Обсяги власного видобутку і потреба в споживанні нафти і газу

Вид ресурсу	Одиниця виміру	2000 р.	2005 р.	2010 р.
А. Видобуток
Нафта	млн т	4,7	6,4	7,1
Газ природний	млрд м3	27,3	33,5	35,3
Б. Потреба
Нафта	млн т	42,0	47,0	47,0
Газ природний	млрд м3	78,9	82,8	80,3

Щоправда, у стратегічній перспективі загальні тенденції в динаміці нафто- та газовидобутку не можуть додавати оптимізму через те, що Україна все більше наближається до природних лімітів щодо розроблення покладів. Максимального, в останні десятиліття, рівня видобутку нафти в Україні було досягнуто в 1972 р., а газу — в 1975 р. Значною мірою це було досягнуто завдяки відкриттю у західних регіонах великих Угерського, Більче-Волицького, Руднівського родовищ та унікального для нашого географічного регіону Шебелинського родовища на сході України. Власне, видобуток вівся в інтересах не тільки України, а всього господарського комплексу СРСР. В наступні роки мало місце помітне (до 10 % за рік) падіння обсягів видобутку.

Тимчасова стабілізація видобутку нафти і газу в останні роки була досягнута за рахунок впровадження комплексу заходів щодо підвищення ефективності використання ресурсної бази, скорочення числа бездіючих свердловин, упровадження нових методів і технологій нафто-, газо- і конденсатовилучення. Разом з тим на сьогодні резерви підприємств щодо утримання досягнутих рівнів видобутку близькі до вичерпання. Понад 45 % розвіданих запасів природного газу — це залишкові запаси родовищ, які перебувають на кінцевій стадії розроблення.

Проте час від часу розвідуються та вводяться в експлуатацію нові родовища, які дають змогу ще певний час «підтримувати на плаву» вітчизняну вуглеводневу видобувну промисловість. Так, влітку 2001 р. у результаті науково-дослідного буріння на українському шельфі Чорного моря південніше острова Зміїний Українське державне геологорозвідувальне підприємство «Причорноморгеологія» розвідало великі нафтогазові горизонти з промис­ловими запасами нафти і газу. За попередніми оцінками, розвідані родовища містять 10 млн т нафти і 10 млрд м³ природного газу. Глибина залягання горизонтів, які, до речі, мають високу якість, становить від 1800 до 2000 м, тобто вони є промисловими.

Через те, що наявних видобувних потужностей все-таки замало для задоволення внутрішніх енергетичних потреб, Україна є досить помітним «гравцем» на світовому ринку енергоносіїв, і особливо газу. Адже «енергонеефективність» української економіки веде до того, що наша країна є одним із світових лідерів за абсолютним споживанням газу (6-те місце) та імпорту цього продукту (3-тє місце). Крім того, має значення традиційно висока частка газу в споживанні первинної енергії (45 % проти 21 % в середньому по країнах Європи).

Дані наступної таблиці вказують на абсолютні обсяги та питому частку енергоносіїв у міжнародній торгівлі України.

Необхідність надвеликих закупівель енергоресурсів породжує для України чималі ускладнення макроекономічного характеру. Вони пов’язані насамперед із дефіцитністю державного бюджету та тим, що обов’язковим фактором зведення платіжного балансу стає подальше зростання зовнішньої заборгованості.

Енерговитратність української економіки породила і таку цілком специфічну економічну проблему для міжнародної торгівлі, як порівняно низька валютна ефективність експорту. Адже традиційними продуктами національної спеціалізації України стають низькотехнологічні, а також енерго- та матеріаломісткі вироби металургійної промисловості. Так, згідно з даними ОЕСР, на тонну продукції сталеливарної промисловості в Україні пересічно витрачається 19,5 людино-годин, тоді як у країнах ОЕСР — 4,1.

Наприкінці ХХ ст. у структурі вітчизняного експорту основною статтею стали неблагородні метали та вироби з них — біля третини загального показника. Нібито здобутки галузі є порятунком для економіки країни, і в певному сенсі так воно і є. Але слід враховувати, що для того, аби забезпечити такий експорт, необхідною є масована закупівля енергоносіїв за кордоном. Таким чином, енергетично неефективна структура вітчизняного виробництва, зокрема експортного, веде до такого феномену, як висока імпортомісткість експорту.

Згідно з експертними оцінками, Україна може вийти на майже 100 % самозабезпечення природним газом та розв’язати ряд складних проблем макроекономічного характеру, якщо нею буде проведено радикальну реформу енергоспоживання, забезпечено перехід до екологічно чистих та заощадливих технологій.

Згідно з положеннями програми «Нафта і газ до 2010 року», поточна потреба України в природному газі становить близько 80 млрд м³, а при реалізації програми енергозбереження мала б становити 70 млрд м³. Але і цього не надмірно високого орієнтиру Україні важко дотриматися через те, що інвестиції в газову галузь є недостатніми.

У даному разі ми маємо приклад невідповідності умов відкритості та критеріїв ефективності економіки. Адже значною мірою до «відкритості» в українському випадку спричиняється незадовільний характер енергоспоживання, стан паливно-енергетичного комплексу, взагалі мінерально-сировинного комплексу, велика імпортомісткість експорту, коли цілі збільшення надходжень від зовнішнього продажу вимагають додаткових витрат на закупівлю за кордоном. Утворюється своєрідне замкнене коло, неможливість вийти з якого унеможливлює й динамічний розвиток, спричиняє гальмування реформ.

У реальному секторі економіки вимушений імпорт енергоносіїв, який за своїм характером є критичним, об’єктивно зменшує фінансові можливості щодо закупівлі альтернативних поставок товарів ззовні країни, зокрема предметів виробничого та побутового споживання. Особливо негативним проявом цього є неспроможність забезпечити належні надходження нових технологій, машин та устаткування для промисловості та сільського господарства України. Відтак подібні матеріальні предмети технологічного торгового обміну, разом із засобами наземного, водного та повітряного транспорту, становлять лише незначну частку вкрай нераціонального вітчизняного імпорту. А це, у свою чергу, лімітує потенціал промислового розвитку, зростання продуктивності праці в країні.

Через обмеженість власних сировинних ресурсів українські нафтопереробні заводи в основному зорієнтовані на переробку імпортної нафти — російської і казахської. Значні ускладнення породжує й те, що майже всі надходження енергоносіїв до України здійснюються за одним вектором — з Росії або через територію Росії. Цей факт істотно відрізняє Україну від провідних розвинутих держав світу, які користуються відразу кількома джере­лами надходжень енергоносіїв (для провідних індустріальних країн таких джерел може бути 10—15) і не припускають великої залежності від одного з них.

