5.2.1. Паливний баланс у системі відкритої економіки України

Україні, яка до 1991 р. існувала в рамках єдиної союзної держави, після розвалу СРСР довелося істотно змінити уявлення про рівень та структуру самозабезпеченості природними ресурсами, і особливо енергоносіями. Радянський Союз, до складу якого вона входила, був найбільшим у світі продуцентом та експортером палива та сировини, передусім вуглевод­невих енергетичних ресурсів — нафти й газу. Причому ці ресурси були легкодоступними, почасти завдяки штучно заниже­ним цінам згідно з принципами ціноутворення в плановій економіці. Отже, відповідно до геополітичних реальностей минулого наша країна відчувала себе багатою на природні, і зокрема енергетичні, ресурси.

Але саме цей, здавалося б, позитивний чинник, відіграв негативну роль у формуванні структури української економіки. Ілюзія доступності та низької собівартості енергоносіїв, яка фактично була закладена в парадигму планово-директивного розвитку, частково зумовила енерговитратність та екстенсивність економічної моделі України. А це мало особливо відчутні негативні прояви вже після її унезалежнення. Сьогодні порівняно низький рівень самозабезпеченості України енергоресурсами значною мірою пояснюється надзвичайно великою матеріало- та енерговитратніс­тю її економіки.

Ефективність використання енергії в Україні приблизно у шість разів нижча, ніж у країнах з подібними рівнями доходів. Ще більш разючою є відмінність у моделях енергоспоживання від провідних індустріально розвинутих країн. Наприклад, у Німеччині енергоємність ВВП становить 0,19 кг умовного палива на долар, тоді як в Україні — 1,91 кг. Порівняно з Німеччиною Україна споживає вдвічі більше газу на душу населення. При цьому в нашій державі має місце перевищення відповідного показника в Японії в 5 разів. Не дивно, що, за підрахунками, в Україні перевитрачається четверта частина природного газу, або 4—5 млрд м³ на рік, що коштує 350 млн дол. Загалом, згідно з експертними оцінками, раціоналізація економічної структури дасть змогу забезпечити щорічну економію понад 100 млн т умовно- го палива.

Україна належить до країн, які, згідно з сукупним балансом відчувають залежність від зовнішніх поставок ресурсів, що видобуваються. Особливо це стосується енергоносіїв, адже енергетичні потреби України задовольняються за рахунок власних джерел лише на 40—50 %. При цьому, щодо основних трьох видів енергоносіїв, що видобуваються як корисні копалини, то рівень самозабезпечення ними в різні роки характеризується приблизно такими даними:

• нафта — 8—15 %;

• газ — 20—25 %;

• вугілля кам’яне — 80—95 %, а потенційно — до 100 %, хоча Україні через недостатню ефективність гірничо-видобувної галузі доводиться докуповувати певну його кількість задля повного задоволення в ньому власних потреб.

Попри порівняно незначні обсяги власного видобутку вуглеводневих енергоносіїв зараз Україна є однією із найстаріших нафтогазовидобувних держав світу, адже промислове розроблення нафтових родовищ на території Прикарпаття почалось понад 120 років тому. Щоправда, за європейськими стандартами, Україна може навіть бути віднесеною до числа найбільших нафтогазовидобувних країн континенту (після Норвегії, Великої Британії та Нідерландів, ясна річ, якщо не враховувати Росію). Так, на території виділяються три нафтогазоносні регіони: Карпатський (Західний), Дніпровсько-Донецький (Східний) та Причорноморсько-Кримський (Південний). Розвідані запаси вуглеводневих покладів у державному балансі корисних копалин містяться у 293 нафтогазових родовищах, у тому числі 69 газових, 66 нафтових, 99 газоконденсатних, 49 нафтоконденсатних, 10 нафтогазових. Причому загальний експлуатаційний фонд становить близько 4,5 тис. свердловин. Видобуток нафти, газу і газового конденсату здійснюється на 211 родовищах. Найбільшими видобувними підприємствами є ВАТ «Укрнафта» (більше 100 родовищ), ВАТ «Укргазпром» (біль- ше 90 родовищ). Дедалі помітнішу роль відіграє підприємст- во «Чорноморнафтогаз», а також ряд спільних підприємств і компаній.

Таблиця 5.3