44. Діяльність мзс україни щодо визнання державних кордонів

У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: "Кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p.,лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні". Проте російська сторона, зокрема глава МЗС Є. Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ. За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів. Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону. Складніше вирішувалось питання про. делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом. Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили. Однак, незважаючи на рішення Ради безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Державна Дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення "Про призупинення розподілу Чорноморського флоту", що містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. Рада Федерації РФ звернулась до Президента Б. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною м. Севастополем. Справедливо зазначив Є. Гайдар, виступаючи у програмі "Зеркало" московського телебачення: "Якщо ви висуваєте претензію до сусідньої держави, то неминуче підштовхуєте цю державу до того, щоб вона вас розглядала як потенційного противника, виходячи з цього будувала свою воєнну доктрину, свою систему союзів. Надто дорога ціна зіпсованих відносин між Росією і Україною за можливий початок президентської кампанії". Спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., де Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України. Ще в травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр ЗС РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно. Позиція Росії була зрозумілою, адже згідно зі "Стратегічним курсом Росії з державами-уча-сницями СНД" необхідно було дотримуватись того, що "національним інтересам Росії і спільним інтересам держав СНД відповідає надійна охорона по периметру СНД, яка має здійснюватись спільними зусиллями,... слід прагнути до створення єдиної охорони їх кордонів". Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів дер-жав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан. Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони. Достатньо нагадати, що на так званому внутрішньому кордоні України лише за 1991 -1996 pp. було затримано 73 тис. порушників кордону, десятки тисяч одиниць зброї, тони наркотичної речовини тощо. Наприкінці січня 1996 р. у Сочі відбулась зустріч делегацій прикордонних відомств України та РФ, які очолювали голова Держкомкордону - командувач Прикордонними військами України В. Банних і директор Федеральної прикордонної служби Росії А. Ніколаєв. За підсумками зустрічі було підписано протоколи про спільний прикордонний і митний контроль між Україною і Російською Федерацією. Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних - 15, автомобільних - 44 і одна паромна переправа. Планувалось після належного облаштування відкрити ще сім автомобільних і два залізничних пункти пропуску. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією. На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувулась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузли, Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Третього березня 2004 р. парламенти Росії та України вступили в ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів. Проблема делімітації кордону, хоч і є скрупульозною, але порівняно недорогою. Демаркація кордону вимагає значних коштів. Так, на облаштування 1 км витрачається 40 тис. доларів. Україні потрібно для демаркації 183 млн доларів. Це, безумовно, немалі кошти, які зумовлюють велику демагогію всередині країни стосовно доцільності цих заходів. Але "прозорість кордонів" призводить до ще більших збитків для української економіки і йдеться не про створення "залізної завіси", а наведення елементарного порядку на державних рубежах країни.

45. Основні принципи зовнішньої політики України

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.       Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році.       Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнiшньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.       Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:       1.розвитокдвостороннiхмiждержавнихвiдносин;       2.європейськаiнтеграцiя;       3.багатостороннядипломатiя.       У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і впливовими державами свiту.       В свою чергу європейська iнтеграцiя для України - це подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.       В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:       · забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;       · налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;       · активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

46. Теоретичні засади зовнішньої політики України

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; . забезпечення стабільності міжнародного становища України; . збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; . включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; . захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; . поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера. Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загально визначених норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Україна беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жодних територіальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних територіальних претензій до себе. Україна додержується принципу неподільності міжнародного світу і міжнародної безпеки і вважає. У своїй зовнішній політиці Україна спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів в міждержавних стосунках.

Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без ясно висловленої згоди цих держав, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН. Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санкційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоду. Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнародних зобов’язань. Україна вважає себе, на рівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток стосунків з такими групами держав: західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько- Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Україна розвиватиме двосторонні відносини з азіатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямках.

В документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах. Україна, як одна із засновниць Співдружності незалежних держав, розвиває співробітництво з країнами – учасницями СНД. Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без’ядерною державою. Скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, Україна пов’язує з наданням їй ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки. Військова доктрина України має оборонний характер і передбачає створення армії, озброєної сучасними видами зброї та налагодженням військово-політичного співробітництва з іншими сусідними державами та міжнародними огранізаціями.

47. Мета та основні завдання з/п-них інституцій незалежної України

Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано iз створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної ради. Пiсля ухвалення iсторичного Акту про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним МЗС постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури МЗС, формування вiдповiдної законодавчої бази.

Україна встановила дипломатичнi вiдносини з 166 державами свiту, має розгалужену мережу дипломатичних і консульських установ (80 у 60 державах), уклала i виконує понад двi тисячi мiжнародних правових документiв.

Згiдно зi статтею 106 Конституцiї України, керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави здiйснює Президент України, який представляє країну в мiжнародних вiдносинах, веде переговори та укладає мiжнароднi договори України, приймає рiшення про визнання iноземних держав, приймає вiрчi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав. Верховна Рада України призначає глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних організаціях.

Згiдно з постановою Кабінету Міністрів центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує вiдповiдно до наданих йому повноважень проведення зовнiшньої полiтики держави i координацiю дiяльностi у сферi зовнiшнiх зносин, є Мiнiстерство закордонних справ України.

В основі структури Міністерства закордонних справ України - керівництво МЗС України. Міністерство очолює міністр, якого призначає Верховна Рада України.

Структурними підрозділами МЗС є:

• Дипломатична академiя при МЗС, створена у 1995 р. Основним завданням Дипломатичної академiї України є пiдготовка на базi вищої освiти та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв дипломатичних, консульських, зовнiшньоекономiчних та iнших представництв України за кордоном для роботи в мiжнародних органiзацiях та в держаних органах, що займаються питаннями зовнiшнiх зносин України, а також проведення науковоаналiтичних дослiджень у галузi мiжнародних вiдносин.

Дипломатична академiя України при МЗС України є провiдним навчальним закладом IV рiвня акредитацiї ВНЗ у системi пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї спецiалiстiв для роботи у сферi мiжнародних вiдносин. Професорсько викладацький склад: 55 висококвалiфiкованих фахiвцiв академiки, професори, доценти, вiдомi дипломати, юристипрактики.

В Академiї дiють постiйнi короткотермiновi курси для керiвних працiвникiв мiнiстерства та iнших осiб, призначених на посади послiв, радникiвпосланникiв i генеральних консулiв. За десять рокiв iснування Aкадемiя пiдготувала 373 квалiфiкованих спеціалістів.

Дипломатична академiя України при МЗС України бере участь у багатьох мiжнародних програмах, має творчi зв'язки з провiдними вищими навчальними закладами. Свiдченням мiжнародного визнання Дипломатичної академiї України як центру пiдготовки фахiвцiв для зовнiшньополiтичної дiяльностi є постiйна участь науковцiв та викладачiв Академiї у мiжнародних наукових конференцiях та семiнарах в провiдних країнах свiту.

• посольства. На сьогодні 126 посольств по всьому світу.

• постiйнi представництва i мiсiї. На сьогодні вони існують у Відні, при Європейських співтовариствах (Європейському Союзі), місія при НАТО, представництво при координуючих інститутах СНД, при ООН, при відділені ООНта інших міжнародних організаціях в Женеві, при ЮНЕСКО, при Конференції з роззброєння у Женеві

• генеральні консульства,, яких є 22 шт.

• представництва МЗС у регiонах. На сьогодні таких міст є кілька. Це Донецьк, Львів, Одеса, Сімферополь, Ужгород

48. Постанова ВРУ «Про осн. напрямки з. п-и України»

На сьогодні можемо сказати, що великого значення мав документ, ухвалений ВРУ 2 липня 1993 р., - «Про Основні напрямки з. п-и України». Він визначав базові нац. інтереси відповідно до яких формувалися принципи, напрями, пріоритети та функції її з. п-и. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійснені з/п є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення нац.. інтересів держави.

Ці інтереси становлять три основні групи: 1. стратегічні та геополітичні інтереси, які пов’язані з гарантуванням нац. безпеки України та захистом її пол. незалежності. 2. екон. інтереси, пов’язані з інтегруванням ек-и України у світ. госпо-во 3. регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із забезпеченням різноман. спец. потреб вн. розвитку України.

Головним із завдань з/п-и було утвердження і розвиток України як незал.демокр.д-и (стабільність м. становища України, забезпечення територ. цілісності, недоторканості кордонів д-и тощо.)