Росія та ін. Але й деякі провідні ринкові країни у разі виникнення валютно-фінансових диспропорцій або загрози можливих ускладнень вводили жорсткі обмеження режиму валютно-фінансового обігу. Найбільш показовий щодо цього приклад — Франція, адже в цій країні пожорсткішання валютного режиму відбувалося протягом ХХ ст. кілька разів, зокрема в 1915, 1939, 1968, 1981 рр.
Нарешті, ще одне питання — підприємницька діяльність самої держави, про що частково вже згадувалося раніше. У цьому зв’язку передусім треба згадати централізовані економіки, де макрорівневі суб’єкти — держава та її організаційні представники — є виключними учасниками міжнародного співробітництва. Обумовлено це законодавчим принципом монополії зовнішньої торгівлі (або ширше: монополії зовнішньоекономічної діяльності). Виробники, які виходять на зовнішні ринки безпосередньо через посередницькі структури — зовнішньоторго- вельні організації — мають обмежені повноваження щодо цінової політики, використання отриманого прибутку тощо та фактично є представниками держави — єдиного та виключного «підприємця».
Макрорівневий рівень прямої міжнародної економічної суб’єктності за умов ринку реалізується в діяльності органів, які відповідно до національно-адміністративного устрою та конституційних, законодавчих норм укладають рамкові зовнішньоторговельні договори, контракти щодо здійснення великомасштабних проектів на компенсаційній основі та ін. Зазначений напрям економічної діяльності держави в Україні — реалізацію компенсаційних проектів — слід розглядати як один із пріоритетів її зовнішньої політики. До такого висновку спонукає аналіз потенціалу національної будівельної індустрії, окремих галузей, наприклад енергетичної, які можуть забезпечувати спорудження, реконструкцію та експлуатацію великих економічних об’єктів ГЕС, АЕС, ТЕС, гребель, металургійних комбінатів, металообробних та інших спеціалізованих заводів і фабрик.
Інтереси людства, які дедалі більше концентруються у сфері міжнародного співробітництва, пов’язані не тільки з економічними цінностями. Сучасні тенденції розвитку, обмеженість глобальних ресурсних запасів і руйнівні наслідки їх використання вимагають радикальної зміни ставлення до ресурсів. Необхідним є зменшення абсолютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зниження ресурсомісткості кожної одиниці продукції, яка виробляється. При цьому процеси ресурсоспоживання тісно пов’язані зі станом навколишнього середовища. Завдання пом’якшення наслідків антропогенного тиску на екосистеми є особливо важливими, оскільки в цілому продовжується їх незворотна деградація, забруднення повітря та Світового океану.
Надзвичайно актуальним питанням є зміна політичного ставлення до цих проблем на всіх ланках господарювання та су- спільної діяльності. І хоча це завдання фактично стосується усього людства та всіх верств населення, найбільша відповідальність покладається на урядові структури, органи публічної влади. На міжнародному рівні співробітництва це означає потребу в реформі самого світового економічного порядку, надання процесу глобального виробництва рис більшої керованості та приведення його у відповідність до потреб виживання людства, забезпечення прийнятних умов життя для прийдешніх поколінь.
Особливу групу суб’єктів міжнародної економічної діяльності становлять місцеві органи влади. В Україні це — обласні, міські, районні, сільські ради та відповідні виконавчі органи. Вони можуть брати участь у міжнародній економічній діяльності як суб’єкти, що формують режим співробітництва на мікрорівні, а також утворюючи структури, які є юридичними особами та користуються правами на ведення комерційної ді- яльності.
Важливу роль місцеві органи влади відіграють в організації прикордонного або міжрегіонального співробітництва. Інколи місцеві органи можуть брати участь у сумісних проектах разом з однорівневими «партнерами». Такі проекти реалізуються, як правило, під егідою центральної влади в державі. Прикладом подібної організації міжнародного співробітництва є участь чотирьох західноукраїнських областей у так званому Карпатському єврорегіоні разом з регіонами ряду сусідніх країн.
Валові обсяги співробітництва з участю місцевих органів влади можуть значно варіюватися залежно від конкретних господарських завдань та адміністративних рівнів, величини територій, які вони контролюють. За характером завдань, які є типовими для даного типу суб’єктів, їхню класифікаційну позицію можна визначити як таку, що умовно належить до макрорівня. Подібно до центральних, місцеві органи влади та регулювання концентрують зусилля переважно у сфері регулювання та створення сприятливої ринкової кон’юнктури та інфраструктури.
