40. Особливості формування зовнішньої політики України в пострадянський період

На тлі загострення протиріч міжнаціонального та внутрішньополітичного характеру в СРСР, Декларація про державний суверенітет України, схвалена 16 липня 1990 р. Верховною Радою, надала якісно нового вигляду та характеру зовнішньополітичній діяльності України. Відтоді зовнішня політика нашої держави розвивалася послідовно й поступально.У Декларації Україна проголошувалася суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародних відносин. У цьому документі вперше на повний голос було заявлено про безпосередню участь України в загальноевразійському процесі та європейських інтеграційних структурах. У ньому, зокрема, йшлося, що Україна "...як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах"^*56. Також зазначалось, що в майбутньому вона прагне стати постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення мало і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Все це свідчить про рішучий намір молодої республіки ввійти в співтовариство авторитетних, цивілізованих держав світу.

Одним із основних принципів Декларації став принцип верховенства права національного над союзним, поставивши право нації на самовизначення над забаганками союзного керівництва до збереження союзної держави "з оновленим обличчям".

Водночас, варто зазначити, що ухвалення Декларації стало не раптовим кроком української влади, а наслідком копіткої роботи різних інституцій. Ще 29 квітня 1990 р. колегія Міністерства закордонних справ УРСР розглянула питання "Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах". Під час обговорення цього питання було порушено проблему формування нової концепції зовнішньої політики України, яка мала базуватися на новому розподілі компстснцій між загальносоюзним і республіканськими зовнішньополітичними відомствами. Суть перерозподілу полягала у розширенні повноважень і можливостей для встановлення двосторонніх відносин, виходячи з національних інтересів нашої держави. Водночас Москва не могла допустити, щоб союзна республіка отримала реальні важелі для визначення й реалізації власної зовнішньої політики.

У розвиток процесу визначення принципів реформування зовнішньополітичної діяльності в нових умовах, у червні 1990 р. республіканське МЗС розглянуло питання "Про деякі зміни у протокольній практиці". Гостра дискусія виникла як довкола назви документа, так і щодо самого його змісту. В результаті було ухвалено документ із доволі нейтральною, як на той час, назвою "Про протокольну практику УРСР". За тих обставин порушування згаданих питань та їх обговорення на такому рівні важко переоцінити. Незважаючи на домагання союзного керівництва, ідеї надання відповідності національним інтересам зовнішньополітичних пріоритетів діяльності УРСР стали важливою складовою інтелектуального та політичного досвіду, який відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку державотворчих процесів в Україні.

Зростаюча активність МЗС вплинула на те, що Верховна Рада України ініціювала розгляд питання щодо законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності УРСР. На засіданні комісії у закордонних справах Верховної Ради, яке відбулося 23 липня 1990 р., на посаду міністра закордонних справ УРСР одноголосно було рекомендовано А. Зленка^*57. Він же виклав і концепцію діяльності МЗС. 27 липня його було призначено на посаду міністра закордонних справ УРСР.

Напрацювання, накопичені в процесі обговорення питань, пов'язаних із зовнішньополітичною діяльністю УРСР, стали підґрунтям для підготовки й схвалення Декларації про державний суверенітет України, у якій питання зовнішньополітичної діяльності були детально розглянуті.

Іншим важливим документом щодо зовнішньополітичної діяльності України цієї доби стала Постанова Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин". У цьому документі зазначалося зокрема, що при встановленні дипломатичних зносин із іноземними державами варто виходити з необхідності найбільш ефективного забезпечення інтересів України, їх пріоритетності. Особлива увага акцентувалася на безпосередній участі України у загальноєвропейському процесі та європейських інтеграційних структурах. Необхідним було створення системи підготовки кадрів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Це відбувалося в той час, коли у листопаді 1990 р. з Москви у союзні республіки було розіслано проект нового Союзного договору. Хоча проект проголошував кожну республіку суверенною державою зі всією повнотою влади на своїй території, він був виписаний у кращих традиціях радянського конституційного права. В ньому проголошувалися надзвичайно широкі повноваження центру щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності Союзу PCP. Майже всі положення проекту нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: заперечувалися положення про підписання міжнародних угод, розробка та здійснення власної зовнішньої політики, самостійне представництво в міжнародних організаціях. Провадження єдиної фінансової, кредитної та грошової політики проектом договору, позбавляли його будь-якої новизни та піддавали сумніву суверенітет республік. До того ж, проголошувалося верховенство союзного законодавства над республіканським.

IV-й з'їзд народних депутатів СРСР, за участю делегатів від України (грудень, 1990 р.) поіменним голосуванням ухвалив рішення про збереження Союзу PCP як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, про збереження історичної назви "Союз Радянських Соціалістичних Республік", а також проведення Всенародного референдуму з питань збереження єдності оновленої радянської федерації.

Незважаючи на це, республіканське міністерство й надалі активізовувало зовнішньополітичну діяльність.

Щодо відносин із республіками СРСР, то у листопаді-груд- ні 1990 р. договори про економічне, політичне та культурне t співробітництво на основі рівності та добросусідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р. — з Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками.

