50. Компетенція парламентів і способи її закріплення

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за державними органами права й обов'язки та сферу їхньої діяльності. Най-ширшою компетенцією наділяються парламенти. Компетенція парламенту - основний чинник, що визначає його правове становище, роль в юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими державними органами.

Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про бюджет, формування вищих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійснення зовнішньополітичних функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи.

Існують такі види законів: Конституція (Основний Закон), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон. Законодавство США та Великобританії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законодавство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республіки Португалія як законодавча діяльність парламенту.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-територіального устрою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері: а) через перелік питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність; б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції; в) через встановлення відносно визначеної компетенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації та її суб'єктів.

До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламентзаконодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. 1 розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конгрес має право законодавствува-ти: встановлювати та стягувати податки; забезпечувати спільну оборону та загальний добробут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземними державами та між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошувати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію тощо. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чого Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штатами.

Такий спосіб закріплення повноважень заведено називати в юридичній літературі абсолютно визначеною компетенцією парламенту.

Деякі конституції (Великобританії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі, Італії та ін.) дуже широко закріплюють повноваження парламенту в законодавчій сфері.

У Великобританії верховна влада в галузі законодавства доручається парламенту в цілому. Це - “королева у парламенті”, тобто королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийнятий обома палатами, стає законом лише після ухвалення його королевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не зв'язаний жодними нормативними актами, ніхто не може обмежити його верховенство у законодавчій владі. Він приймає та змінює будь-який закон у звичайному порядку, ніхто не може брати під сумнів конституційність акта, навіть суд.

За Конституцією Японії парламент є вищим органом державної влади та єдиним законодавчим органом держави.

Проте слід зазначити, що ані конституція, ані закони про парламент не визначають сферу законодавчого регулювання парламенту. На практиці це спричинює те, що значна частина важливих питань державного життя вирішується нормотворчою діяльністю уряду, а парламент законодавствує з питань загальних.

Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією.

Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Індії, яка встановлює три види повноважень: а) виключну компетенцію союзу, за якою може законодавствувати лише федеральний парламент; б) компетенцію законодавчих органів штатів; в) спільну компетенцію федерального парламенту та законодавчих зборів штатів.

Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії встановлюють виключну компетенцію федеральних органів і конкуруючу законодавчу компетенцію земель або кантонів. У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі наділяються правом законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація використовує свої права законодавства.