Інколи галузеві відомства та (або) місцеві органи влади, які беруть участь у міжнародній економічній діяльності, відносять до окремої групи — так званого мезорівня суб’єктів. Разом з тим немає підстав вести мову про принципові відмінності в природі або пріоритетах міжнародної економічної діяльності подібних структур. Отже, подібна класифікація не завжди є достатньо обґрунтованою, хоча і має право на існування.
1.3.4. Між- або наддержавний рівень
Сучасні тенденції розвитку світогосподарської системи зумовлюють дедалі більше перенесення регулятивних, управлінських повноважень на між- або наддержавний рівень міжнародної економічної діяльності. Причому йдеться навіть не про прогресуючі тенденції транснаціоналізації економічного життя, які ми умовно віднесли до мікроекономічного, або підприємницького, його рівня.
Суверенітет (від фран. souveraineté — верховна влада) держави, її незалежність у внутрішіх справах та у зовнішній політиці. Цей принцип є базисним у сучасних міжнародних відносинах, будучи закріпленим у системі міжнародного права та організаційних, інституційних структурах.
Суверенітет у міжнародній економічній політиці, з одного боку, відображає принцип верховенства державної влади, а з іншого — модифікується відповідно до тенденцій інтеграції, відмови держав від протекціонізму, від багатьох заходів тарифної та нетарифної політики та делегування відповідних повноважень міжнародним організаціям, регіональним угрупованням. Причому дедалі більше поширюються такі реалії міжнародного життя, відповідно до яких відмова держави від певного роду повноважень з економічного регулювання стає фактором національної безпеки, посилення ролі відповідної країни у міжнародній політиці.
Поняття «міждержавний» та «наддержавний» зазвичай застосовуються як тотожні. Принаймні ними позначають одну й ту саму сферу економічного життя. Щоправда, можна помітити і певні семантичні відмінності. «Міждержавність» скоріше є характеристикою спільних дій, тоді як «наддержавність» означає підпорядкування та добровільну відмову держав від органічно властивого їм суверенітету.
Отже, відбувається перенесення (делегування) деяких повноважень, які раніше традиційно вважалися такими, що належать до компетенції національних урядових структур, до структур, котрі за своєю природою є міжнародними. Можна також стверджувати про те, що на міжнародному рівні створюються інститути з новими регулятивними функціями, а це також зумовлює перерозподіл повноважень та реструктуризацію векторів впливу на економічні процеси.
Перенесення повноважень від національних до міжнародних регулятивних структур відбувається відповідно до міжнародно-правового режиму, який утворюється дво- та багатосторонніми угодами між країнами як суверенами міжнародних відносин, а також статутними документами міжнародних організацій.
Згідно із зазначеними угодами держави беруть на себе зобов’язання вдаватися (або не вдаватися) до певних дій, приймаючи в тій чи іншій формі міжнародний контроль за виконанням своїх зобов’язань. У разі утворення організаційних структур властиві макрорівню функції змінюють свою природу на наднаціональну. При цьому можливе своєрідне заміщення регулятивних функцій, коли виникнення нових міжнародних інституцій позбавляє державу необхідності виконувати певні заходи, утримувати відповідні контрольні та адміністративні штати. Саме це мало місце в процесі становлення та диверсифікації організаційної структури Євросоюзу, що привело до ліквідації взаємних митних обмежень і навіть прикордонного паспортного контролю для країн Шенгенської угоди (ця угода за участі семи країн набула чинності в 1995 р., хоча підписано її було ще в 1985 р. представниками Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, ФРН і Франції, а в 1992 р. до неї приєдналися Іспанія та Португалія). Об’єктивно нормативною базою для поступового зниження навантаження на національні органи експортно-імпортного регулювання є статутні документи, настановні цілі та характер діяльності Світової організації торгівлі, яка прагне встановити безмитний та безлімітний режим міжнародної торгівлі.
На даному етапі тенденції перенесення функцій макроекономічного регулювання на наддержавний рівень поки що не при- таманні Україні. Створення подібних економічних структур у межах колишніх радянських республік на сьогодні видається нереальним через малооптимістичні перспективи СНД у широкому геостратегічному контексті. Більш значущими є дезінтеграційні фактори історико-політичного змісту. Адже, зважаючи на війни Росії на Кавказі, авторитарність та нестабільність режимів влади в ряді країн СНД як угруповання пострадянських держав, відмова від повномасштабного державного суверенітету України на користь адміністративних органів цього блоку неможлива. Разом з тим привабливість якомога тіснішої інтеграції до ЄС не веде до помітних практичних кроків на зближення через слабку економічну кон’юнктуру, нестабільну правову базу, несприятливий соціальний клімат у самій Україні.