Найбільшого значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польща було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин. Згідно з цією Декларацією, обидві країни прагнуть до утвердження добросусідських відносин та розвитку взаємовигідної співпраці, що відповідає їх національним інтересам і не спрямоване проти третіх країн. Безсумнівним позитивом були заяви, що Україна і Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не висуватимуть їх у майбутньому. Особливого значення надається культурній, науковій та гуманітарній співпраці, які є вкрай важливими для взаємного пізнання та розуміння двох народів. Документ передбачає взаємне інформування про-досягнення в культурній і кадровій сферах, усебічне заохочення українсько-польських зв'язків з огляду на усвідомлення етнічної та культурної спорідненості й близькості двох народів і збереження позитивної спадщини їх багатовікових взаємин. Положення Декларації вплинуло на розвиток укладених 1991 р. українсько-польських міжурядових угод про співпрацю молоді і молодіжні обміни та про торгівлю й економічну співпрацю. Фактично цими угодами було закладено основу для розвитку співпраці по висхідній та перетворення її на стратегічне партнерство.

Успішно розвивалися добросусідські відносини з Угорською Республікою. Ще у вересні 1990 р. в Києві були проведені результативні переговори та підписано на найвищому рівні спільну українсько-угорську заяву, в якій проголошено намір двох держав сприяти розвитку торгівлі, здійсненню спільних технологічних, екологічних програм тощо. Розвитком цього стало укладення в травні 1991 р. міжурядової угоди про торговельно-економічні зв'язки і науково-технічну співпрацю та Декларації про основні напрями співпраці у гуманітарній сфері. У липні 1991 р. угоду про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічну співпрацю було підписано також із Чеською і Словацькою Федеративними Республіками.

41. Процес міжнародного визнання незалежності У-и

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Покотилася хвиля встановлення дипл.відносин, що засвідчувало запоруку спокою на території колишнього Рад.Союзу.

2 грудня 1991 р. першою Україну визнала Польща і вирішила встановити з Україною дипл. відносини. Того ж дня ПМ Канади Б. Малруні заявив, що Канада такої визнає У. незалежною. Згодом У. визнали Литва, Латвія, Росія та Болгарія. Протягом грудня 1991 р. Незалежною нашу д-ву визнало 66 країн, а на останні дні 1991 р. вже вся «Велика сімка». Станом на 27 січня 1992 р. У. вже визнало 91 країна, з 27 було встановлено дипл. відносини.

30 січня 1992 р. Україна стала членом ОБСЄ, а 10 березня 1992 р. до Ради євро атлант. партнерства.

Важливим кроком стало запровадження атрибутів д-сті: конституція, символи тощо. Цей період також характеризується процесом кристалізації зовн.пол. інтересів, які формувалися на основоположних д. документах – Декларації про д. суверенітет та Акта про незалежність У. Однак повноцінну базу з/п-и У. ще не належало створити.

42. Розбудова дипломатичної служби України у 90-ті рр.

З проголошення незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в укр. сусп-ві. Комплексного перегляду потребувала система органів виконавчої влади.

Процес визнання прискорив пошуки України серед інших держав світу.

Станом на 1 січня 1992 р. Україну визнало 68 держав, а на 1994 р. вже 149 (із 132 дипл. відносини). Активно відкривалися дипл. представництва в Україні. Все це зумовило масштабну структурну реформу.

На МЗС були покладені функції реалізації завдань у сфері з/п, напрямки якої бути актуальними на той час. Розвиток з/п-и вбачали у широкому підпорядкуванні закордонних диплом. установ. 1992 р. було затверджено «Положення про диплом. представництво України за кордоном». На початку 1992 р. Україна мала лише три постійні представництва при міжнародних організаціях. А 1993 р. вже було відкрито 15 представництв у Європі, Азії, Америці (Торонто) та Африці. На кінець 1995 р. вже налічувалося 46 закорд. диплом. установ.

Нормальне функціонування диплом. установи можливе лише за хорошого персоналу. Якщо на кінець 1992 р. працювало 413 співробітників, то 1993 – 476, а 1994 – 660.

13 січня 1992 р. КМ ввів додатково до штату з/п-ого відомства 2 посад заступників міністра та збільшення на 240 одиниць чисельності його центрального апарату. Були також затверджені нові підрозділи : відділ міжн. екон. Співробітництва, секретаріат міністра, відділ пол.. аналізу та планування тощо. Зогодом чисельність центрального апарату збільшувалася до 396 штат. одиниць.

7 липня 1993 р. КМУ затвердив оновлену структуру центрального апарату міністерства. Всього за штатним розкладом міністерства було передбачено 429 посад.

43. Питання кордонів та територіальної цілісності України

Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов'язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи.

У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів.

Але згодом назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Спільна заява Білорусії, Росії та України від 15 квітня 1994 р. підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% спільного кордону.

Складніше вирішувалось питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії ВР РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН.

Однак, незважаючи на рішення Ради безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Рада Федерації РФ звернулась до Президента Б. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною м. Севастополем.

В травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр ЗС РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно.

Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску.

На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувулась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн.