1.1.4. Світове господарство та міжнародний ринок

Сам факт існування відкритих економік породжує інший феномен — світове господарство як системну цілісність та динамічний організм. Світове господарство є своєрідним середовищем, у якому відбуваються міжнародні економічні зв’язки між країнами та будь-яка міжнародна економічна активність підприємницьких структур, а також окремих людей. Але таке пояснення, яке стосується механічної сторони справи — простого розширення сфери економічної діяльності, — не вичерпує сутності предмета. Важливо враховувати й те, що світове господарство є формою організації на якісно вищому рівні ринкової та коопераційної системи. Нарешті, можна казати і про те, що саме в такому міжнародному масштабі виникають нові можливості реалізації усіх наявних ресурсів та факторів суспільного виробництва і головного з них: людського потенціалу, творчих здібностей.

Повномасштабне входження України до системи світового господарства на вигідних для неї умовах має сприяти розвиткові ринкових інститутів, виробничої та банківсько-кредитної сфер, стимулювати науково-дослідницьку, інноваційну діяльність, інформаційний обмін із зовнішнім оточенням.

У практичному ж контексті, визначаючи основні критерії організації міжнародної економічної діяльності в країні та способи адаптації до умов світового господарства, необхідно виходити з об’єктивної оцінки його природи, поточного стану та тенденцій.

Світове господарство — це динамічна система взаємозв’язаних національних економік та відносин між належними до них суб’єктами економічного життя, яка діє на принципах міжнародного поділу праці та охоплює усі стадії циклу економічного відтворення. Світове господарство реалізується в різноманітних формах міжнародної економічної діяльності, які відповідають економічним інтересам підприємницьких та державних структур.

Динамізм цієї системи зумовлюється чинниками історичного розвитку — еволюцією соціально-економічних механізмів, на- уково-технічним прогресом, кількісним збільшенням валових обсягів світового виробництва та міжнародного обміну, свідомою політикою, яка спрямовується на створення умов міжнародного співробітництва.

Вважається, що як органічна єдність, до якої належать усі регіони та країни, світове господарство почало складатися наприкінці XIX ст. Саме тоді проявилися наслідки двох важливих явищ того часу: по-перше — радикального збільшення обсягів промислового виробництва та, відповідно, обсягів міжнародного товарообміну, а по-друге — виходу на арену економічного життя монополістично-корпоративних підприємницьких структур. Обидва ці явища стали потужними чинниками формування світового ринку, який, у свою чергу, є основою світогосподарської системи.

Інколи світове господарство вважають похідною системою від сукупності окремих національних економік. Така оцінка пов’я­зана з наявністю значних обмежень зовнішньоекономічної діяльності, коли державі відводиться функція жорсткого регулювання руху товарів та факторів виробництва.

Але сучасні ринкові реалії дають підстави розглядати світове господарство саме як самостійну системну цілісність, із властивими тільки їй закономірностями, суб’єктним складом та проблемами. Наприклад, світовий, міжнародний рівень є сферою діяльності та регулювання для спеціалізованих міжнародних орга­нізацій. Загальні, блокові торговельні режими стосуються саме наднаціональних реалій. Тільки на світовому рівні можна з необхідною ефективністю розв’язувати такі складні завдання цивілізаційного розвитку, як подолання голоду, деяких стихійних лих та техногенних катастроф, забруднення навколишнього середовища, глобального потепління. І, нарешті, діяльність численних міжнародних за своєю природою підприємницьких утворень — ТНК, СП тощо не може вважатися механічним подовженням внутрішньогосподарських економічних відносин та є міжнародною за своєю природою.

Практичним механізмом, який реалізує закономірності світового господарства та міжнародної економічної діяльності, є інститут міжнародного ринку. Міжнародний ринок (або міжнародні ринки) — продукт історичного розвитку економік країн, процесів виробництва. Разом з тим він постає ключовим фактором політики держав та підприємницьких агентів.

Сказане стосується й України. Протягом століть Русь-Україна була одним із учасників міжнародного ринку. Причому рівень активності та характер її ринкової діяльності визначався долею самої держави: була вона самостійним учасником торгівлі та інших форм співробітництва чи входила окремими своїми територіями до складу сусідніх імперій.

Для того аби дати визначення міжнародному (чи світовому) ринку як середовищу підприємництва, яке поширюється за межі держави, ми мусимо виходити із загального тлумачення ринку як такого. Пригадаємо, що серед визначень ринку найтиповішими є такі, що відображають функціональне, інституційне, а також вузьке маркетологічне його розуміння.

У першому випадку ринок розглядається як система управління співвідношенням пропозиції продавців та попиту покупців, тобто як своєрідний механізм, який засобами конкуренції регулює відносини між людьми — економічними агентами.

У другому випадку йдеться як про безпосередніх учасників ринкових операцій, які продають та купують товари, так і про відносини між ними, а також про регулюючі інститути — державу, її закони, виконавчі та законодавчі, судово-арбітражні органи, а також неурядові некомерційні структури (наприклад, торговельно-промислові палати, товариства сприяння торгівлі тощо). Тобто про комплексне розуміння ринку, яке охоплює як його безпосередніх суб’єктів, тих, хто встановлює та контролює дотримання «правил гри», так і логіку поведінки і тих, і інших.