Органи в структурі ООН: Економічна і соціальна рада
Загальні відомості
Економічна і соціальна рада була створена відповідно до Статуту як головний орган, який, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, покликаний сприяти:
a) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення й економічному та соціальному прогресу і розвитку;
б) розв’язанню міжнародних проблем у сферах економічній, соціальній, охорони здоров’я і подібних проблем; міжнародній співпраці у сфері культури й освіти;
в) дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.
Функції і повноваження
Економічна і соціальна рада має такі функції та повноваження:
служити центральним форумом для обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального і міжгалузевого характеру і для вироблення рекомендацій щодо вирішення цих проблем для держав-членів і для системи Організації Об’єднаних Націй;
проводити та організовувати дослідження, робити доповіді й рекомендації з міжнародних питань в економічній і соціальній сферах, у сферах культури, освіти, охорони здоров’я і питань, що їх стосуються;
заохочувати повагу й дотримання прав людини й основних свобод;
скликати міжнародні конференції і розробляти для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять в її компетенцію;
вести переговори зі спеціалізованими установами відносно угод, що визначають їхні взаємовідносини з Організацією Об’єднаних Націй;
погоджувати діяльність спеціалізованих установ з допомогою консультацій з ними і винесення рекомендацій таким установам, а також за допомогою винесення рекомендацій Генеральній Асамблеї і членам Організації Об’єднаних Націй;
надавати послуги, схвалені Генеральною Асамблеєю, членам Організації Об’єднаних Націй, а також спеціалізованим установам на прохання останніх;
консультуватися з відповідними неурядовими організаціями з питань, що входять до компетенції Ради.
Члени
Економічна і соціальна рада складається з 54-х членів, які обираються терміном на три роки Генеральною Асамблеєю. Термін повноважень кожного члена закінчується 31-го грудня того року, який указаний у дужках поруч з назвою країни. Станом на 2001 р. до складу Ради входять такі держави:
Австрія (2002), Ангола (2002), Андорра (2003), Аргентина (2003), Бахрейн (2002), Бенін (2002), Болгарія (2001), Болівія (2001), Бразилія (2003), Буркіна-Фасо (2002), Венесуела (2001), Греція (2002), Гвінея-Бісау (2001), Гондурас (2001), Грузія (2003), Данія (2001), Демократична Республіка Конго (2001), Ефіопія (2003), Єгипет (2003), Індонезія (2001), Іран (Ісламська Республіка) (2003), Італія (2003), Камерун (2002), Канада (2001), Китай (2001), Коста-Ріка (2002), Куба (2002), Марокко (2001), Мексика (2002), Непал (2003), Нідерланди (2003), Нігерія (2003), Німеччина (2002), Норвегія (2001), Республіка Корея (2003), Пакистан (2003), Перу (2003), Португалія (2002), Російська Федерація (2001), Руанда (2001), Румунія (2003), Саудівська Аравія (2001), Сірія (2001), Об’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії (2001), Сполучені Штати Америки (2003), Судан (2002), Сурінам (2002), Чеська Республіка (2001), Уганда (2003), Фіджі (2002), Франція (2002), Хорватія (2002), Південна Африка (2003) і Японія (2002).
Рішення в Раді приймаються простою більшістю голосів; кожен член Ради має один голос.
Сесії
Економічна і соціальна рада проводить, як правило, щорічно одну основну сесію тривалістю п’ять-шість тижнів навперемінно в Нью-Йорку і Женеві та одну організаційну сесію в Нью-Йорку. У рамках основної сесії проводиться спеціальне засідання високого рівня за участі міністрів та інших високопоставлених діячів, на якому обговорюються найважливіші економічні і соціальні питання. Протягом року робота Ради проводиться в його допоміжних органах комісіях і комітетах, які регулярно збираються і подають доповіді Раді.
Джерела: Організація Об’єднаних Націй: основні факти. Видавництво «Весь Світ». — М., 2000 і прес-реліз GA/9785, 12 жовтня 2000 р.
