35. Формы государственного устройства зарубежных стран.

Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави – це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.

Насамперед, у конституціях зарубіжних країн можна знайти норми, які регулюють питання території та кордонів держави. Так, в Основних законах Бразилії, Канади, ФРН, Швейцарії територія держави окреслюється шляхом переліку її складових частин (штатів, провінцій, земель. Розгорнуте визначення державної території дається у ст. 42 Конституції Мексики, в якій є таке формулювання: "Державна територія включає: 1) територію складових частин федерації; 2) територію островів, включаючи рифи (скелі) і острівки у прилеглих морях; 3) територію острова Гваделупе й островів Ревіл’я-Хіхедо, розташованих у Тихому океані; 4) конти­нентальний шельф і зону морського дна островів, островків і рифів; 5) води територіальних морів у межах, установлених міжнародним правом і внутрішнім морським правом; 6) повітряний простір над державною територією у межах, установлених міжнародним правом. Докладні положення про склад території дають конституції Коста-Ріки, Колумбії, Куби, Нікарагуа (Латиноамериканський регіон), – Намібії (Африка), Азербайджану та інших держав світу. Звичайно, включення до тексту конституції положень про територію держави має принципове значення: воно засвідчує про відмову від будь-яких територіальних зазіхань, про стабільність кордонів, про миролюбний характер держави.

При всій важливості конституційних норм, які стосуються території держави, серцевину цього інституту, безперечно, складають принципові положення про унітаризм, федералізм, автономію. У даному ракурсі небхідно зазначити, що хоча наука і виділяє дві основні форми, – унітарну і федеративну, це зовсім не виключає існування змішаних форм територіально-політичної організації держави. Як засвідчує аналіз конституційних норм і державно-правової практики, такі форми у зарубіжних країнах різноманітні та сугубо індивідуальні

36. Унітарний устрій (унітаризм). Основне ознаки унітарного держави. Унітарна держава - це єдине, цільне, злите го ¬ сударство, складові частини якого не мають якої-небудь політичної самостійністю. Унітарна державність - найпоширеніша в даний час форма державного устрою. Унітаризм властивий переважній більшості держав, які обра ¬ зовано після розпаду колоніальної системи. Однак унітарних ¬ ми можуть бути і великі розвинені і середньорозвинених дер ¬ ства (Великобританія, Франція, Італія, Японія, Китай, КГІ ¬ пет та ін.) Унітарної форми державного устрою властивий ¬ ни дві основні риси: по-перше, правовий статус адмініст ¬ ративно-територіальних утворень, складових унітарії ¬ ве держава, визначається центральною владою. Вона ж визначає, на які адміністративно-територіальні одини ¬ ци ділиться держава, яке коло предметів ведення і компі ¬ тенція цих одиниць, скільки ступенів має адміністративно-територіальний устрій держави та ін По-друге, цент ¬ ліберальну влада здійснює прямий або непрямий контроль за діяльністю органів державної влади на місцях. Сьогодні порівняно рідко можна зустріти унітарне дер ¬ дарства, де відсутні б виборні місцеві органи дер ¬ жавної влади. Крім того, унітаризм зовсім не означає уніфікацію місць ¬ ного управління. Дуже часто в одному унітарній державі мож ¬ но зустріти досить гнучкі і різноманітні системи місць ¬ ного управління. До того ж в унітарній державі, як прави ¬ ло, гарантуються права населення на місцеве самоврядування. Разом з тим для унітарної форми державного устрою характерно закріплене в законі право на втручання цен ¬ тральної влади у справи місцевого управління. На форму територіально-політичного устрою оказ ¬ вають вплив умови утворення держави, її історічес ¬ кі традиції та національний склад, наявність протиріч між ¬ ду центром і регіонами і. ін Зрештою форма территори ¬ ально-політичного устрою відображає ступінь централізації або, навпаки, децентралізації державних функцій, рас-пределеніе компетенції між центром і регіонами. У розвинених демократіях Заходу вибір форми территори ¬ ально-політичного устрою, як правило, не пов'язаний з наці ¬ ональних складом населення, тому як унітарні, так і фе ¬ дератівного держави можуть бути і однонаціональні, і мно ¬ гонаціональние. Загальною тенденцією, однак, залишається зростаюча децентралізація державних функцій і розширення прав місцевих територіальних громад. Всі інші ознаки унітарної держави визначаються ¬ ються пріоритетом загальнодержавного початку в побудові і діяльності цієї держави. Унітарна держава має єдину конституцію і єдину правову систему; єдине грома ¬ данства; єдину систему