58. Способы избрания президента.

Перевибори президента.ст.ст.296-302

Під час прямих виборів президента (Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозволяє йому проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту. Ці обставини створюють сприятливі умови для використання авторитарних методів управління у країні (наприклад, Франція). Таким чином, прямі вибори президента при всьому їхньому зовнішньому демократизмові є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі парламенту. Яскравим прикладом таких виборів можуть бути вибори у США, де президент призначається на посаду колегією виборщиків, які своєю чергою обираються прямим голосуванням по штатах. Згідно зі ст. II (розд. 1) та поправками 12 і 23 до Конституції США 1787 p. кожний штат обирає таку кількість виборщиків, яка дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок прямих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) характерний для парламентарних республік (виключення становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибори прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо при посередніх виборах його воля опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є однією з конституційних гарантій того, що глава держави не протиставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентарних республіках.

59. Повноваження, обов'язки і відповідальність президента.

Відповідно до багатьох конституцій, президент користається недоторканністю, його не можна притягти до адміністративної відповідальності, карне покарання можливе тільки після відмови президента від посади (звичайно шляхом імпічменту). Однак президент, що добровільно іде у відставку, як правило, домагається прийняття закону або угоди про його невідповідальність. У багатьох країнах президенту може бути пред'явлений цивільний позов. Цивільні позови до держави також можуть бути звернені до президента як представника держави.

Президент має певні привілеї: свою резиденцію (звичайно не одну), особливий транспорт, включаючи літаки, охорону, свій штандарт-прапор, що є символом президентської влади. У багатьох країнах існує особливе звертання до президента. Грошове утримування президенту встановлюється законом парламенту і звичайно є найбільш високим серед посадових осіб.

Повноваження президента часто сформульовані однотипно в президентській, напівпрезидентській, парламентарній республіці, але насправді в їх здійсненні існує величезна різниця, зв'язана з особливостями форми правління. Президент має наступні повноваження:

1. Повноваження по представництву держави зовні й усередині країни. У цій якості він призначає дипломатичних представників, при ньому акредитуються зарубіжні посли, він призначає своїх представників у суб'єкти федерації деяких федеративних держав (наприклад, губернаторів штатів в Індії). Як посадова особа, зобов'язана зберігати єдність держави, він виступає з ініціативою єднальних процедур у суперечках між федерацією і її суб'єктами, між суб'єктами федерації, між палатами парламенту і т.д. Президент забезпечує узгодження функцій і взаємодію органів державної влади.

2. Повноваження у відношенні парламенту і здійснення ним законодавчої влади. Президент призначає дату виборів у парламент (у випадку закінчення терміну його діяльності або дострокового розпуску), скликає парламент на сесії (видає відповідний декрет, навіть якщо в конституції зазначені дати скликання сесій), може достроково розпустити парламент із призначенням нових виборів, підписує (санкціонує) закони і має право вето (відмову в підписі), публікує їх. Президент завжди має право тільки відкладеного вето, що може бути переборено повторним прийняттям закону парламентом (у більшості країн для цього необхідно кваліфікована більшість голосів, іноді досить абсолютної більшості голосів однопалатного парламенту або кожної з його палат). Як говорилося, президент промульгує закони. Він, як правило, має право законодавчої ініціативи (у США такого права в нього немає), у багатьох країнах може звертатися до парламенту з посланнями, які заслуховуються на спільних засіданнях палат і звичайно не підлягають обговоренню. У них говориться про цілі діяльності державних органів на майбутній рік, про необхідне законодавство (щорічні послання), про термінові заходи, які необхідно прийняти по найважливіших питаннях державного життя.

3. Повноваження по формуванню інших вищих органів держави. Президент призначає уряд самостійно або за пропозицією лідера партії більшості (коаліцій партій) у парламенті. У деяких країнах він призначає прем'єр-міністра (Україна) або міністрів (США) за згодою парламенту. Президент призначає багатьох вищих, а іноді і не тільки вищих, посадових осіб, наприклад суддів.

4. У сфері нормотворчої діяльності президент видає нормативні акти (укази, декрети, декрети-закони), скасовує акти органів виконавчої влади. Акти президента, що мають силу закону, звичайно видаються до прийняття закону по даному питанню, і з прийняттям відповідного закону вони втрачають силу. Такі акти видаються також як тимчасові міри, на основі делегування відповідних повноважень парламентом, у цьому випадку вони підлягають контролю останнього. Вони можуть видаватися і на основі регламентної влади. У парламентарній республіці акти президента мають потребу в контрассигнатурі. За загальним правилом, акти президента носять підзаконний характер, але на практиці можуть відігравати домінуючу роль (це залежить від впливу президента, від його особистих якостей), а в деяких державах Сходу вони ставляться на рівень закону або навіть вище його.

