22. Україно-польський військовий союз

Після того, як 15 листопада уряд УНР покинув Кам'янець- Подільський, С. Петлюра, псрсбравшись до Варшави, взяв участь у розпочатих ще в жовтні переговорах із польським керівництвом про укладення українсько-польської угоди "хоч би й ціною значпих територіальних поступок". Ці переговори швидко дали результати, хоча голова уряду УНР І. Мазепа неодноразово робив заяви про недопустимість розв'язання укра- їнсько-польських суперечностей коштом Східної Галичини. Українська місія у складі А. Лівицького, Л. Михайлова, В. Рі- пецького, П. Понятснка вже 2 грудня підписала угоду про встановлення українсько-польського кордону по річці Збруч, відмовившись, таким чином, від Східної Галичини. За цією угодою проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв'язуватися "польським урядом з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Так трапилось і навесні 1920 p., коли уряд С. Петлюри підписав із Польщею угоду про відмову від Галичини, що спричинило шалене обурення як галичан, так і Великої Британії. Інформацію про українсько-польську угоду члени лондонської місії отримали, як не дивно, з англійських друкованих видань та з міністерства закордонних справ Великої Британії, що не додало Україні авторитету. Обґрунтовуючи підписання договору, вчорашній прихильник єдності всіх українських земель, О. Шульгин писав: "Галичина була віддана полякам, по-перше, тому, що ці землі фактично вже були в руках поляків; по-дру- ге, тому, що галичани самі мріяли, щоб їх залишили в спокої бо сподівалися, що без нас виграють ліпше справу проти поляків у Лізі Націй; по-третє, серед важких обставин цією, і тільки цією ціною можна було визволити решту України, себто чотири п'ятих нашої території, і, нарешті, цим, і тільки цим можна було урятувати державу".

21 квітня 1920 р. міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі Л. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду. Умови угоди передбачали:

Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями зі сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

Кордони УНР встановлювали таким чином, що Річ Посполита, в обмін на визнання незалежності України, отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляпппя, Полісся.

Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 р. (тобто першого поділу Польщі).

Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.

Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української та польської національностей на територіях обох держав.

Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу- антою (установчими зборами, які скликаються з метою розроблення конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні.

Укладалася військова конвенція, що становила невід'ємну частину цього договору.

Умова залишалася таємною, і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.

Умова набувала чинності негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.

У розвиток угоди від 32 квітня вже 24 квітня представники УНР та Польщі підписали військову конвенцію, за якою польська сторона зобов'язувалася надати військову допомогу УНР у війні з більшовиками. При цьому бойові дії обох сторін могли провадитися лише під польським командуванням. Натомість економічне життя Україпи ставало дедалі більш підконтрольним Польщі, оскільки запроваджувалась спільна валюта. Польському управлінню підпорядковувалися українські залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором, армія УНР мала наступати на Україну разом із польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 р.). Тепер же нібито погоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.