12.13. Підготовка, підписання, зміст, значення Берестейського мирного договору

Мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку, Німеччиною, Австро- Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 2 січня 1918 у Брест- Литовську; перший мирний договір у Першій світовій війні 1914 - 1918. Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3 грудня 1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. І хоча УНР не хотіла цього робити, але народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича, М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький змушений був заявити, що рос. делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору.

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 Л. Троцький заявив, що в складі рос. делегації перебувають представники укр. радянського уряду Є.Медведев і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати, як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнар. договори. У Німеччині і Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукр. земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3.3.1918) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні екон. відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн п хліба, 2 750 тис. п м'яса (живою вагою), іншу с.-г. продукцію і пром. сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918, Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на тер. України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь- яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі госп. статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-нім. командуванням в Україні, відтак до падіння дем. УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

В зазначеному договорі визнавалась de jure Україн­ська Народна Республіка, встановлю­вались її державні кордони, було за­кріплене рішення про початок прове­дення в повному обсязі дипломатич­них, торгівельних, політичних відносин між УНР й Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією та Туреччиною. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору виводили Українську державу на між­народну арену як повноцінного суб'єк­та міжнародного права.

14. Відносини УНР з Росією

+ ЦР Тривав наступ червоного війська на Україну. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехівський 31 грудня 1918 року, 3,4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії. Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України

Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 го¬дин дати відповіді на кілька запитання. Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії. Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Ук¬раїні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпо¬чалися її мандри по Україні.

Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж зіштовхнулося з низкою додаткових вимог.

15.16. Діяльність МЗС Української Держави. Д. Дорошенко

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову національної зовнішньополітичної служби.

Було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами“.

За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції (загалом до 10 держав), а також прийняла понад двадцять повноважних представників зарубіжних країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Переговори з російською делегацією відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року. Делегація РСФСР, очолювана Християнам Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього ж року - "Закон про українську консульську службу". За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями. За часів діяльності Гетьманського уряду Міністерство закордонних справ України очолювали: Микола ВАСИЛЕНКО (Голова Ради Міністрів, Міністр закордонних справ 30 квітня - 20 травня 1918 року) Дмитро ДОРОШЕНКО (Керуючий МЗС, Міністр закордонних справ 20 травня - 14 листопада 1918 року) Георгій АФАНАСЬЄВ (Міністр закордонних справ 14 листопада - 14 грудня 1918 року)

17. Директорія у боротьбі за міжнародне визнання державності України

Зазнаючи поразок на фронті й поступово втрачаючи державну територію в умовах війни «всіх проти всіх», Директорія та уряд УНР дедалі більші надії покладали на зовнішньополітичну діяльність. Головна мета з.п. УНР протягом 1919 р. полягала у здобутті міжнародного визнання та здобутті допомоги проти більшовицької Росії.

Директорії вдалося значно розширити мережу своїх дипломатичних установ за кордоном. Насамперед, були залишені закордонні представництва, що їх заснував гетьман Скоропадський. Нові дипломатичні місії були направлені до багатьох сусідніх країн та держав Антанти: Угорщини, Чехословаччини, Данії…Жодна країна формально не визнавала дипломатичних представництв УНР, і тому вони були змушені діяти неофіційно або, в кращому випадку, напівофіційно. Натомість в У. за часів Директорії іноземних дипломатичних представництв уже майже не було. Постійний стан війни, в якому перебувала УНР, і переїзди Директорії й уряду УНР з місця на місце унеможливили акредитацію й діяльність закордонних дипломатів.

Пріоритетним напрямком з.п. Директорії УНР лишалися взаємини з країнами Антанти.

10 січня 1919 р. РНМ УНР ухвалила законопроекти про направлення надзвичайних дипломатичних місій до США й Великобританії. З огляду на проголошене президентом США Вільсоном право націй на самовизначення, Директорія поклала особливі надії на Вашингтон. Але США не визнала ані незалежності України, ані жодного уряду, який був при владі. Вашингтон вважав, що Україна це частина Росії.

