2 Система державного права в зарубіжних країнах

Говорячи про систему конституційного (державного) права зарубіжних країн, слід зазначити, що державне право є складною системою, яка включає безліч елементів. Основними з них є його загальні принципи, інститути та норми.

Основні принципи державного права становлять, так би мовити, каркас системи державного права і надають їй єдиної спрямованості.

У державному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями:

1) народний суверенітет;

2) народне представництво;

3) поділ влади;

4) рівноправність;

5) невідчужувані, "природні" права людини.

Ці принципи, по-перше, не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають вирішальне значення для багатьох державно-правових норм.

По-друге, ці принципи мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності:

1) незалежність депутатів від виборців;

2) судовий захист конституційних прав;

3) невідповідальність глави держави у монархічних країнах та ін.

3 Норми та інститути в дпзк

Державне право поділяється на окремі інститути.

Інститут державного права є сукупністю однорідних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин.

До інститутів державного права належать такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному розумінні), конституційний нагляд та ін.

Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з дрібніших. Наприклад, інститут виборчого права містить у собі такий більшою мірою приватний інститут, як виборчий процес. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які є ще більш приватними інститутами державного права.

Поділ державного права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн.

Як відомо, основним елементом, своєрідною цеглинкою права є норма права. Однак у рамках кожної правової галузі та системи склалася специфіка правових норм. Цей процес зачепив і державне право, різною мірою виявившись у різних державах.

Державно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки та забезпечуються примусовою силою держави.

Державно-правові норми мають внутрішню структуру – гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Нормам державного права притаманні особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: ці норми регулюють найбільш широкі й істотні суспільні відносини, оформляють правові основи держави, багато з цих норм мають загальний характер, вони не є такими, що зобов'язують, тобто в них немає зв'язку між конкретними правами й обов'язками. Так, у ст. 6 Конституції Італії записано: "Республіка відповідними способами охороняє мовні меншини".

Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерел. Багато норм має двоелементну й одноелементну структури: найчастіше в них немає санкції, але нерідко й гіпотези.

У конституціях та інших актах конституційного права, особливо в ідеологізованих, часом містяться положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Наприклад, у ст. б Конституції КНДР: "КНДР бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни". Це так звані норми-цілі, норми-завдання або нор-ми-символи.

Система державного права кожної окремої держави містить велику кількість норм. їх можна класифікувати:*

за функціональною спрямованістю – норми регулятивні й охоронні. Більшість державно-правових норм конституційного права належать до регулятивних. Вони безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Охоронні норми найчастіше є заборонами ("Право на ведення державою війни не визнається", – вказано, наприклад, у ст. 9 Конституції Японії);*

за способом впливу на суб'єкти права – норми-уповноваження ("Всекитайські збори народних представників і Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників здійснюють законодавчу владу в країні" – ст.. 58 Конституції КНР 1982 p.), зобов'язувальні норми ("Федеральний канцлер на прохання федерального президента, а федеральний міністр на прохання федерального канцлера або федерального президента зобов'язані продовжувати ведення справ до призначення своїх спадкоємців" – ст. 69 Основного закону Німеччини), заборонні ("Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом" – ст. 23 Конституції Франції);*

за характером регульованих суспільних відносин – норми матеріальні ("Усі зобов'язані брати участь у державних витратах..." – ст. 53 Конституції Італії) і процесуальні ("Одне засідання на тиждень віддається обговоренню питань, внесених членами парламенту, і відповідей уряду" – ст. 48 Конституції Франції);*

за дією в часі – норми постійні, тимчасові та виняткові. Більшість норм – постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться, як правило, в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності певним нормативним актом до стану, передбаченого цим актом. Виняткові норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.

4 Джерела державного права в зарубіжних країнах/ 5 Головним джерелом конституційного права є конституція 6

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяються на формалізовані і неформалізовані. До формалізованих джерел належать конституція, різновиди законів, окремі акти глави держави та уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти. Неформалізовані джерела – це конституційні звичаї та конституційні угоди.