вищих органів держави (президен ¬ та або монарха, парламент, уряд); єдину судову систему. З точки зору організації публічної влади в центрі і на місцях, а також характеру взаємин центральних і міс ¬ тних органів все унітарні держави можна підрозділити на централізовані, відносно децентралізовані і децен ¬ тралізованние. У централізованому унітарній державі адміністратив ¬ но-територіальні одиниці одноосібно управляються призначено ¬ вими з центру чиновниками, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). В Індонезії чиновники, керівники відповідними адміністративно-територіальних ¬ вими одиницями, або безпосередньо призначаються "зверху", або затверджуються з числа кандидатур, запропонованих місцевих ¬ ми представницькими органами. У деяких європейських держав ¬ дарства (Польща, Болгарія) обласне ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а пекло ¬ міністратівное управління здійснюють призначені прави ¬ давством чиновники (начальники областей - в Болгарії, воїв ¬ ди - в Польщі). Щодо децентралізоване унітарна держава характеризується тим, що поряд з призначеними з центру чи ¬ посадовців (наприклад, префектами у Франції) існують з ¬ лайливі населенням муніципальні органи (у тій же Франції - мери, поради в департаментах). Права виборних органів на міс ¬ тах істотно обмежені, а урядові агенти обла ¬ дають не тільки великими адміністративними повноваженнями, але і правом втручання у справи муніципального управління. У децентралізованому унітарній державі немає призначений ¬ них урядом адміністраторів, а місцеве управління здій ¬ ються виборні органи місцевих адміністративних одиниць (наприклад, поради графств в Англії). Тут контроль правитель ¬ ства за діяльністю місцевих органів носить більш опосередкований ¬ ний характер і може виявлятися, наприклад, через бюджетне та фінансово-кредитне регулювання. Крім того, в децентр ¬ лізованной унітарній державі існує досить чет ¬ дещо розмежування повноважень між центральною владою і вла ¬ стю місцевих територіальних співтовариств, що зближує ці го ¬ сударство з федераціями. Територіальна (обласна) автономія. Вдецентралізован-них унітарних державах може існувати територіальних ¬ ва (обласна) автономія, під якою розуміється конституцією ¬ Онно закріплене внутрішнє самоврядування частини терито ¬ рії держави. Залежно від обсягу прав, наданих місцевим органам, розрізняють політичну і адміністративну автономію. Політична автономія передбачає наявність осо ¬ бого юридичного статусу, закріпленого в спеціальному зако ¬ нодавчого акті, а також право видання законів з питань місцевого значення. Органи адміністративної автономії не об ¬ ладают правом видання місцевих законів, проте їх права в уп ¬ управлінського сфері дещо ширше, ніж у звичайних адміністра ¬ тивних одиницях. Крім того, органи адміністративної Автоном ¬ мії можуть брати участь у розробці акта, що визначає правовий статус даної форми автономії. Автономія є формою децентралізації дер ¬ жавних функцій з урахуванням географічних, історичних, а нерідко і національних особливостей тієї чи іншої території. Політична автономія досить широко поширена в унітарних державах Європи, Азії та Африки. Так, у складі Великобританії політичної автономією володіє Північна Ірландія (Ольстер), яка має власний парламент (стор-монт) і власний уряд, які, однак, тривалий час не функціонували у зв'язку з введенням в 1972 р. прямого правління Лондона. В ході проведеного в 1997 р. референдуму в Шотландії та Уельсі населення цих частин країни висловилися за введення там обмеженої автономії і відтворення власних парламентів. Шотландія до того ж має власну правову і судову систему, власну церкву, за шотландськими пред ¬ ками зарезервовані місця в британському Парламенті. Обласна політична автономія існує і в Італії, де вона відображає, з одного боку, історичні розбіжності у тра ¬ Діціон укладі життя окремих регіонів (Сицилія, Сарді ¬ ня), а з іншого - національний склад територій (Трентіно-Альто-Адідже, Венеція- Фріулі-Джулія). Конституція Іспанії 1978 р. проголосила право на созда ¬ ня автономій за національно-територіальним принципом. Відповідно до цим конституційним положенням в країні були створені чотири "національні провінції": Країна басків, Ка ¬ талон, Андалусія і Галісія. Правовий статус цих автономних спільнот визначається органічними законами (окремо для кожної провінції), які приймаються центральним парла ¬ ментом на основі проектів, розроблених провінційними ас ¬ самблеямі (парламентами). "Національні провінції" наділяються великими правами, ніж 13 "історичних" територіальних об ¬ ластей цієї країни. Освіта автономії може