Успішніші справи були в Празі (М. Славинський прибув 2 лютого 1919 р. – Т. Масарик) та Будапешті (Галаган 22 лютого1919 р. зустрівся з Карої). Їхні переговори ускладнювало питання щодо Закарпаття, яке було під Угорщиноо, після розпаду монархії Габсбургів.

Серед інших представництв треба відзначити Швейцарію та Італію. Нейтральна Швейцарія була одним із центрів дипломатії, тож укр. місія на чолі із М.Васильком виявила високу дипломатичну активність. Зацікавлення уряду УНР Італією було пов’язане з тим, що Італія була одніє з держав-переможців, і її голос на Паризькій мирній конференції впливав на подальший хід державності УНР.

Існували також зносини з Ватиканом. Широкі міжнародні зв’язки, моральний вплив та авторитет Папського престолу могли сприяти справі про державне визнання УНР. У січні 1919 р. дипломатичним представником до Ватикану було призначено графа М.Тишкевича, якого в серпні замінив Ф.Бонн. Хоча офіційних дипломатичних відносин між УНР і Ватиканом встановлено так і не було, суттєвим досягненням роботи укр. Місії була номінація папою апостольського візитатора в Україну отця Дж.Дженоккі.

Розвивалися дипломатичні зносини з Німеччиною та Австрією. Вже не йшлося про визнання УНР з боку цих країн, Україна намагалася довести Берліну та Відні, що УНР залишається надійним політичним і перспективним торг.-ек. партнером.

Протягом 1919 р. було проведено дві наради послів і голів дипл. місій УНР. Перша – 18-22 червня у Відні: Темницький, Липинський, Василько, Порш… Нарада розглянула основні засади з.п. УНР у контексті особливостей тогочасної міжнародної ситуації. Друга – 6-14 серпня у Карлсбаді: майже ті самі. Було обговорено поточні питання, пов’язані з роботою укр. дил. представництв, орг.-єю і корд-єю їхньої роботи, ставлення різних країн до укр. Справи, інтересами УНР в окремих країнах тощо.

Окрім дипл. Місій, уряд УНР також надсилав у різні країни спеціальні торг.-екон. Та війс.-дипл. місії, а також делегації, котрі вирішували питання репатріації військовополонених України. Отже, протягом 1919 р. уряд УНР започаткував багато торг.-ек. відносин.

10 січня 1919 р. Директорія затвердила ухвалене кількома днями раніше РНК УНР про виїзд за кордон двох надзвичайних місій «для зав’язання торг.-фін. зносин з державами Антанти та Америки». Планувалося, що першу місію буде відправлено до Франції, Італії та Бельгії (голова - Чижевський), другу – до Великобританії й США. Перша місія прибула до Берна на початку лютого, не дістала фран. візи і продовжили розгортати свою діяльність в Швейцарії. Місія проіснувала 8 місяців і припинила своє існування згідно із наказом уряду. Але місія так і не змогла домовитися до якихось конкретних цілей.

Наприкінці 1919 р. Директорії під натиском Червоної армії прийшлося відступати і тому у листопаді її влада не поширювалася за межі Камянця-Подільського. До того ж існувало складне фінансове становище, що не дало хмоги утримувати дипл. Представництва

Директорія не зуміла адекватно оцінити ту ситуацію, що склалася й цітко визначити свої пріоритети.

18. Українське питання на Паризькій мирній конференції

Мирна конференція у Парижі була скликана державами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних угод із державами Четверного Союзу, а насправді для створення нової політичної мапи Європи. Безумовно, для УНР було необхідним обстоювати свою міжнародно-правову участь на всесвітньому форумі.

Рішення надіслати делегацію до Парижа уряд УНР прийняв у грудні 1918 р., до складу делегації УНР увійшло понад 50 осіб. Головою делегації було призначено Г.Сидоренка, заступником голови - доктора В. Панейка, генеральним секретарем молодого журналіста із Західної України П.Дідушка, членами делегації -А.Марголіна (віцеміністра закордонних справ УНР), О.Шульгіна, М.Туган-Барановського(професора), М.Кушніра(журналіст). Згодом до складу делегації ввійшли ще І.Матюшенко, С.Шелухін та Д.Ісаєвич. Від Західної області УНР С.Томашівський. Досвід зовнішньополітичної діяльності з представників мали лише О.Шульгін, В.Панейко А.Марголін, М.Кушнір.