А ось для України наприкінці ХХ ст. виникла ситуація, за якої залежність лише від одного джерела енергопоставок зменшила можливості геополітичного маневру та зробила можливим диктат продавця. До дефіциту наземних потужностей транспортування нафти до України додалося й те, що фактично було обмежено й можливості використовувати статус України як морської держави при забезпеченні поставок нафти. Зокрема, йдеться про обмеження з боку Туреччини на рух танкерів через протоки Босфор та Дарданелли.

Усе це відбилося на політиці Росії, зокрема при встановленні цін на енергоносії. Так, інколи ціни на енергоносії, що РФ постачає до України, є вищими за ціни на ті самі продукти, що надходять до західних сусідів, завдяки чому виникає парадоксальна ситуація: відповідні ціни на західному кордоні України зменшу­ються після того, як продукт було транспортовано від її східного кордону. Зокрема, при здійсненні поставок російської нафти в Україну імпортери повинні сплачувати вивізне мито та податок на додану вартість (наприкінці 1999 р. вивізне мито на нафту було навіть збільшено з 7,5 до 15 євро за одну тонну на сиру нафту, причому урядом РФ передбачено підвищити ставки вивізного мита і на нафтопродукти), чого не відбувається при поставках нафти в Білорусь, країни Балтії та далекого зарубіжжя.

Для країн Західної Європи за припустимий максимум залежності від якогось одного джерела енергопоставок вважається показник 10—15 %. Для США надходження нафти з основного для них нафтопостачального регіону — Латинської Америки не перевищують 25—35 %.

Іншим прикладом подібної політики є те, що в 1998 р. Росія фактично примусила Україну закуповувати природний газ виключно в неї, перекривши трубопровід від Туркменістану. У 1999 р., коли було-таки поновлено газопостачання з Туркменістану, обсяги поставок природного газу з Росії до України залишалися дуже великими — 53 326,2 млн м³. Втім, значна частина поставленого газу до України компенсувалася платою за транзит цього виду палива її територією. Цей натуральний еквівалент транзитних виплат становив 34 706,3 млн м³.

Фактично нову сторінку виміру українсько-туркменських відносин відкрила травнева 2001 р. домовленість про поставки туркменського газу до України протягом 2002—2006 рр. у сумарному обсязі 250 млрд м³. При цьому передбачалося, що протягом цих років буде погоджено умови більш тривалої, десятилітньої аналогічної угоди.

Однак реалізації цього проекту загрожує обмежувальна політика Росії щодо подібної торгівлі. Причому практика «перекривання труби» може набути навіть більшого поширення за умов реалізації «позаукраїнського» інфраструктурного проекту відповідно до офіційного рішення уряду Росії побудувати газопровід, що омине територію України та забезпечить для Газпрому вихід до Центральної та Західної Європи через Білорусь. Враховуючи вартість об’єкта, а також необхідність для Росії і в подальшому мати справу з транзитними витратами, подібні плани можна охарактеризувати як переважно політичні. Разом з тим згідно з домовленостями, які було досягнуто влітку 2002 р., новий політичний компроміс передбачає передання Росії «під контроль» частини трубопровідного транспорту України «в обмін» на те, що альтернативної труби не буде. Щоправда, для України втрати є саме економічними, особливо враховуючи збільшення попиту на природний газ у Європі, який, за оцінками, може досягти в 2010 р. 770 млрд м³. У фінансовому вимірі втілення такого рішення означатиме щорічні втрати для України, що перевищуватимуть 1 млрд дол.

Певною альтернативою такому проекту має стати завершення будівництва та введення в дію в 2001 р. нафтопроводу Одеса—Броди. Офіційно ця урочиста подія відбулася 19 серпня, і, як відзначалося, проект не лише надійно гарантує енергетичну безпеку держави, а й має бути економічно рентабельним (навіть якщо трубопровід буде завантажений на третину). Поки що йдеться тільки про першу чергу цього об’єкта, потужність якої становить 12 млн т нафти на рік. Про сприятливі міжнародні перспективи для роботи цього об’єкта свідчить тенденція до розширення видобутку нафти в Каспійському басейні. Нафтові розробки в цьому регіоні можуть забезпечити ефективну конкуренцію традиційним каналам постачання цього виду енергоносіїв не тільки до України, але й до Центральної та Західної Європи. Це особливо актуально, зважаючи на ускладнення в роботі нафтової промисловості в РФ.

Традиційно у світі міжрегіональні газові торговельні потоки забезпечуються за такими географічними векторами:

• з Росії до Європи;

• з Північної Африки до Європи;

• з Близького Сходу до Японії;

• з Індонезії і Австралії до Південної Азії та Японії.

Аналогічні нафтові торговельні потоки відбуваються за такими напрямками:

• з регіону Перської затоки до країн Європи, Японії та США;

• з Північної та Центральної Африки до Європи та США;

• з Південної Америки до США;

• з регіону Північного моря до Європи.

Після відкриття великих нафтових родовищ у басейні Каспію обговорюються проекти транспортування нафти до Європи, а, можливо, і до США. Щоправда, до останнього варіанта було дещо зменшено увагу після того, як з’ясувалося, що обсяги покладів не є такими велетенськими, як початково очікувалося.

Щодо поставок нафти, то аналогічні проблеми існують і тут, з тією поправкою, що в останні роки порівняно невеликі поставки нафти до України здійснював Казахстан, а відкриття каспійських нафтових родовищ дає змогу сподіватися на великомасштабні закупівлі нафти в ХХІ ст. передусім у Азербайджану. Фахівці вважають, що до 2010 р. в Каспійському басейні видобуватиметься близько 90 млн т якісної (легкої та малосірчаної) нафти, що в 9—10 разів перевищує відповідні показники кінця останнього десятиліття ХХ ст. Цікавою для України була офіційна пропозиція Узбекистану взяти в концесію його вуглеводневі родовища.

На тлі цих суперечок у 2001 р. активізувалися переговори щодо відновлення спільного регулювання електроенергосистем Украї­ни та Росії. Дедалі активніше ставиться питання про запровадження механізму паралельної роботи цих енергосистем відповідно до двостороннього меморандуму «Про співробітництво в галузі електроенергетики», який було підписано урядами двох країн.

У цілому ж невмілість керівництва України ефективно забезпечити геополітичні інтереси країни, політика, яку Російська Федерація — провідний постачальник енергоносіїв та партнер у галузі енергетики — проводила щодо України протягом періоду незалежності та інші негативні чинники внутрішнього і зовнішнього походження призводили до скорочення надходження нафти на українські заводи, перебоїв із постачаннями газу. Отже, важливим завданням для України стала диверсифікація джерел енергопостачання.

З особливою гостротою це завдання відчулося саме тоді, коли з’ясувалися принципові розбіжності деяких геоекономічних та політико-стратегічних інтересів України та Росії. Взагалі, імпорт енергоносіїв з Росії став головним компонентом торговельних відносин з цією країною. (Вивезення енергоносіїв є базовою міжнародною спеціалізацією РФ, а високі ціни на нафту протягом 1999—2000 рр. стали для цієї країни важливим чинником економічної стабілізації). Типовою ситуацією стало переважання енергоносіїв в обсягах двосторонньої торгівлі — дві третини й навіть більше від загального обсягу українського імпорту, тобто в реальному вимірі — 5—6 млрд дол.