Головним джерелом конституційного права є конституція. Термін «конституція» має два значення. Перше – юридична конституція як основний закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм. Конституції здійснюють більш загальне регулювання суспільних відносин. Близьким до цього поняття є поняття «формальної конституції». Воно охоплює не тільки юридичні конституції як основні закони, а й неписані конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції існують у Великобританії та Новій Зеландії. Вони являють собою сукупність джерел, нерідко застарілих, до яких належать закони, судові прецеденти, окремі акти глави держави, правові звичаї, конституційні угоди.

Друге значення терміну «конституція» - фактична конституція – це реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою. Юридична і фактична конституції можуть збігатися. Положення юридичної конституції, які узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, ті, що не узгоджуються – фіктивними.

В науці конституція визначається також як система обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав та свобод громадян.

Поняття конституції як основного закону історично пов’язане з теорією суспільного договору Жана Жака Руссо. Він розглядав основний закон як засіб фіксації договору, на основі якого встановлюється державний лад.

Підтвердженням якостей конституції як основного закону є порядок її прийняття та зміни. Історично першими способами прийняття конституцій були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) – конституції Італії, Індії, Португалії, Болгарії, і референдум, який виступає як кінцева стадія конституційної правотворчості. Йому може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія); проект конституції часто розробляє спеціальна комісія, до складу якої входять депутати парламенту (Ірландія, Данія), або його розробку контролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина).

Поширеним способом прийняття конституції є введення її законодавчим органом (парламентом на основі кваліфікованої більшості голосів (2/3 загальної кількості депутатів).

Конституція може також вводитися одностороннім актом глави держави – переважно в країнах з монархічною формою правління.

Важливим джерелом конституційного права є конституційні закони. В багатьох країнах конституційними законами називають закони, які вносять поправки і доповнення до конституцій. Конституційними законами офіційно називають також складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів ( Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характеру, введені у різні роки: Форма правління 1919 р., Акт про парламент 1928 р., два акти щодо організації виконавчої та судової влади 1922 р.).

В юридичній теорії окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші. Вони не є частиною основного закону і пов’язані з ним лише за змістом. В Італії конституційними офіційно визнаються закони, що ухвалюють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду.

Подібні конституційні закони приймаються звичайно в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов’язковою кваліфікованою більшістю складу парламенту.

Джерелами конституційного права є також органічні закони. Вони приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Так, відповідно до ст. 25 Конституції Франції, “органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання”.

Джерелами конституційного права є звичайні закони. Це закони про вибори, громадянство, про організацію та діяльність окремих органів державної влади або їхніх структурних елементів.

Особливістю конституційно-правового регулювання суспільних відносин в Росії є те, що тут до джерел відповідної галузі права об’єктивно віднесені так звані державно-правові договори. Серед них Федеративний договір, або договір про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суверенних республік у складі Російської Федерації 1992 року. Він має підпорядкований щодо Конституції характер: у разі невідповідності положенням Конституції положень цього та інших подібних договорів діють положення Конституції.

Джерелами конституційного права є прийняті в окремих країнах (Іспанія, Італія, Португалія) спеціальні нормативно-правові акти – статути автономій. Порядок прийняття цих актів грунтується на взаємодії представницького органу автономії і національного парламенту.

Джерелом конституційного права є також парламентські регламенти (статути). З їх допомогою регулюються організація і діяльність палат парламенту.

Акти глави держави та уряду – джерела конституційного права окремих країн. Це акти (накази, укази), наприклад з питань виборчої системи, статусу депутатів парламенту.

В країнах, які належать до англосаксонської моделі, джерелами конституційного права є судові прецеденти – це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов’язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ.

Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. У Великобританії до звичаєво-правових норм належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи – сукупність правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом.

Конституційні угоди – є засобом регулювання у країнах англосаксонської моделі права, регламентують найважливіші питання державного ладу.

7. ст. 28

7. Акти органів конст. контролю (нагляду) і доль. прецеденти як джерела державного права. Акти. органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад тощо), які дають офіційні тол ¬ кована конституції, визнають ті чи інші закони відповідними або не відповідають конституції; До нормативно-правовим актам органів конституційного контролю (нагляду) ставляться рішення Конституційного ради у Франції, конституційних судів в Італії, Німеччини, Болгарії, Угорщини, конституційних трибуналів у Польщі, Іспанії, верховних судів у США, Японії, Індії і т.п. Нормативно-правовий характер мають таке рішення цих органів, які містять конституційно-правові норми - про конституційності законів та інших нормативних актів, про компетенцію державних органів, про тлумачення Конституції і т.п. У Франції, наприклад, подібне значення мають і деякі рішення Державної ради - найвищого органу адміністративної юстиції. Фактично багато акти органів конституційного контролю (нагляду) мають таку ж юридичну силу, що та конституційні норми. Судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) - ре ¬ ності судів вищих інстанцій, що публікуються ними і стають ос ¬ новою для прийняття іншими судами аналогічних рішень по подібних справах. У деяких країнах судові прецеденти не зізнаються источ ¬ никами права, тобто, по суті, не є прецедентами. У Франції Цивільний кодекс забороняє судам формулювати норми права, але вони роблять це, особливо в галузі адміністративного права; такі норми створює і конституційну раду, зокрема з питання про пра ¬ вах особистості У деяких країнах джерелом конституційного права виступає судовий прецедент, тобто рішення суду по конкретній справі, яка визнається обов'язковим при розгляді в майбутньому аналогічних справ. Особливо широко його у Великій Британії, США, Індії ряді інших країн, що сприйняли англосаксонську систему права. У цих країнах суддями створена ціла система норм, яка іменується загальним правом на відміну від статутного права, тобто законів, прийнятих парламентами. Норми прецедентного конституційного права дуже численні і різноманітні. Вони значною мірою визначають правове становище громадян і громадських об'єднань, а також взаємини між органами держави. Так, у Великобританії саме судового прецеденту обгрунтував невідповідальність монарха («Король не може бути неправий»), санкціонував інститут контрасигнатури («Король не може діяти один»). Визнання судового прецеденту джерелом конституційного права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу. Багатство прецедентів, накопичених за сотню років, і, природно, не завжди між собою узгоджуються, вимагає дуже високої кваліфікації що у процесах адвокатів і дає суддям значну свободу вибору при постановленні рішення.

8. ст. 32

.Констітуціонние звичаї. Конституційний звичай - що склалося в практиці едінооб ¬ різної діяльності органів держави правило, має усний ха ¬ рактер, що спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення. Звичаї особливо поширені в діяльності парламенту і уряду Великобританії, Новій Зеландії, де немає писаних конституцій Практично в кожній країні існують конституційно-правові звичаї, однак лише в окремих країнах вони вважаються офіційними джерелами конституційного права. Це правила поведінки, ніде в офіційних виданнях не записані ролі таких, однак протягом тривалого часу застосовуються й мовчазно санкціоновані державою. Втім, судом вони в жодному разі не захищаються. Широке поширення звичай одержав у конституційному праві Великобританії (конституційні угоди). Багато положень британської конституції існують нині саме у цій формі: «Король повинен погодитися з біллем (законопроектом), що пройшли через обидві палати парламенту»; «лідер партії більшості - прем'єр-міністр», «міністри виходять у відставку, якщо перестають користуватися довірою палати громад »,« Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів »та ін

9. ст. 27

9. Договір як джерело державного права.

Договір — домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За розподілом між сторонами прав та обов'язків договори поділяться на односторонні (в одної сторони лише права, в іншої лише обов'язки) та двосторонні (правами й обов'язками наділені обидві сторони). Міжнародні договори служать джерелами конституційного права у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосування. У сучасних конституціях багатьох держав містяться положення про примат міжнародного права перед внутрішньодержавним. Це породжене процесом подальшої інтернаціоналізації економіки та інших сторін суспільного життя. У Західній Європі формується єдиний правовий простір, що охоплює країни Європейського союзу, де безпосередньо діють акти, лунаючи як національними органами влади, але й органами Союзу [1]. Такі тенденції позначилися й у деяких інших регіонах світу. Втім, треба мати на увазі, що мають пряму дію в країнах Європейського союзу акти органів Союзу є не міжнародними договорами, а актами національного характеру.       Внутрішньодержавні договори служать джерелами конституційного права, якщо регулюють конституційні проблеми у випадку, коли уклали їх суб'єкти на це вповноважені. Як приклад можна вказати на договори, укладені територіальними спільностями між собою або з центральною владою. Наприклад, згідно з Конституцією Іспанії статути автономних співтовариств можуть передбачити випадки, умови і цілі, в яких автономні співтовариства можуть укладати між собою соглашеніядля управління і взаємного надання послуг, а також характер і наслідки повідомлення про це Генеральних кортесів (парламенту країни). В інших випадках автономних співтовариств про співробітництво потребують затвердженні Генеральних кортесів.