Делегація виїхала до Парижа без докладної інструкції про свої дії. Її було укладено лише 30 березня 1919 р.

Українська делегація на мирну конференцію в Парижі прибула із запізненням і не в повному складі, оскільки більшість членів затрималася у Відні, не одержавши французьких в'їзних віз. Лише 1 лютого 1919 р. українська делегація звернулася до конференції з проханням визнати Україну як незалежну і суверенну державу, поінформувавши про політичну історію, населення та господарські проблеми УНР.

На той час Румунія вже окупувала Північну Буковину. В січні 1919 р. Антанта дозволила Чехословаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні - і всю територію краю. Наприкінці лютого 1919 р. Рада Десяти погодилася з територіальними претензіями Польщі стосовно західноукраїнських земель.

Г.Сидоренко 12 лютого 1919 р. послав конференції ноту про ворожу політику Польщі щодо України, яка була укладена на основі документа МЗС УНР "Державні межі України".

У березні 1919 р. було подано ноти про самовизначення Закарпатської України з протестом проти порушень прав людини в окупованій Буковині.

Мирна конференція не розглядала справи України як окремої та єдиної держави, пов'язуючи питання певних її територій з політикою інших держав. Потрібно наголосити, що Антанта вже не могла вважати Україну реальною силою в боротьбі проти більшовизму. Дехто заявляв, що "українське питання" є частиною загальноросійського.

У той час на Паризькій мирній конференції остаточно перемогла зовнішньополітична орієнтація країн Антанти на "єдину і неподільну Росію". Справа Галичини була єдиною, з приводу якої конференція офіційно вела переговори з делегацією УНР. Умови перемир'я між Польщею й Україною розглядала окрема комісія, до якої ввійшли представники Франції, Англії, Італії та США, очолювана генералом Ботою. Найвища Рада 25 травня 1919 р. уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину, "щоб забезпечити спокій мешканців від більшовицьких банд", a 11 липня 1919 р. надала їй право створити там свою адміністрацію. В умовах, що склалися, головний отаман УНР С. Петлюра прийняв рішення вести безпосередні переговори з Польщею.

Існували і вн. чвари, що псували місію. Голова делегації Г. Сидоренко не відповідав своєму призначенню. Він не мав і відповідної дипломатичної підготовки, погано володів французькою мовою. Він не орієнтувався у світовій політиці й фактично дезінформував уряд, надсилаючи йому надто оптимістичні повідомлення про стан "українського питання" на конференції, приймаючи бажане за дійсне. Замість Г.Сидоренка на цю посаду запросили голову місії у Ватикані М.Тишкевича, і в серпні 1919 р. він приступив до виконання своїх обов'язків у Парижі. Негайно був оголошений розпуск старого складу делегації та формування нового.

В.Панейко та С.Томашівський проводили самостійну лінію на визнання Антантою окремої Української держави в Галичині. Вони навіть оголосили себе окремою делегацією в Парижі, а після окупації Галичини поляками розпочали співпрацю з Росією і радили галицькому уряду порозумітися з А.Денікіним ціною визнання "єдиної Росії". Така поведінка галичан викликала в учасників конференції подив.

Перешкоджав роботі делегації УНР на Паризькій конференції її багатопартійний склад. Кожен із членів делегації намагався проводити програму своєї партії. І, як наслідок, не було координації дій, а отже, і позитивних результатів.

Про самостійну Україну на конференції навіть не бажали чути. Щоправда, в червні 1920 р., у період польсько-українського наступу на Київ, керівник апарату прем'єра Франції повідомив: уряд виніс принципову постанову визнати УНР де-факто, щоб переконатися у здатності України до тривалого державотворення. Однак провал наступу на фронті призвів до того, що Франція знову повернулася до давньої орієнтації на "єдину Росію". Отже, міжнародне становище не сприяло становленню української державності.

Рада Міністрів УНР 28 вересня 1920 р. відкликала делегацію з мирної конференції. Після її розформування частина співпрацівників перейшла на роботу до дипломатичної місії УНР у Франції.

Діяльність делегації УНР на Паризькій мирній конференції в 1919 - 1920 pp. стала важливою подією в зовнішній політиці України, що була спрямована на обстоювання права створення суверенної держави і забезпечення її територіальної цілісності. На жаль, політика держав Антанти не дала змоги здійснити це право і призвела до невдачі на мирній конференції.

19. Діяльність українських місій у державах Антанти

Міжнародна ситуація на початку 1919 р. була доволі напруженою та несприятливою для України: "проблема більшовиків", яку західні уряди ототожнювали з "російським питанням"; розгляд України як частини майбутньої Росії, що не збігалося з намірами і поглядами політичних кіл України, значною мірою вплинуло на подальші кроки в розширенні та формуванні зовнішньополітичної служби держави.

На засіданні Ради Народних Міністрів 10 січня 1919 р. було ухвалено дві постанови, котрі стосувалися закордонної політики: "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Північно-американських Сполучених Держав та про асигнування 1 471 400 крб на утримання її протягом 6 місяців" і "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР до Парижа та асигнування 2 205 600 руб. на її трьохмісячне утримання". 28 січня ухвалено рішення "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Англії та асигнування на її утримання 575 500 крб протягом чотирьох місяців". Постанови також визначали чисельність дипломатичних місій: до СІЛА— 13 осіб, до Парижа — 58 осіб. Велику чисельність місії до Франції можна пояснити важливістю представництва у Парижі, де в цей час вирішувалась доля майбутнього повоєнного устрою світу. Значно скромнішою була чисельність Дипломатичної місії до Лондона, яка налічувала 11 осіб.

Українська делегація на Паризьку мирну конференцію відбула з Києва 14 січня 1919 р. спеціальним дипломатичним потягом. До її складу ввійшли: Григорій Сидоренко, який до серпня 1919 р. виконував обов'язки голови делегації, заступник голови — Василь Панейко; члени делегації — Арнольд Марго- лін, Олександр Шульгин, Михайло Лозинський, Андрій Галіп, Степан Томашівський. До складу делегації також увійшли Сергій Шелухін, Володимир Кушнір, Богдан Матюшенко.

Варто зазначити, що 9 травня 1919 р. до Парижа прибула українська Надзвичайна делегація для залагодження питання українсько-польського перемир'я у складі голови — доктора М. Лозинського, — заступника — Державного Секретаря

закордонних справ полковника Дмитра Вітовського — та секретаря — Олександра Кульчицького. Діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції була досить важкою, та відбувалась у складних умовах. Детальніше зупинімося на цьому далі.

Як уже зазначалось, 28 січня 1919 р. уряд Директорії затвердив персональний склад української дипломатичної місії до Лондона. Її очолив М. Стаховський, а до складу ввійшли М. Ме- леневський та Я. Олесницький, призначені радниками, аташе Л. Базелевич і С. Шафаренко, а також шість службовців.

Місія прибула до Лондона в травні 1919 р;, і в першому ж номері свого тижневого бюлетня заявила, що спрямовуватиме зусилля на те, щоб британський уряд визнав У HP, щоб отримати матеріальну та моральну підтримку та налагодити торговельні відносини між обома країнами. Однак здобуття прихильників незалежної України серед британців відбувалося досить повільно. Відразу після приїзду українська місія повідомила міністерство закордонних справ Великої Британії про своє бажання зустрітися з міністром. 29 травня місія отримала запрошення відвідати міністерство, де 31 травня відбулася перша зустріч М. Стаховського та радників М. Меленевського та Я. Олесницького із референтом з українських питань при департаменті розвідки Р. Ліпером (Leeper), який прийняв грамоту про повноваження місії та протест із приводу польської агресії у Східній Галичині. Після цього відбулась понадгодин- на розмова, під час якої Ліпер виявив ґрунтовну поінформованість про стан "українського питання" та розвиток ситуації в Україні. Він також заявив: "Ідеали України добре відомі й зрозумілі для уряду Великобританії і не викликають ворожого настрою. Щодо прагнення до самостійності України, то ця проблема до цього часу не має ще жодного вирішення: ні за, ні проти". Водночас єдиним пунктом, стосовно якого помічено упереджене ставлення Англії, був статус Чорного моря. Перебуваючи під значним впливом російських кіл у Лондоні, британське міністерство ставило питання так: "Як Росія обійдеться без нього, якщо і Чорне, і Балтійське моря служитимуть портами інших держав?".

Показовими під час розмови були постійні посилання на російські політичні сили. Коли питання дійшло до з'ясування ставлення Великої Британії до України, то на вимогу визнання її самостійності референт з українських питань відреагував так: "Росія ніколи не погодиться, щоб її відірвали від Чорного моря. Коли б ми Вас визнали, росіяни пішли б на союз з Німеччиною. Набагато легше встановити федеративні відносини".

Прагнення врегулювати "українське питання", передавши Україну до складу Росії, мотивувалося страхом перед українсько-німецьким або російсько-німецьким союзом, у чому Ліпер звинуватив українців. Отже, британці перебували під значним впливом російських політичних сил, які виношували ідею відновлення "єдиної і неподільної Росії". Тому будь-яке питання, котре порушувало єдність Росії від Балтики до Чорного моря, правлячі кола Англії сприймали крізь призму поглядів білої Росії.

З моменту приїзду до Лондона українська місія не отримала жодної аудієнції ані з А. Бальфуром, ані з його заступниками. Єдиними офіційними особами Міністерства закордонних справ, що зустрічалися з нею, були вже згадуваний Р. Ліпер та Дж. Грегорі — секретар Форін Офісу, відповідальний за "російське питання".

Крім цього, українські дипломати почали розвивати контакти з британською пресою, а також особисті стосунки, що також мало велике значення для досягнення їхньої мети. Було вирішено видавати бюлетень місії двічі на тиждень і залучати до цієї діяльності місцеве населення, як англійців, так і представників української діаспори. При місії було створено пресове бюро зі штатом працівників.

Одним із найважливіших завдань української місії було протистояння російській пропаганді, котра перешкоджала розвиткові британо-українських відносин. Вона була ефективнішою, ніж українська, завдяки кільком чинникам: тривалішому досвідові росіян у цій галузі; переважаючій кількості їх у Британії; традиційним економічним та політичним зв'язкам. Діяльність численних англо-російських товариств, промислових і комерційних компаній, політичних угруповань, здебільшого, монархічного спрямування, й особливо штабу білих сил при військовому міністерстві, посилювали як симпатії британських правлячих кіл, насамперед, воєнного міністра У. Черчілля до ідеї "єдиної і неподільної" Росії, так і їх негативне ставлення до незалежної України. Водночас питання про польську агресію у Східпій Галичині обурило британській уряд, оскільки вона була здійснена без відома та згоди Великої Британії, натомість підтримана урядовими чинниками Франції.

З огляду па розвиток україно-британських відносин, привертає увагу певний торгово-економічний інтерес фінансових кіл Англії до України. Влітку 1919 р. навіть провадилися переговори про заснування спільної українсько-британської установи на основі англійського статуту, що відкривало перспективне кредитування України. Реалізація цього проекту вимагала асигнування українською стороною коштів у сумі 100 тис. фунтів стерлінгів, яких український уряд виділити не міг, оскільки не мав таких коштів. Тому проект не був здійсненим, хоча у налагодженні комерційних відносин між Англією й Україною обидві сторони вбачали певну вигоду. Натомість загострення боротьби з більшовиками, з одного боку, та Добровольчою армією, з іншого, поставили український уряд у важке становище. Під загрозою опинились не лише стосунки між Україною і державами Антанти, а й існування українського уряду, котрий раз у раз відступав на захід, опинившись між двох вогнів: армією генерала Денікіна і Польщею, котра, проголошуючи свої реконструктивні паміри у досягненні так званої історичної справедливості, здійснювала на території Східної Галичини загарбницьку політику, утискуючи у правах і свободах українське населення.