Очевидно, що така ситуація не може тривати довго. Існує тенденція скорочення видобутку нафти в Російській Федерації, причому російський уряд приймає рішення щодо першочерговості забезпечення сировиною власних нафтопереробних підприємств. Крім того, в Росії є зобов’язання щодо експорту енергоносіїв до країн далекого зарубіжжя, що ще більше посилює небезпеку скорочення поставок нафти до України.

Ще одним фактором, який впливає на торгівлю нафтою та забезпечення вітчизняної економіки та соціальної сфери нафтопродуктами, є незадовільний матеріальний стан нафтопереробних заводів в Україні. Наявні шість основних підприємств забезпечують понад 60 % загального обсягу пропозиції моторних палив на ринку України. Однак за деякими позиціями їхні сьогоднішні потужності дають змогу не лише забезпечити потребу країни, зокрема в бензині, дизельному паливі, мазуті та інших нафтопродуктах і продуктах нафтохімії, а й поставляти значну їх кількість на експорт. Щоправда, останніми роками, зокрема в 1999 р. у нафтопереробній промисловості України продовжувалась тенденція до зменшення обсягу переробки нафти. Так, за даними Мінекономіки, відповідно до Програми соціально-економічного розвитку на 1999 р., на заводах України передбачалось переробити 13 млн т нафти з газовим конденсатом. Проте було перероблено тільки 11 млн т.

Цей факт відображає загострення фінансових та технологічних проблем мікроекономічних агентів енергетичного ринку України, що має принципове значення, оскільки на державному рівні закупівля нафти по імпорту не здійснюється. Так, зазначені заводи через брак обігових коштів інколи не можуть навіть оплатити потрібну для своєї роботи сировину. Відтак неможливість оперативно закуповувати «живу» нафту по імпорту примушує підприємства вдаватися до угод з давальницькою сировиною, причому її частка останніми роками має стійку тенденцію до зростання.

Наприклад, тоді як в 1998 р. питома вага давальницької сировини, що використовувалася в галузі, становила 67 % загальної маси сировини, а в 1999 — вже 79 %. І це в умовах, коли така міжнародна економічна модель є набагато менш вигідною для переробних підприємств (а саме в 5—6 разів), вона дає змогу покривати тільки поточні виробничі витрати і робить неможливою реконструкцію та модернізацію виробництв.

Таким чином, через усі вищезазначені обставини загальні потужності з первинної переробки нафти в України хронічно недовантажуються. Тільки в 1999 р. було, за офіційними даними, завантажено 20 % нафтопереробної галузі. У тому ж році практич­но не працювало ВАТ «ЛІНОС», потужності якого використовувалися лише на 3,3 %. Більше трьох місяців простояв Херсонський нафтопереробний завод. На інших підприємствах потужності з первинної переробки були завантажені від 28,2 % (АТ «Укртатнафта») до 51,0 % (ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття»). При цьому порівняно з минулим роком збільшили завантаження своїх потужностей ВАТ «НПК Галичина» (з 16,3 до 27,8 %) та ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» (з 37,6 до 51,0 %).

Таке скорочення обсягів переробки нафти означало простої технологічних установок заводів. Так, позапланові простої в січні — грудні становили 640 діб, у тому числі: ВАТ «ЛІНОС» — 326 діб, ВАТ «Херсоннафтопереробка» — 164 доби, ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» — 29 діб, ВАТ «НПК Галичина» — 52 доби, ВАТ «Одеський НПЗ» — 69 діб. Це, у свою чергу, призвело до значних збитків, погір­шило фінансовий стан нафтопереробних підприємств та зменшило їхні можливості в подальшому вкладати кошти в розвиток виробництва.

Табл. 5.5 містить інформацію про характер роботи нафтопереробної галузі України, її самозабезпеченість сировиною та залежність від імпортних надходжень.

Загальний тривалий економічний спад, що був посилений зовнішніми чинниками, передусім світовою фінансовою кризою, зменшивши внутрішній попит на енергоносії, ще більше погіршив ситуацію для підприємств галузі.

Оптимізація роботи нафтопереробних підприємств є важливою складовою поліпшення стану справ у вуглеводневого сектору енергетики, взагалі в усьому енергетичному секторі країни та у сфері міжнародного співробітництва. Адже виникає класична ситуація, за якої оптимізація роботи певної галузі стає фактором поліпшення умов та результатів міжнародної економічної діяльності.

Реальності сьогодення ведуть до такого висновку: господарська система в Україні, яка існує зараз, є надмірно витратною щодо використання енергосировинних ресурсів, а також значною мірою через це відчуває гострий дефіцит природних ресурсів та перебуває у невиправдано високій зовнішній залежності. Це примушує ставити питання про раціоналізацію використання ресур­сів, поліпшення геоекономічних умов формування реального ресурсного балансу країни.

Практичним виявом усвідомлення того, що необхідним є забезпечення альтернативних енергопоставок, стало прийняття Кабінетом Міністрів України в січні 1997 р. спеціальної постанови (Постанова № 10 від 14.01.1997 р.) щодо концепції диверсифікації джерел постачання нафти й газу в Україну. Нею проголошувалася стратегічна мета — створення в країні достатньо потужної інфраструктури для приймання та транспортування нафти й газу як для власних потреб, так і для європейських споживачів.

Засоби, які можуть використовуватися для розв’язання енергетичної проблеми, можуть значно відрізнятися один від одного. Крім стимулювання інструментами фінансової політики, іншими макроекономічними важелями, дійовими правовими нормами в міжнародній практиці застосовуються контроль над споживанням енергії у виробництві та у побуті і навіть засоби пропагандистського характеру. Ось і в Україні, наприклад, у жовтні 2000 р. було оголошено тиждень боротьби за економію енергії, передусім електрики та природного газу в побуті.

Значно дійовішим заходом можна вважати рішення Кабінету Міністрів України про створення єдиної системи обліку споживання природного газу для зниження його втрат і підвищення оплати його споживання, яке було ухвалено в серпні 2001 р. Передбачається, що створення нової єдиної системи обліку газу буде здійснюватися в декілька етапів і відразу в усіх відповідних сферах та основних технологічних процесах — у газовидобутку, під час транспортування газу, зберігання і споживання газу в промисловості та в комунальній сфері.

Важливим технічним засобом реалізації поставлених завдань має стати автоматизована система обліку у сфері видобутку і транспортування газу. Її інфраструктуру становитимуть як переобладнані старі, а також нові пункти обліку газу, додатково введене сучасне і високоточне обладнання. Причому якщо на початкових етапах обчислення обсягів газу не диференціюється відпо­відно до його якості, то на завершальних стадіях реформи газового сектору будуть враховуватися показники калорійності газу.

