9. Утворення Генерального Секретарства з міжнародних справ та його діяльність

Історія сучасної української дипломатії веде свій початок з утворення Української Народної Республіки. Після прийняття IV Універсалу 22 січня 1918 року, який проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, виконавчі структури Української Центральної Ради було перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло й зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство з міжнародних справ.

Рішення про утворення Генерального секретарства з міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату було схвалене 22 грудня 1917 року. З історичної ретроспективи Генеральне секретарство з міжнародних справ, власне, і вважається нині попередником першого українського зовнішньополітичного відомства у XX столітті - сучасного Міністерства закордонних справ.

Саме 22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, яка була проголошена Третім Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ". Цим документом було встановлено також обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово загальне залагодження національних непорозумінь у межах Української Народної Республіки.

Перші міністри закордонних справ:

Першим керівником Генерального секретарства міжнародних справ був Олександр Шульгин.

З 30 січня 1918 року міністром став Всеволод Голубович, а із 3 березня по 28 травня 1918 р. - Микола Любинський. На той час українська дипломатія починалася практично з нуля. Проте їй за короткий термін вдалося закласти підвалини закордонної політики, розпочати активну діяльність із створення посольств Української держави за кордоном, розпочати прийом у себе посольств різних країн. Україна набувала значення самостійного міжнародного чинника.

У час правління гетьмана П.Скоропадського з 3 травня 1918 року обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микола Василенко, Дмитро Дорошенко і Георгій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 року.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 року призначено Володимира Чехівського, згодом Костянтина Мацієвича, а потім Володимира Темницького. Через деякий час Андрія Лівицького, потім міністром став Андрій Ніковський. Це був останній уряд УНР, який діяв на українських землях. У подальшому він перебував в еміграції.

Перші міжнародні контакти:

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 року. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 році вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

За Гетьманату було створено нові посольства: Донська область, Польща, Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Кубань, Швеція. До Києва прибули посли Азербайджану, Грузії, Фінляндії, Кубані та Румунії.

За Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го та 2-го розряду. На території Росії діяло понад тридцяти консульств та консульських агентств.

Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у грудні 1917 року. Після підписання Берестейського договору 1918 р. до Києва прибули посли й ряду інших країн.

Західноукраїнська республіка до об'єднання з УНР мала у власному уряді міністрів закордонних справ і дипломатичних представників у інших країнах. 11 листопада 1918 року першим державним секретарем закордонних справ було призначено В.Панейка. У відсутність В.Панейка, який відбув на Паризьку мирну конференцію, обов'язки секретаря міжнародних справ виконували С.Голубович, Л.Цегельський, М.Лозинський, С.Витвицький.

10. У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновле­ну УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїн­ською Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських зем­лях, які перебували під владою Австро-Угорщини.

Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 -червень 1919р.).

Вона проходила в два етапи:

• наступ радянських військ у грудні 1918-березні 1919р., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;

• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських війську квітні-червні 1919 року.

У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної Ук­раїни стала контролюватися російськими радянськими військами.

На першому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918р. головні сили більшовиків розпоча­ли наступ на Чернігів, Київ та Харків.

З січня 1919р. в Харкові відновлено радянську владу на чопі з Тимча­совим робітничо-селянським урядом (Г. П'ятаков), а 6 січня 1919 р. ра­дянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зраз­ком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковсь-кого. Його призначив особисто В. Ленін,

На другому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антан­ти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтрим­ка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А. Денікі-на. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».

Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких влас­ників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.

На переговорах в Одесі французи з представниками УНР поставили вимоги:

• вивести зі складу Директорії Винниченка та Петлюру;

• підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню.

Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав у емі­грацію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії. Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щед­ро підтримували Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи українську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала си­туація на північних кордонах країни.

УНР опинилася у ворожому оточенні:

• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відновити «Велику Польщу» від Балтійського до Чорного моря;

• з півдня наступали французькі війська;

• з південного сходу - Добровольча армії генерала А. Денікіна;

• з північного сходу та півночі - війська радянської Росії;

• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зе­лений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Г. Григор'єва на півдні України, отамани Ю. Тютюнник, А. Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.