10 Релігійне право як джерело державного права Релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питання про пре ¬ столонаследіі. У поодиноких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, за переказами, записи про ¬ поведемо пророка Мухаммеда, в інших же Коран вважається актом, стоячи ¬ щим вище конституції Специфічним джерелом права, у тому числі конституційного, в окремих країнах виступають склепіння релігійних правил, причому юридична сила їх часом перевершує навіть силу конституційних норм. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран вищим джерелом права є шаріат - звід норм мусульманського права. Релігійне право - одна з історичних форм права, в системі якого джерелом постулюється воля божества (Бога), виражена в священних текстах або переказах. Матеріальними джерелами можуть бути безпосередньо тексти священних писань (наприклад, Коран), богословські доктрини, церковні акти, релігійно-правові звичаї, а також державні законодавчі акти, що закріплюють і систематизують релігійно-правові норми. Наприклад, в іудаїзмі джерелами права виступають Письмова Тора (Танах) і Усний Закон, зафіксований в Мішні і Талмуді. В якості найважливіших форм (джерел) мусульманського права виступають: Коран - священна книга ісламу, Сунна - традиції, пов'язані з посланцем Бога, Іджма - «єдина угода мусульманського суспільства» і Кияс - судження за аналогією. Характерна особливість релігійного права - персональний, а не територіальний характер його юрисдикції: приписи релігійного права зазвичай поширюються лише на представників даної релігійної громади; іновірці вилучені з-під їх дії. Найбільш розвинені релігійно-правові системи: єврейське право, індуське право, канонічне право, церковне право, мусульманське право.

11 ст.ст.48-49

11. Основні риси та особливості повоєнних конституцій зарубіжних країн (Фр., ФРН, Японія) Франції Конституція 1946 р. Нова Конституція Франції не тільки відбила співвідношення політичних сил в країні в перший період після звільнення, але й закріпила на конституційному рівні ряд нових політичних принципів, характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40-50-і рр..). Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав і свобод, гарантії конституційної законності. У Конституції був включений новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права: право на працю, відпочинок та матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання у профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальне безкоштовне світську освіту і ін Розширювалася сфера регулювання політичної і особливо зовнішньополітичної діяльності держави (положення про мирну зовнішню політику, про відносини з колоніями і т. п.). Разом з тим нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну та соціальну сферу життя суспільства, змінювала характер відносин між особистістю і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. Визнаним конституційним принципом стало проголошення "соціальної держави", в якому права власника поєднуються з "загальним благом" і обмежуються громадськими інтересами. З точки зору основного принципу організації державного ладу, у першій післявоєнній конституції Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму. За формою правління Франція була парламентарної республікою, причому нижня палата парламенту - Національні збори - проголошувалася єдиним законодавчим органом країни. Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата - Рада республіки - була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на 7 років. Виконавча влада за Конституцією вручалася Раді міністрів на чолі з його головою, головою уряду. Конституція практично зберігала в недоторканності стару судову систему та місцеве управління, підпорядковане строгому контролю з боку уряду. ФРН Конституція 1949 року проголосила ФРН демократичним, правовим і соціальним державою. Значне місце в ній відведено правам і свободам громадян. Захист соціальних прав не отримала в Основному законі значного місця. Розмежовуючи органи трьох гілок влади, Основний закон забороняє суміщення їх функцій, втручання в справи один одного. Японія