Заплановано встановлення лічильників газу в усіх житлових приміщеннях, причому як заохочення висунуто ідею зниження ціни на паливо для тих громадян, які встановили такі лічильники за власні кошти.

У разі успішного впровадження нової системи Україна може значно поліпшити умови формування свого платіжного балансу, адже газ становить головну товарну позицію вітчизняного експорту.

Проте все ще відчувається відсутність комплексного підходу та цілісної системи ефективних заходів, які не можуть бути ефективно замінені виключно ідеологічними кампаніями та відбуватися без належного законодавчого забезпечення.

Ураховуючи значення торгівлі вуглеводневими енергоносіями для України, можна впевнено казати про необхідність вживання радикальних та термінових заходів щодо стабілізації роботи нафтопереробних заводів. Тому в Україні з метою підвищення економічної ефективності переробки нафтової сировини і налагодження випуску високоякісних нафтопродуктів, враховуючи прог­нозні показники потреби в нафті і нафтопродуктах до 2010 р., а також зважаючи на недостатню завантаженість нафтопереробних заводів, обмеженість обігових коштів для закупівлі сировини, було розроблено Галузеву програму реформування нафтопереробної промисловості України, згідно з якою передбачається здійснити консервацію чи ліквідацію частини потужностей, залучити додаткові інвестиції.

У квітні 2001 р. у Верховній Раді України пройшли парламентські слухання на тему «Енергетична стратегія України на період до 2030 року», в центрі уваги яких опинилися питання виведення енергетики держави з кризового стану, забезпечення довгострокового та стабільного енергозабезпечення економіки та населення країни, гарантування енергетичної безпеки держави.

Щодо практичних шляхів розв’язання проблеми енергозабезпечення України, то головними серед них є:

• раціоналізація структури та характеру виробництва, передусім у напрямку енергозбереження, зниження споживання енерго-сировинних ресурсів при виробництві одиниці кінцевого продукту;

• диверсифікація джерел енергопостачання, зокрема за рахунок каспійської нафти та за умов забезпечення транспортної інфраструктури нафтопостачань, головне — будівництво Одеського терміналу та нафтопроводів;

• збільшення власного видобутку вуглеводневих енергоносіїв — нафти й газу — та стабілізація, технологічна модернізація вуглевидобування.

5.2.2. Особливості національного енергоспоживання в контексті глобальних тенденцій

Енергетичний сектор надзвичайно тісно пов’язує економіку України зі світовим господарством, причому подібне можна сказати про переважну більшість країн світу. Завдяки цьому як вироблення практичної внутрішньої та зовнішньої економічної політики країни, так і середньо- й довгострокові оцінки перспектив національного розвитку не можуть не враховувати загальні тенденції в енергетиці, видобутку та споживанні енергетичних ресурсів.

Складна ситуація склалася у сфері електроенергетики України. 96 % обладнання ТЕС України вже виробили свій ресурс, а ГЕС не мають достатньої потужності для покриття пікових навантажень. Загострення ситуації в електроенергетиці України відбувається на тлі зростання значення цієї галузі для забезпечення виробничого та побутового енергоспоживання у світі, зокрема у провідних індустріальних державах. Частково через матеріально-технічні ускладнення в галузі Україна навесні 2001 р. погодилася на відновлення паралельного функціонування електроенергетичних систем із Росією. Чорнобильська катастрофа поставила великий знак запитання стосовно перспектив розвитку ядерної енергетики, втім, наявні в країні ядерні реактори становлять безальтернативне джерело енергії для національної економіки та побутового споживання. Відомо, що Україна далеко не лідер у виробництві цього виду енергії. Безумовну першість тут посідає Франція, 76 % енергетики якої — це енергетика ядерна. Отже, українські перспективи лежать десь між подібною моделлю енергетичного розвитку та найбільш вираженим «ядерним песимізмом».

Вугільна галузь не має фінансових ресурсів для проведення модернізації, закупівлі нового обладнання. Тому за наявності дуже великих покладів вугілля в Україні доводиться здійснювати його закупівлю за кордоном, зокрема в Польщі. Причому значення таких закупівель може не знизитися протягом першої декади ХХІ ст., оскільки Україна прагне до зменшення залежності від імпорту газу та до використання дешевших енергоносіїв. Крім того, спалювання вугілля не є достатньо технологічно зручним процесом, адже дуже важко локалізувати в одному місті або на близькій відстані вуглеспалювальні агрегати та власне споживання вугільного тепла. Тому не дивно, що вугілля використовується як проміжний, первинний енергоносій, і переважно — з метою отримання електроенергетики. Так, у світі близько 60 % вугілля, що споживається, використовується задля вироблення електроенергії.

Нарешті, більша частина видобутку нафти в Україні припадає на так звані важковидобувні родовища, освоєння яких вимагає застосування спеціальних технологій розробки і значних капіталовкладень. Причому у зв’язку з нестачею фінансових коштів, в найближчі роки не доводиться очікувати на вкладення значних фінансових і матеріально-технічних ресурсів у впровадження нових методів у добування нафти.

Значною мірою (на 75—85 %) випрацьовано більшість родовищ газу. У середньому по всіх родовищах, що знаходяться в розробці, з початку експлуатації видобуто 62—65 % запасу газу.

На зламі століть ситуація на світовому ринку нафтопродуктів відзначалася нестабільністю, а це погіршило умови формування макроекономічних показників України. Зокрема, підвищення світових цін на сиру нафту та нафтопродукти в 1999 р., а особливо — в 2000 р., стало одним з негативних факторів економічного розвитку України та міжнародної торгівлі, передусім торгівлі з Росією.

Конкретно, відбулося вкрай несприятливе, майже виснажливе для українського платіжного балансу підвищення світових цін на нафту та нафтопродукти до рекордно високого рівня. Зокрема, наприкінці 1999 р. встановилися рекордно високі, як вважалося на той момент, ціни на нафту, особливо нафту російську через запровадження урядом РФ вивізного мита на цей стратегічний товар. Ситуація ще більше загострилася, коли в 2000 р. ціни на нафту збільшилися ще на чверть.

Головною причиною зростання світових цін на нафту є найбільший за всю історію попит на неї при обмеженості самого виду природних ресурсів та можливостей його видобутку. Постійне зростання споживання енергії у світі є важливою характеристикою економічного зростання в сучасному світі. Протягом 90-х років такий попит зріс на 1,3 % і, згідно з оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), на початку 2001 р. він може досягти 79—80 млн барелей на добу, тоді як типовим показником видобутку у 2000 р. був показник 76—78 барелей на добу.

На сьогодні найбільшими споживачами енергії є провідні індустріальні країни. Лідером у споживанні нафти лишається регіон Північної Америки (середній рівень споживання 22 млн барелей на добу в 2000 р., а частка — 30 % світового споживання). Серед країн перше місце впевнено посідають Сполучені Штати: на кінець століття їхнє сукупне щорічне споживання перевищувало 2 млрд т нафтового еквівалента (враховуючи споживання нафти, природного газу, вугілля, ядерного палива та гідроенергії). Відповідний показник для Західної Європи становив 1,5 млрд т, для колишнього СРСР — 1 млрд т, для України — понад 150 млн т.

Втім, швидкий розвиток країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які швидко відновили динаміку розвитку після фінансової кризи кінця 90-х, може перетворити цей регіон на провідного споживача нафти (в 2000 р. відповідний співвідносний показник перевищив 27 %). Адже там, на відміну від країн Північноамериканського континенту, де при високих темпах щорічного приросту ВВП, збільшення енергоспоживання становило лише на 1 %, домінуючою є екстенсивна модель розвитку. Щоправда, лідерами у збільшенні споживання нафти в АТР були країни, що демонструють останніми роками саме інтенсивні моделі розвитку (Південна Корея — 9,7 % і Таїланд — 7,5 %), але «погоду» в глобальному вимірі визначають не вони, а Китай (приріст споживання — 6,8 %), Індія (5 %) та Індонезія (5 %) — перша, друга та четверта країни за кількістю населення у світі. Слід зазначити, що взагалі частка країн, які розвиваються, змінюється в бік зростання. За оцінками, вона збільшиться від приблизно третини наприкінці тисячоліття до 40 % уже в 2015 р. Особливо великий приріст очікується (крім згаданих країн) регіону Латинської Америки.

Єдиним регіоном планети, де протягом 90-х років відбулося значне зниження споживання нафти (майже на 8 %), були країни — колишні республіки СРСР, що пов’язано із падінням обсягів виробництва в них. Припинення падіння ВВП означатиме й те, що ця тенденція припинила свою дію. Відтепер і в даному регіоні також очікується значне збільшення енергоспоживання.

За розрахунками, сукупне споживання енергії у світі протягом найближчих десятиліть дедалі зростатиме, причому високими темпами. Згідно з інформацією, яка міститься в щорічній доповіді Міністерства енергетики США «Міжнародний енергетичний прогноз-2000», до 2020 р. порівняно з 2000 р. світове споживання енергії збільшиться на 60 %, причому щоденний попит на нафту зросте до 112,8 барелей на добу. Протягом цього ж 20-річного періоду вдвічі зросте споживання природного газу.

Водночас країни — імпортери нафти, передусім країни Заходу, політика яких у цьому питанні відповідає й інтересам України, здійснили комплекс заходів з метою зниження цін на нафту. Так, навесні 2000 р., після тривалого тиску з боку західних країн, і передусім США, на країни — члени ОПЕК, останніми було прийнято домовленість щодо збільшення обсягів видобутку нафти та встановлення мінімальної позначки для коридору цін до 22 дол. за барель. Відтак майже відразу нафта типу Brent подешевшала з 30 дол. за барель до 22,20—22,40 дол. за барель, а ціна американської нафти WTI, у свою чергу, знизилася з 34 дол. за барель до менше ніж 25 дол. за барель. Причому деякі оптимістичні експерти прогнозували подальше падіння цін до рівня 18—19 дол. за барель по нафті типу Brent. Однак ці сподівання не справдилися і ціни знову зросли до 35 дол. за барель і більше стосовно основних видів нафти.

Стабілізаційні заходи були перекреслені черговим загостренням палестино-ізраїльського конфлікту. Він не тільки стимулював панічні очікування на світовому ринку нафти, а й дав привід для посилення зусиль (зокрема з боку маргінального режиму в Іраку, антиамериканських угруповань в ряді інших арабських країн), спрямованих на зміни в механізмі ціноутворення на нафту на користь країн-експортерів.

Нерівномірність розподілу паливно-енергетичних ресурсів у світі дається взнаки в найрізноманітніших проявах суспільного життя людини. Зокрема, вона зумовлює появу факторів міжнародного політичного характеру, які виникають у зв’язку із наявністю спільних та суперечливих інтересів країн, окремих агентів економічного життя.

Ілюстрацією зв’язку між геополітикою та геоекономікою стали зусилля щодо припинення тривалого конфлікту на Близькому Сході. Успіх у переговорному процесі, якого було досягнуто в 1978 р. (значною мірою завдячуючи американській адміністрації Дж. Картера), мав і економіко-кон’юнктурний аспект, сприявши підтриманню цін на порівняно низьких рівнях. На відміну від цього, тривалі спроби адміністрації Клінтона влітку-восени 2000 р. припинити протистояння, які не увінчалися успіхом через взаємну агресивність його сторін, супроводжувалися надзвичайно великими стрибками цін та нестабільністю ринку енергоносіїв.

Усе це ілюструє тенденцію до зростання глобальної взаємозалежності в сучасному світі. Причому йдеться не тільки про взаємозалежність суто економічного плану, адже навіть суспільно-політичні процеси, владні рішення на рівні окремих країн і регіонів можуть не тільки вплинути на стан світового ринку енергоносіїв, а й на особливості, перспективи та навіть саму парадигму міжнародного розвитку. Про це переконливо засвідчили події, пов’язані із запровадженням нафтового ембарго з боку Організації арабських країн — експортерів нафти (ОАПЕК) у 1973 р.

Політичні рішення ОАПЕК, згідно з якими запроваджувались економічні санкції та вводилася в дію так звана «нафтова зброя», були пов’язані з підтримкою Заходом Ізраїлю в ході війни з арабськими країнами. Санкції полягали в припиненні поставок нафти до США та ряду інших країн взагалі, а також у зменшенні обсягів видобутку, що не могло не призвести до зростання світової ціни на нафту.

Це змусило провідні ринкові країни, які стали прямим об’єктом цього ембарго та картельної цінової політики, переглянути моделі енерго- та ресурсоспоживання своїх економічних комплексів та перевести їх у значно більш заощаджувальний та ефективний режим. Результатом стало радикальне зниження енергоємності одиниці виробленої продукції, а це, у свою чергу, виявилося фактором зменшення собівартості багатьох видів виробництв, дозволило віднайти резерви додаткового розвитку промисловості та сільського господарства, інфраструктури побутової сфери.

До значних «стресів» на світових ринках енергоносіїв призводили усі арабо-ізраїльські війни, ірано-іракський конфлікт, міжетнічні сутички на Близькому Сході, навколоіракська криза та військові дії антиіракської коаліції початку 90-х років. Водночас, як зазначалося, мали місце й контрзаходи з боку провідних споживачів енергетичних ресурсів, які спрямовувались на стабілізацію становища на енергетичних ринках, передусім на ринку нафтовому.