У третьому випадку ринок визначається просто: як сукупність існуючих та потенційних покупців товарів.

Отже, узагальнюючи викладене, ринок можна визначити як систему, котра об’єднує різних суб’єктів (покупців та продавців, більш опосередковано — виробників і споживачів товарів та послуг) на певних принципах (передусім згідно з певними умовами ціноутворення та правилами поведінки) і з урахуванням дії певних інститутів (законодавства, матеріальних об’єктів та ін.).

Спираючись на все сказане, дамо визначення ринкові міжнародному.

Міжнародний ринок — це динамічна система, яка поєднує в єдиний господарський механізм різнонаціональних продавців та покупців, виробників та споживачів товарів за допомогою цінових та споживчих критеріїв обміну з використанням нормативно-правової та інституційної інфраструктури міжнародних економічних відносин.

Розвиток міжнародного ринку відбувається паралельно та в умовах складних і багатобічних зворотних зв’язків зі сферою виробництва, прискорюючи його й отримуючи від нього імпульси щодо збільшення обсягів товарів, які перебувають в обігу, та диверсифікації, якісної модифікації форм і предметів обміну. Міжнародний ринок став набувати ознаки єдиної світової системи (кажуть про створення світового ринку) наприкінці ХІХ ст. Тоді, а також на початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, відбулася значна концентрація виробництва та банківської діяльності, за якої переважна частина світу була включена в орбіту господарсько-збутової діяльності великих корпорацій. Провідні ж країни поділили світ на сфери впливу та перетворили взаємну конкуренцію на протистояння та протиборство в глобальному масштабі.

Терміни та поняття

Економічна модель — системне узагальнення реальності, квінтесенція значущих соціально-економічних відносин, що дає змогу усвідомити характер відтворювальних процесів, сутність і особливості окремих їх аспектів, провести градацію їх чинників та, насамкінець, визначитися із суто регулятивними завданнями та інструментами. Е.м. — така абстрактна конструкція, яка відображає істотні внутрішні системні зв’язки реальних прототипів — господарських процесів та механізмів, що були «очищеними» від зв’язків неістотних, нетипових. Моделювання міжнародної економічної діяльності викори­стовує як вербальний, логічний, так і графіко-математичний інструментарій.

Фактор виробництва — базові компоненти процесу відтворення, які використовуються в процесі виробництва. До них відносять працю, землю в комплексі усіх природних ресурсів і капітал. Нерівномірність розміщення Ф.в. є передумовою міжнародної торгівлі, інших форм міжнародної економічної діяльності.

Абсолютні переваги — характеристика виробничої та збутової діяльності, за якої певна країна (виробнича структура) здійснює ефективніше виробництво (має нижчі виробничі, часові витрати, володіє більш прогресивними технологіями та доступом до дешевих факторів виробництва, матеріалів) та може контролювати ринок, установлюючи найнижчі ціни. Абсолютні переваги пов’язані з наявністю в певній країні сприятливіших природно-кліматичних умов для певних видів господарювання, покладів корисних копалин, а також із кращим географічно-стратегічним розташуванням. Причинами абсолютних переваг можуть бути і результати людської діяльності — наявність у монопольному володінні передового обладнання, високих технологій, ноу-хау, інших об’єктів інтелектуальної власності, які здешевлюють та роблять ефективнішим виробництво.

Відносні переваги — характеристика виробничої та збутової діяльності, за якої одна країна користується порівняно сприятливішим співвідношенням витрат у процесі виготовлення певного товару у зіставленні з іншими країнами. Так, за наявності структурної різниці у системах витратних показників різних макроекономічних комплексів можливе одержання зиску з міжнародного обміну. Інакше кажучи, підстави для взаємовигідної міжнародної торгівлі виникають тоді, коли в різних країнах мають місце відносно (не обов’язково абсолютно) менші витрати під час виробництва різних товарів.

Режим міжнародної економічної діяльності — комплекс міжнародних угод, законодавчих, нормативних положень, які визначають характер взаємодії національних економічних суб’єктів із зарубіжними.

Трансакційні витрати — витрати, пов’язані з проведенням ділових операцій. У міжнародній економічній діяльності трансакційними називають витрати, пов’язані з проведенням та обслуговуванням експортно-імпортних операцій; у даному випадку йдеться фактично про технічні витрати як комерційних структур, так і національних господарських систем у цілому (утримання апарату, оформлення документації, митних, юридичних процедур та ін.).

Міжнародна кооперація (у вузькому розумінні, згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність») — взаємодія двох або більше суб’єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним, за якої здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплексних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Міжнародна спеціалізація — форма участі країни в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці, яка передбачає концентрацію зусиль даної країни, її господарських суб’єктів на виробництві певних товарів і послуг. Сприяє максимізації виробництва за рахунок ефекту масштабу та експлуатації природних, факторних переваг.

Розділ 1.2

Інтернаціональне співробітництво: форми та рівні