бути обумовлено і географи ¬ ного становищем території, її порівняльної віддаленістю від основної частини країни. Саме ці чинники зіграли чимало ¬ важливу роль у наданні автономії Фарерських островів (автономний статус з 1948 р.) і Гренландії (автономний статус з 1979 р.) в складі Данського королівства і Аландські острови в складі Фінляндії. У наданні автономії Гренландії оп ¬ ределенной роль зіграв і національний фактор (більшість населення Гренландії становлять іннуіти-ескімоси). Ряд автономних утворень у вигляді політичної Автоном ¬ мії мають унітарні держави в Азії та Африці. Так, в Мьян-ме передбачена автономія для Шанов і Карен і створені со ¬ відні автономні утворення. У Південно-Африканській Республіці існують автономні освіти з національ ¬ но-територіальним (племінній територіальним) принципом, які мають внутрішнім самоврядуванням (наприклад, бан-тустан Транскей). У ряді випадків надання політичної автономії пре ¬ слід мета - зняти напруженість в міжнаціональних відно ¬ шеніях. Це, зокрема, лежало в основі надання поли ¬ тичної автономії курдам на півночі Іраку, яка, втім, неодноразово порушувалася іракськими властями. Можливість утворення політичної автономії предусмат ¬ Ріва, як правило, в конституції і знаходить детальне регу ¬ лювання або в окремому загальнодержавному законі (Данія, Фінляндія), або в особливому статуті (законі), який розробляється ¬ ється законодавчим органом автономної одиниці і приймається ¬ ється парламентом країни (Італія, Іспанія). У кожному автономн ¬ ном освіті є свій законодавчий орган (наприклад, лігтінг на Фарерських островах, ландстинг в Гренландії, ассамб ¬ лея в Каталонії і т. п.) і свій виконавчий орган (наприклад, джунти в автономних областях Італії). Останній має двой ¬ ве підпорядкування: місцевому представницькому органу і централь ¬ ному уряду. Іноді центральна влада може мати в автономному утворенні свого представника (губернатора - в Гренландії і на Аландських островах), однак він має в ос ¬ новних контрольними функціями. Обсяг компетенції, наданої автономним образова ¬ ниям або в конституції, або в окремому статуті, за некото ¬ рим питань може бути ширшим, ніж у інших членів федерації (наприклад, у земель в Австрії). Гренландія та Фарерські острови, користуючись своїми автономними правами, провели на своїй терри ¬ торії референдум про перебування в "Загальному ринку '" і за його ре-док оголосили в 1982 р. про вихід з Європейського Розкажи ¬ ства. Однак більш типовою є компетенція, охоплюю ¬ щая лише питання місцевого значення. При цьому за центральною владою зберігається право втручання у діяльність органів державної влади автономних утворень. Так, за Консти ¬ туціі Іспанії Уряд за згодою Сенату може примусити автономні співтовариства "до виконання своїх обов'язків". В Іта ¬ ща можливий розпуск обласної ради у разі порушення ним Конституції і з міркувань національної безпеки. На відміну від політичної адміністративна автономія рас ¬ розлогий не настільки широко. Найбільше число адміністратив ¬ них автономних утворень (понад сотні) є в Китаї. Ад-міністратівная автономія не має право прийняття власної ¬ них законів, не має власного парламенту, хоча її жителі обирають місцевий представницький орган, який має право прийняття нормативних актів по кілька більш широкому кру ¬ гу питань, ніж звичайні адміністративні одиниці. Адмініст ¬ трація і суди поряд з офіційною мовою держави можуть використовувати місцеву мову, на якому також може здійснюва ¬ ляться викладання в школі і мовлення в засобах масової інформації. У Китаї, наприклад, автономні утворення впра ¬ ве також самостійно вступати у зовнішньоекономічні від ¬ носіння відповідно до законів держави. Зазвичай адміністративна автономія відображає специфіку національного складу відповідної адміністративної одиниці ¬ ниці. У Нікарагуа надання адміністративної автономії двом округах на Атлантичному узбережжі країни було пов'язано з тим, що там проживали індіанські племена англомовні. У Молдові є два адміністративні округи, де проживають гагаузи. Адміністративна автономія може створюватися в суб'єктів ¬ тах федеративних держав (наприклад, в індійському штаті Ас ¬ сам надана автономія тим районам, де проживають пле ¬ мена нага і мізо. Для цих автономних утворень предусматри ¬ вають вилучення на користь місцевих звичаїв з федеральних і цивільних законів з питань сільського та лісового господарства, рибальства і т. п.). В даний час чітко окреслилася тенденція зростання чис ¬ ла автономних утворень у світі, шириться різноманіття форм автономії. Це відображає процес подальшої демократизації влади та її зближення з населенням.