Підвищення цін на нафту на світових ринках наприкінці 90-х років, яке великою мірою було забезпечене погодженими обмеженнями виробництва нафти країнами ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти), викликало активну протидію з боку провідних західних споживачів цього виду ресурсів. Зокрема, 22 березня 2000 р. Палатою представників конгресу США переважною більшістю голосів було схвалено законопроект «Про зниження цін на нафту», згідно з яким має посилитися тиск на нафтовидобувні країни з метою попередження штучного зниження обсягів видобутку нафти.

Але в довгостроковій перспективі найбільше значення мають фізичні кількісні ліміти енергоспоживання. Наприклад, за сучасними оцінками, у світових покладах залягає 140—150 млрд т нафти, тоді як щорічне її споживання останніми роками коливається на рівні 3,2—3,4 млрд т. Неважко підрахувати, наскільки вистачить наявних ресурсів нафти, навіть за умов збереження теперішніх рівнів її видобутку та використання. Але слід згадати, що сукупний світовий попит на нафту та нафтопродукти має виражену тенденцію до зростання. Так, згідно з експертними оцінками, протягом періоду 1996—2020 рр. темпи зростання такого попиту становитимуть 2,1 %.

Зрозуміло, чому так важливо враховувати динамічний аспект проблеми, тобто з урахуванням наявних глобальних запасів у практичних діях виходити з перспектив загальносвітового використання корисних копалин, екологічних наслідків їх залучення до виробничого обігу. Так, на сьогодні сукупне споживання енергоносіїв не тільки значно перевищує припустимий максимум, у межах якого діяльність людини не позначається на навколишньому середовищі, загальному кліматі та житті екосистем. Воно справді робить дуже близькою перспективу для людства залишитися без багатьох кардинально важливих на сьогодні традиційних джерел енергії та оброблюваних матеріалів. Отже, однією з найбільш актуальних глобальних проблем світової економіки є обмеженість ресурсно-енергетичного потенціалу та можливостей його застосування.

Згідно з експертними розрахунками, за сучасних темпів споживання покладів нафти вистачить ще на 120 років, газу — на 100 років, вугілля — на 500. Щоправда, оцінка обсягів покладів вугілля в Україні дає ще «довший» прогноз, але на такий термін навряд чи можна розраховувати на вугілля як на технологічно та екологічно придатне паливо.

Найбільші запаси природного газу містяться в Росії — 40 % від світового обсягу. Російські поклади нафти оцінюються в 20 % від світових.

Ураховуючи обмеженість традиційних енергоносіїв, у багатьох країнах дедалі частішають спроби створення альтернативного забезпечення паливом та енергією відповідно до наявних природно-кліматичних особливостей та економічних можливостей. У Бразилії, наприклад, чималу частину автопарку (а відомо, що саме автомобілі є головним сектором споживання нафтопродуктів) переведено на спирт, який видобувається з крохмальмістких агрокультур. У цій країні, як відомо, кліматичні умови дають змогу збирати три врожаї на рік, отже, агросировини для спиртовиробництва є вдосталь. Крім того, теплий клімат дає змогу застосовувати етиловий спирт протягом цілого року (цей вид палива, на відміну від бензину може використовуватись із більшими температурними обмеженнями). Аналогічні проекти можуть бути реалізовані й в Україні, зокрема, зважаючи на великі обсяги цукровиробництва (для виробництва спирту можуть використовуватись залишки цукрових буряків; надалі отримана біомаса може перероблятися на кормові домішки та на добрива), а також на теплий клімат на Півдні країни.

На Півночі Європи, в інших регіонах та країнах світу поширюються вітрові енергосистеми, енергетика водних припливів та хвильова гідроенергетика. В Україні найбільш поширені вітрові електростанції в Криму, втім, є плани розвивати вітрову енергетику і в інших регіонах держави, зокрема в «екологічно чутливих», рекреаційних, заповідних зонах.

Розділ 5.3

Екологічні обмеження зростання відкритої економіки в контексті сучасної глобалістики

5.3.2. Екологічні пріоритети розвитку сучасної відкритої економіки України

Міжнародноекономічна opієнтaція діяльнocті української дepжaви у cфepі eкoлoгічної і тexнoгeнної бeзпeки пo­виннa визнaчaтиcя цілями збepeжeння пpиpoднoгo пoтeнціaлy кpаїни, йoгo oздopoвлeння тa cтвopeння кpaщиx yмoв життя нaceлeння.

Те, що в економіко-технологічного поступу є і зворотний бік, Україна, чия модель міжнародної спеціалізації за наслідками свого функціонування не відповідає сучасним вимогам розвитку, можливо, відчула гостріше за переважну більшість інших країн. Отруєння водоймищ, забруднення атмосферного повітря, територій, деградація земельних угідь — усе це об’єктивні супутні явища, характеристики загального стану відкритої економіки нашої країни.

Крім того, Україна має, як правило, застаріле виробництво, що є інертним стосовно впровадження інновацій, які можуть сприяти поліпшенню ситуації в природоохоронній сфері. Нарешті, незадовільні умови участі національного господарства в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці самі по собі відтворюють несприятливу ситуацію: дефіцит торговельного балансу та ускладнення при загальному фінансово-речовинному балансуванні відкритої економіки унеможливлюють проведення масштабних зусиль у рамках екологічних програм.

Така обтяжена екологічними проблемами загальна соціально-економічна ситуація дісталася Україні в спадщину від Союзу РСР, в якому пріоритетом розвитку були виражено еконебезпечні чорна металургія, енергетика та сировинно-видобувні галузі. І на­віть у цих пріоритетних галузях структурно деформованої економіки промислове обладнання є переважно технологічно застарілим, фізично та морально зношеним, яке не може працювати в екологічно прийнятному режимі.

Втім, було б неправильно скаржитися лише на несприятливі умови економіко-екологічного «правонаступництва»: стан реального сектору протягом початкового періоду незалежності не тільки не поліпшився, а й значно погіршився.

Своєрідним віддзеркаленням сьогоденного експортного профілю держави, в якому домінуючі позиції посідають енерго- та матеріаломістка продукція металургії, є катастрофічний стан довкілля в регіонах Донбасу та Кривбасу. Україна взагалі «лідирує» серед країн СНД за показником забруднення повітря, викидаючи в нього 4—5 млн т шкідливих речовин щорічно, причому на дві третини цей показник забезпечує саме Донецько-Криворізький комплекс. До речі, й саме екологонебезпечне виробництво має серйозні внутрішні проблеми. Так, із 209 шахт, які діють в Україні, 75 % є аварійними. Практично всі вони потребують радикальної модернізації виробни­цтва, що й не дивно: більше половини українських шахт було введено до ладу понад 100 років тому, а брак інвестиційних коштів унеможливлює потрібну модель реформи галузі.

Взагалі ж гіпертрофована українська теплоенергетична галузь «забезпечує» до третини викидів в атмосферу, а тісно пов’язана з нею металургійна промисловість — 35—40 % усієї маси забруднюючих речовин від стаціонарних об’єктів забруднення.

Екологічні проблеми, які виникають через незадовільні умови міжнародної економічної діяльності, знову актуалізують найбільш болючу для сучасної України тематику. Адже енергетична спеціалізація Радянського Союзу, зокрема у вигляді акценту на поставках за кордон електроенергії, стала якщо не прямою причиною Чорнобильської катастрофи 1986 р., то, принаймні, важливим її фактором: саме струм, що його виробляла ЧАЕС, значною мірою спрямовувався по експорту за західний кордон України.

Екологічна межа, яку не можна переступати, стала водночас і межею економічного зростання, причому як у світі в цілому, так і в Україні. Скрутна соціально-економічна, гуманітарно-еколо­гічна ситуація примушує шукати ефективні відповіді на питання про те, що в умовах відкритого ринкового простору треба робити, маючи на меті якомога скоріше радикальне поліпшення якості розвитку. При цьому сфера міжнародної економічної діяльності України є як об’єктом, так і інструментом політики, що спрямовується на подолання екологічної кризи як складової загальної структурної кризи, а також на динамізацію необхідних перетворень.

Насправді є багато напрямів оптимізації екологічної складової міжнародної економічної діяльності України. Однією з ключових умов у цьому зв’язку є створення необхідної правової бази (в доповнення до Закону України «Про енергозбереження» від 1994 р., багато з положень якого ігноруються в повсякденній практиці) та її дотримання господарюючими і регулюючими суб’єктами. Є резерви розширення співробітництва зі спеціалізованими міжнародними організаціями, зокрема в контексті врегулювання чорнобильської проблеми. Назрілою є потреба в розробленні орієнто­ваної на екологічні критерії концепції структурної перебудови національної економіки.

У реальному секторі на порядку денному — проведення технічного переозброєння із застосуванням замкнених технологічних циклів при запровадженні ефективного екологічного контролю, зокрема стосовно продукції, що поставляється на експорт. Потрібний кращий контроль за рівнями енергоспоживання на виробництві та в побуті. Особливої уваги заслуговують такі цілком конкретні завдання, як забезпечення кращої ізоляції трубопроводів, економного освітлення, повторного використання тепла. Доцільним є введення стимулів до використання менш енергови- тратних технологій опалення та зберігання тепла житлових приміщень, енергоізоляційних дверей, вікон, дахів.

Усе це тісно пов’язано з результатами експортно-імпортної діяльності України, адже йдеться про заощадливіше використання як первинних енергоресурсів, так і ресурсів вторинних, утворених на їх базі. І як перші, так і другі, як ми знаємо, можуть бути предметом закупівель, транзиту та експорту з території України.

Важливим аспектом та умовою «екологізації» виробництва і міжнародної економічної діяльності є поширення прогресивних технологій. Це може стати засобом заощадження ресурсів, залучення до використання тієї частини пального та сировини, які раніше втрачалися, ставали побічними продуктами обробки, на­слідком неповної технологічної утилізації. Зокрема, йдеться про раціональнішу, максимально повну утилізацію ресурсів, які вважалися відпрацьованими.

Важливим додатковим інструментом регулятивної політики має стати впровадження природоохоронних програм, економічного механізму платежів за використовувані природні ресурси, що приведе до більш чіткого розуміння реальної суспільної корисності виробничої діяльності окремих підприємницьких структур та до поліпшення балансових показників відкритої економіки України в довгостроковій перспективі. Але головним очікуваним результатом тут має стати поліпшення стану навколишнього середовища. Причому в цьому аспекті можна казати про певні позитивні зрушення, які відбулися наприкінці століття.

У сучасному світі, своєрідній мегасистемі, яку становлять взаємозалежні елементи національного масштабу, ці українські досягнення в економічній та екологічній сферах мають за своєю природою міжнародний характер. Адже йдеться про певне зниження забруднення вод (отже, про позитивну тенденцію для усього причорноморського регіону) та кількості шкідливих речовин, які викидаються в повітря (це має значення не тільки для сусідніх країн, а й у глобальному вимірі). А враховуючи аграрну складову експортної спеціалізації України та реальну націленість багатьох національних виробництв на зарубіжний збут, можна навіть казати про утилітарні міжнародно-економічні наслідки успішної реалізації екопрограм: меліорація, рекультивація земель та повернення до сфери аграрного і промислового обігу земельних ділянок стає позитивним фактором розвитку національної спеціалізації країни.

Окремими напрямами екополітики держави є збepeжeння зaпoвіднoгo фoндy Укpаїни, вжиття зaxoдів для збepeжeння pічoк Укpаїни, що пepeдбaчaє вcтaнoвлeння жopcткoгo кoнтpoлю зa якіcтю питної вoди, зa cкидaнням шкідливиx відxoдів дo pічoк. Потрібен постійний моніторинг підпpиємcтв Укpаїни з тoчки зopy їx тexнoгeнної нaдійнocті. Причому після визнaчeння шкідливих та пoтeнційнo нeбeзпeчниx підпpиємcтв слід уcтaнoвити cпeціaльний кoнтpoль зa їх виpoбничoю діяльніcтю з мeтoю зaбeзпeчeння нeoбxідниx пpиpoдooxopoнниx нopм, а в найгірших випадках — пepeпpoфілювaння aбо зaкpиття.

Доцільно залучити до вітчизняної практики міжнародного досвіду та технологій використання прогресивних електропобутових приладів, автомобільних двигунів, які працюють із бензиновими сумішами, етиловим спиртом, а також на природному газі. (Японські «Тойота» та «Хонда» вже продають так звані гібридні моделі двигунів у США, які споживають 2,9 літра на 100 км). У цьому зв’язку доцільно поставити питання про зниження та навіть скасування митних зборів при імпорті високотехнологічної продукції, використання якої сприяло б заощадженню енергії та тепла.

Розглядаючи західний досвід екологічної політики, варто згадати її медичні аспекти. Передусім слід відзначити великомасштабну кампанію проти куріння, яка триває вже не перше десятиліття. Усвідомлення особистої небезпеки (в тютюновому димі міститься 40—50 канцерогенів, не кажучи про інші наслідки для здоров’я) та втрат від цього поведінкового явища (а щорічно світова економіка втрачає від куріння 200 млрд дол.) повинно поширитися й на Україну, що не тільки сприятиме збереженню здоров’я людей, поліпшенню «індивідуальної екології», а й матиме чималий економічний ефект.