Співробітництво країн, хоча і має на меті створення сприятливого клімату міжнародної господарської діяльності, поширюється і на сферу безпосереднього прийняття рішень щодо цін, обсягів та технічних умов торгівлі. Найвідомішим прикладом міжнародного суб’єкта, який спеціалізується саме на політиці такого ґатунку, є Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК). Це картельне за своєю природою угруповання головною метою у своїй діяльності вбачає штучне підвищення ціни на нафту через обмеження її видобутку. В історії міжнародної економічної діяльності України прикладом участі в «наддержавному підприємництві» є взаємне узгодження цін та обсягів взаємних поставок товарів і комплектуючих щодо коопераційного виробництва.
Створення заінтересованими державами певних організаційних структур на практиці не просто породжує додаткові інструменти досягнення тих або інших цілей цих держав, а ще й веде до виникнення нових інтересів. Сам факт існування суспільних структур, зокрема й міжнародного характеру, породжує власну логіку їх життєдіяльності, автономні інтереси заінтересованих функціонерів та громадських, підприємницьких об’єднань. А це, у свою чергу, дає підстави утвореним на міжнародному рівні структурам використовувати відповідні повноваження не тільки в інтересах держав-фундаторів (а інколи і всупереч таким інтересам), а й з метою досягнення власних цілей. Тим більше, що у самих держав-фундаторів можуть бути різні, а інколи й несумісні погляди щодо бажаної поведінки утворених ними міжнародних організацій.
Прикладом перетворення міжнародної організації на самостійного та надзвичайно впливового суб’єкта економічного життя є МВФ. Від його рішень про надання або, навпаки, ненадання кредитів чи відстрочень за виплатами, а також від його рекомендацій (правильних чи помилкових) залежить економічний стан цілих країн, доля реформ або програм реформ і соціального розвитку, до якого держави — члени Фонду можуть вдаватися. Щоправда, можна стверджувати, що дії МВФ є інспірованими його провідними членами-донорами, передусім США та ФРН. Утім, реальність є складнішою, тим більше не серйозними були б твердження, що особиста позиція керівництва Фонду не має значення під час прийняття тих або інших принципових рішень.
Світовий банк. Група Світового банку
Г
рупа
Світового банку складається з п’яти
організацій: МБРР, МАР, МФК, МАГІ і МЦВІС.
МБРР Міжнародний банк реконструкції та розвитку
Надає позики і допомогу в розвитку країнам із середнім доходом і біднішим кредитоспроможним країнам. Право участі в голосуванні пов’язане з розміром частки країн-членів у статутному капіталі, яка, у свою чергу, залежить від відповідних можливостей кожної країни. МБРР отримує значну суму своїх коштів завдяки продажу облігацій на міжнародних ринках капіталу.
МБРР здійснює приблизно три четвертих обсягу річних позик Світового банку.
МАР Міжнародна асоціація розвитку
Надає безпроцентні позики найбіднішим країнам. Що стосується більшості фінансових коштів МАР, то вони формуються за рахунок внесків заможніших країн-членів, включаючи деякі країни, що розвиваються.
МФК Міжнародна фінансова корпорація
Сприяє економічному зростанню країн, що розвиваються, через надання фінансової підтримки приватному сектору. Спільно з іншими інвесторами МФК інвестує в комерційні підприємства за допомогою надання позик й інвестування в акціонерний капітал.
БАГІ Багатостороннє агентство з гарантій інвестиціям
Сприяє підтримці іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, через надання іноземним інвесторам гарантій від збитків, що виникають унаслідок некомерційних ризиків. Агентство також робить консультативні послуги з метою сприяння урядам у залученні приватних інвестицій і поширенні інформації про інвестиційні можливості в країнах, що розвиваються.
МЦВІС Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок
Сприяє міжнародному інвестуванню за допомогою примирення й арбітражу спірних питань між іноземними інвесторами і країнами, що інвестуються.
Джерело: http://www.worldbank.org/eca/russian/What-rus.html#wbg.
Негативним прикладом неприпустимої політики міжнародної економічної організації стала діяльність МАГАТЕ — Міжнародної агенції з розвитку атомної енергетики. Так, ця організація, яка фактично є лобістським центром, що життєво заінтересований в якомога більшому поширенні атомних електростанцій у світі, спочатку проігнорувала можливі небезпеки застосування реакторів типу РБМК, а потім, відразу після Чорнобильської катастрофи 1986 р., певний час замовчувала масштаби лиха, що трапилося тоді.