Ставлення ж офіційного Парижа до "українського питання" в перші місяці 1919 р. було прохолодним. Власне не так до України, бо очевидним є підвищений інтерес до її території, господарства, економіки з боку французького командування в Одесі, що провадили активні переговори з українським урядом, як до ідеї визнання її незалежною державою.

20. Діяльність українських місій у нейтральних державах

Внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. й усунення від влади Центральної Ради розпочався новий етап в історії української зовнішньої політики, зросла її сфера впливу. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василенко, а з 20 травня його замінив відомий історик, громадський і державний діяч Д.Дорошенко.

Уряд Української Держави встановив добрі відносини з іншими державами, що утворилися на території колишньої царської Росії, - Фінляндією (уряд її очолив давній приятель гетьмана П.Скоропадського генерал Маннергейм), Грузією, Литвою, Естонією, Білоруссю.

Значних зусиль доклав П.Скоропадський для розв'язання питання Бессарабії, парламент якої під тиском Румунії 9 квітня 1918 р. прийняв рішення про об'єднання з ''матір'ю Румунією''. Особливий вплив на гетьмана в цьому питанні мали М.Василенко і Д.Дорошенко. Вони вважали, що уряд повинен ''наполягати на належності політичної автономії Бессарабії до Української Держави''. Вже 11 травня 1918 р. гетьманський уряд видав наказ ''Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бесса-рабію''.

''Митна війна'' тривала до кінця літа. Тоді до Києва приїхала румунська місія. На переговорах були узгоджені економічні питання, намітились контури розв'язання питання про кордони між двома державами. Однак справа до кінця так і не була доведена.Гетьманський уряд налагоджував відносини з іншими державами, насамперед із нейтральними, проводив переговори зі Швейцарією, Швецією, Голландією, Грецією, Італією, Персією, які визнали Українську Державу де-факто.

21. Стосунки Директорії з антибільшовицькими урядами на території колишньої рос. імперії

Доба Директорії характерна значним погіршенням міжнародного становища України, оточеної з усіх сторін ворогами. Після повалення гетьманату негайно посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням А.Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта висадила в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням держав-переможців заблокувати поширення більшовизму і надати безпосередню військову допомогу армії А.Денікіна.

За умов, що склалися, український уряд не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які зобов'язувалися охороняти Україну від більшовицької окупації, були нездатні до боротьби. По всій Україні німецьке військо тримало "нейтралітет".

Отже, проти України діяли дві протилежні сили - радянська Росія й Антанта, яка змикалася з антибільшовицькою армією А.Денікіна. Директорія не могла протистояти цим обом силам, тому була змушена порозумітися з однією з них. Проте єдності в Директорії не було. В.Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, водночас як поміркована частина уряду й армія наполягали на угоді з Антантою.

Не було єдності в "українському питанні" й серед більшовиків. Одна фракція, очолювана Д.Мануїльським і В.Затонським, вважала, що більшовики в Україні занадто слабкі, щоб зробити спробу захопити владу в Україні. Інша група, яку очолили Г.П'ятаков і В.Антонов-Овсієнко, звернулася до В. Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердо стати на ноги. Перемогло останнє переконання. Було сформовано новий український уряд. Його очолив спочатку Г.П'ятаков, а згодом Х.Раковський. У грудні 1918 р. більшовики були готові до нового наступу на Україну.

Так була вирішена суперечка щодо орієнтації у зовнішній політиці українського радянського уряду. Переговори представників радянської Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український радянський уряд. В умовах дальшого наступу більшовиків 2 лютого 1919 р. Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці.

Згодом в українському уряді відбулися зміни: подав у відставку В.Винниченко. Соціалістичний кабінет В.Чехівського замінили помірковані, яких очолив С.Остапенко. Найвпливовішою особою в уряді став С.Петлюра. Орієнтація на Антанту втратила сенс, коли на початку квітня 1919 р. під тиском українських повстанців її війська почали евакуюватись з Півдня України. У таких надзвичайно складних умовах міжнародного життя УНР доводилося здійснювати зовнішньополітичну діяльність.