Практичними заходами оптимізації системи природокористування в Україні в контексті нагальних глобальних проблем наявного міжнародного досвіду, яких необхідно вжити саме на національному рівні, передусім є:

• розроблення комплексної концепції реформування виробничої бази промисловості та сільського господарства з урахуванням екологічних критеріїв та факторів розвитку;

• розроблення широкої законодавчої бази у сфері охорони навколишнього середовища та природокористування та забезпечення дотримання правового режиму в екологічній сфері;

• перехід до застосування екологобезпечних технологій, машин та приладів, що практично має здійснюватись безпосередньо базовими господарськими ланками, людьми в побуті, але за активної регулятивної структурної політики держави;

• забезпечення дepжaвою зaxиcту нaдp кpаїни, для чoгo слід poзpoбити мexaнізм кoнтpoлю зa викopиcтaнням нaдp, зокрема через нaдaння ліцeнзій тoщo; нayкoвoгo oбґpyнтyвaння пoтpeбyє визнaчeння дoцільнocті poзpoбки нaдp тa їx викopиcтaння з ypaxyвaнням нaціoнaльниx інтepecів нaшої дepжaви;

• запровадження аудиту енерго- та ресурсоспоживання відповідно до досвіду ряду провідних ринкових країн;

• визначення пpіopитeтів інвecтиційної діяльнocті в Укpаїні під час проведення політики залучення іноземних капіталів згідно з міркуваннями eкoлoгічної і тexнoгeнної бeзпeки, збepeжeння нaвкoлишньoгo cepeдoвищa тa йoгo віднoвлeння;

• активізація та підвищення ефективності участі країни в роботі міжнародних екологічних організацій, налагодження кращої взаємодії з ініціативними організаціями та групами, щo cтaвлять нa мeті зaxиcт нaвкoлишньoгo cepeдoвищa — «Гpін Піc» та ін., діяльніcть якиx пoтpeбyє нaлeжної підтpимки нa дepжaвнoмy pівні;

• співробітництво з фінансовими донорами ряду екологічних програм, що проводяться в Україні.

Терміни та поняття

Екологічні пріоритети — цілі збереження природного середовища, охорони видів тваринного та рослинного світів, відновлення біосистем та ландшафтів, які мають (як правило) позаекономічний зміст та характеризують здатність людства (окремих країн) до самообмеження щодо кількості благ, які споживаються (через фінансові витрати на проекти природозбереження та обмеження екологічно шкідливих видів виробництва).

Антропогенний вплив — тиск людини на навколишнє середовище, який спричиняє погіршення стану природних систем, зміни ландшафтів, поширення площі урбанізованих територій та сільськогосподарських угідь тощо.

Вторинна сировина — ресурси, які за своїм походженням є матеріалами, що завершили життєвий цикл у складі відпрацьованої продукції, утворилися як відпрацьовані фракції сировини або субпродукти виробництва та можуть використовуватись під час виробництва нової продукції за умови відповідної обробки, транспортування чи складання. В умовах подальшого поступу НТП та пожорсткішання екологічних вимог до процесу виробництва зростає частина утилізованих відходів, відбувається перехід виробництва до безвідходних технологій, замкнених технологічних циклів.

Екологічна безпека — комплексна характеристика здатності суспільства забезпечувати підтримання в природному стані навколишнього середовища, що важливо для відтворення біосистем, забезпечення здоров’я людей і є сприятливою передумовою для аграрного виробництва.

Продовольча безпека — характеристика здатності національної економіки та держави гарантувати стабільне та безперервне забезпечення населення продуктами харчування. П.б. ураховує необхідність створення та підтримання запасів продовольства на випадок надзвичайних і тривалих несприятливих кліматичних ситуацій і суспільно-політичних подій.

1 Принцип верховенства закону юридично базується на положеннях Конституції України. Зокрема, Ст. 92 закріплює положення, згідно з яким «виключно законами України визначаються… засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи» (Конституція України. — К., 1996).

1 Факторні послуги — це послуги, пов’язані з переміщенням через кордон людей (тих, хто надає або отримує послуги) та факторів виробництва (фінансово-капітальних ресурсів).

1 З країн — колишніх радянських республік до системи ГАТТ/СОТ уже входять Латвія, Литва, Естонія, Киргизстан, Грузія та Молдова, хоча всі 15 держав розглядають участь у ній як умову підвищення ефективності торгівлі та як необхідний атрибут ефективної відкритої економіки.

1 Прикладом міжнародної регламентації прикордонної торгівлі може бути Угода між Урядом Республіки Білорусь та Урядом України про співробітництво прикордонних областей Республіки Білорусь та України, яка була підписана 12 січня 1997 р. і набула чинності 21 серпня 1997 р. Утім, значно складнішим завданням, ніж укладення формальної угоди, є її реальне наповнення практичним змістом, створення реальних механізмів сприяння такій торгівлі.

1 Поняття «невидима» стосовно визначення природи послуги є ще однією умовністю. Інколи предметом послуги є саме показ (виставки товарних зразків тощо).

1 Ідеться не про будівництво «з нуля», і тому показники, які наводяться, є меншими за географічні відстані.

1 Постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 702 «Про Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року». Див. сервер ВР України. www.rada.kiev.ua.

1 Для самого судового розгляду необхідним є доказ наявності демпінгової ціни, факту заподіяної шкоди для економіки країни-імпортера, передусім для її виробників від погіршення умов ринкової діяльності, а також причинно-наслідкового зв’язку між фактом демпінгу та заподіяною шкодою.

1 Є й інші варіанти назви подібних утворень: науково-промислові зони, науково-технічні парки та ін., а також різні їх визначення та способи класифікації. Тому важливо враховувати, що подібна форма територіального розвитку завжди адаптовується до конкретних національних особливостей та регіональних завдань, а термінологія є відображенням такої неоднорідності умов і практичних цілей.

1 До ЄАВТ входять Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія. Штаб-квартира розташована в Женеві.

1 Тільки в 1998 р. ЄБРР було відкрито кредитну лінію для МСБ у розмірі 100 млн екю.

1 Це має особливе значення: як правило, коли немає уважного ставлення до проблем прикордонного співробітництва, віддалені від географічного центру регіони можуть перетворюватися на своєрідну соціально-економічну периферію, оскільки вони не беруть повноцінної участі в системі поділу праці та виробничої спеціалізації, будучи географічно віддаленими від інших регіонів країни. Тому участь в єврорегіонах — це нагальна потреба сучасного українського розвитку, вона пов’язана з метою виправлення такої негативної ситуації, коли регіони на Заході держави, які завжди мали сильні виробничо-торговельні контакти із західними сусідами, перетворилися на аутсайдерів у формуванні експортного потенціалу держави.

1 У даному випадку доцільно залучити до класифікації не тільки сировинні ресурси, які є об’єктом перероблення, а й ресурси енергетичні. Докладніше питання, які пов’язані з їх залученням до системи міжнародних економічних відносин, розглядатимуться окремо.

1 Сергеев П. Мировое хозяйство и международные экономические отношения на современном этапе. — М.: Новый Юрист, 1998. — С. 129.

41

Розділ 1.1. Міжнародна економічна діяльність: сутність, особливості…