Але, звичайно, цей приклад є скоріше маргінальним та, на щастя, не типовим. Дедалі важливішу позитивну роль відіграють міжнародні гуманітарні, екологічні організації, діяльність яких відповідає сучасним викликам загальноцивілізаційного або регіонального масштабів. Вони здійснюють мобілізацію коштів з метою допомоги країнам, які найбільше потерпають від голоду, епідемій, сприяють виробленню енергозаощаджувальних моделей технологічного розвитку.
Своєрідний інститут наддержавної суб’єктності міжнародної економічної діяльності становлять угруповання держав відповідно до прийнятих ними режимів взаємної кооперації. Такими режимами, у послідовності, яка відповідає інтеграційній глибині об’єднання країн, є: преференційна торговельна угода, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, повний економічний, соціально-політичний союз. Причому чим глибшим є інтеграційне об’єднання, тим більшу суб’єктну вираженість воно становить. Наприклад, Євросоюз, який після Маастрихтських домовленостей, починаючи з 1993 р., остаточно «доріс» до стадії спільного ринку, став відігравати значно активнішу міжнародну роль.
Особливою сферою міжнародного співробітництва, яка тісно пов’язана з макрорівнем регулюванням, є діяльність двосторонніх міжнародних інститутів економічного співробітництва.
Двосторонні інститути, які покликані сприяти міжнародному економічному співробітництву, є надзвичайно численними й різноманітними, а природа та характер діяльності кожного з них визначаються індивідуальними практичними цілями створення. Наприклад, предметом Українсько-американської міждержавної комісії (свого часу вона мала назву «Кучма-Гор») постав широкий спектр актуальних проблем економічної взаємодії, оптимізації торговельного режиму та поліпшення доступу до ринків обох країн. Зокрема, в полі зору комісії протягом її роботи були такі важливі для України питання: надання Україні режиму найбільшого сприяння у торгівлі зі США на постійній основі; визнання статусу України як країни з перехідною до ринку економікою; визначення умов дії Генералізованої системи преференцій; урегулювання антидемпінгових процесів і співробітництво компетентних органів США та України щодо імпорту в США деяких українських товарів; поліпшення умов доступу наукомісткої української продукції до ринків збуту завдяки остаточному зняттю обмежень щодо доступу України до стратегічних товарів, технологій, «ноу-хау» та прискоренню процесу приєднання України до міжнародних режимів з контролю за експортом стратегічних товарів і технологій; вирішення проблеми застосування кількісних обмежень на імпорт до США текстильної продукції (готового одягу), виготовленої в Україні; підтримка України в процесі приєднання до системи ГАТТ/СОТ і посилення політичної підтримки та розширення технічного сприяння для завершення вступу України до СОТ; ратифікація американською стороною Конвенції між Урядом України та Урядом США про уникнення подвійного оподаткування та попередження додаткових ухилень стосовно податків на доходи і капітал; відновлення співробітництва у рамках Робочої групи з питань захисту прав інтелектуальної власності та ін.
Відповідно до визначених комісією принципів у її складі діють Українсько-американський комітет із питань торгівлі та інвестицій, а також Українсько-американський комітет з питань економічного співробітництва.
Важливу роль у регулюванні Міжурядового українсько-канадського економічного співробітництва відіграє Міжурядова українсько-канадська комісія з питань економічного співробітництва, у рамках якої діють секторальні робочі групи з питань енергетики, сільського господарства, будівництва, з питань науки і технології. За сприяння урядових структур представниками бізнесу утворено так звану Канадсько-Українську ділову iніціативу.
Терміни та поняття
Резиденти — агенти міжнародної економічної діяльності, які умовно складаються з таких груп:
фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність відповідно до законів України);
дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатич- ні привілеї, а також філії та представництва підприємств і органі- зацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.
Нерезиденти — агенти міжнародної економічної діяльності, які умовно складаються з таких груп:
фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;
юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави;
розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їхні філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності (згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність») — суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України;
Постійне місцезнаходження (згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність») — місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) суб’єкта господарської (зовнішньоекономічної) діяльності;
Постійне місце проживання (згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність») — місце проживання на тери- торії якої-небудь держави не менше одного року фізичної особи, яка не має постійного місця проживання на території інших дер- жав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не пов’язуючи таке проживання з певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов’язків або зобов’язань за договором (конт- рактом);
Представництво іноземного суб’єкта господарської діяль- ності (згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність») — установа або особа, яка представляє інтереси іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні і має на це належно оформлені відповідні повноваження.
Ч астина 2
ФОРМИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Розділ 2.1
Україна в міжнародній торгівлі товарами: загальний режим