5. Повноваження по врегулюванню надзвичайних ситуацій. Президент вправі повідомляти надзвичайне, військове, облогове положення відповідно до прийнятого про це законом (на певний строк і під контролем парламенту), уводити президентське правління в суб'єктах федерації, здійснювати федеральну інтервенцію (утручання).

6. Повноваження по розпорядженню збройними силами. По конституції президент є головнокомандуючим із усіма наслідками, що звідси випливають. Він призначає вищий командний склад армії, привласнює вищі військові звання, відповідає за безпеку держави; при ньому звичайно створюється дорадчий орган - рада безпеки.

7. Як вища посадова особа президент призначає державних, службовців певних рангів.

8. Повноваження в сфері правового статусу особистості. Президент вправі приймати осіб у громадянство даної держави, дозволяти вихід із громадянства, зм'якшувати покарання, надавати помилування; він нагороджує орденами, медалями, привласнює почесні звання і т.д.

Президент є гарантом конституції, прав і воль громадян. Він уживає заходів по охороні держави.

Конституції передбачають обов'язки президента і містять певні заборони. Президенту забороняється будь-яке суміщення посад і мандатів, інші види робіт, участь у керівництві акціонерних компаній, придбання державного майна, іноді не дозволяється одержувати винагороду також за наукову, художню або літературну діяльність, якщо він займається нею. У деяких країнах президенти на період обрання припиняють членство в політичній партії, інші продовжують партійну діяльність. Нерідко президент може залишати країну лише з дозволу парламенту.

При президенті створюються різні дорадчі органи, що допомагають йому здійснювати конституційні повноваження (Рада республіки в Бразилії, ради по економіці, з питань оборони й ін. при президенті Єгипту). Значення таких органів, наприклад ради безпеки, буває вище значення інших органів, передбачених конституцією. Президент має свої власні служби, апарат, канцелярію. Роль такого апарату особливо велика в напівпрезидентських і президентських республіках. У парламентарних республіках такий апарат невеликий і виконує менш значні функції.

60.Місце уряду в системі вищих органів влади.

Закономірністю суспільно-політичного і державно-правового розвитку країн світу є концентрація найголовніших повноважень в органів виконавчої влади. Виконавча влада – це сукупність державних органів і установ, які здійснюють владно-політичні і владно-адміністративні функції.

Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади є уряд – звичайно один з вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління.

У президентських республіках систему виконавчої влади очолює президент. У США взагалі не визначають поняття уряду, а використовують для відповідних цілей термін “виконавча влада”, “президентська адміністрація”.

У країнах з парламентарними формами правління, а також у багатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не входить до системи виконавчої влади. Компетенція такого глави держави включає і певні повноваження в галузі виконавчої влади, хоча більшість з них він може реалізувати тільки через уряд або з його санкції.

Той орган, що ми йменуємо "уряд", по-різному називається в кожній окремо взятій країні. Найчастіше застосовуються такі стандартні найменування: рада міністрів (Індія), рада міністрів або уряд (Франція, Куба), просто уряд (Чехія, Колумбія), Кабінет (Японія). У деяких країнах є назва державна рада (Швеція, Норвегія, Фінляндія).

У федеративних державах у назві уряду позначається державний устрій. Так у ФРН він називається федеральний уряд, у Швейцарії – федеральна рада. Однак з погляду статистики, найчастіше вживаються терміни "рада міністрів" і "кабінет міністрів". До речі, іноді ці терміни вживаються як синоніми, а іноді позначають неоднакові поняття. Рада міністрів частіше зустрічається за парламентських форм правління. Кабінет, як правило, – за сильного президента або монарха ("кабінет" вважається таким, що діє при главі держави). Але іноді ці поняття співіснують в одній країні. Так у Великобританії уряд – це більше широке поняття. До нього входять близько 80 осіб. А всередині уряду є ще кабінет, що включав глав найзначніших міністерств, до якого входять 18–20 осіб. Це ніби уряд в уряді. Іноді в рамках кабінету виокремлюють ще вужчий внутрішній кабінет (3–5 осіб): прем'єр-міністр, міністр фінансів, міністр оборони й міністр внутрішніх справ. Ясно, що це "найважливіші" міністри, які користуються найбільшим впливом і довірою прем'єр-міністра.

Уряд, кабінет, рада міністрів – це завжди якась колегія, що визначає найважливіші вектори політики. Навіть у президентській республіці, де президент персоніфікує виконавчу владу, є реальний уряд. Однак він може позначатись якимось службовим словом, що не збігається з офіційним найменуванням. Так у США президент має кабінет, що складається з 10– 11 міністрів.