125.Право спільної власності

Власником майна зазвичай є одна особа — громадянин, організація, держава. Якщо майно належить одночасно кіль­ком особам, то такі правовідносини називають спільною влас­ністю.

Право співвласників спільно володіти, користуватися і роз­поряджатися належним їм майном називається правом спільної власності. Спільна власність може виникнути внаслідок отри­мання у спадщину неподільних речей кількома спадкоємцями, при спільному створенні речі, її придбанні тощо.

Законодавець передбачає два види спільної власності:

• спільну сумісну;

• спільну часткову.

У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них по­ширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу). Спільна сумісна власність виникає в силу закону.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної част­кової тим, що її учасники не мають наперед визначених часток в праві на спільне майно. В ній право кожного із співвласни­ків рівною мірою поширюється на все спільне майно.

Режим спільної сумісної власності визначено у статтях 368— 372 ЦК, статтях 60—74 СК, статтях 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність".

Виходячи зі змісту ст. 368 ЦК, можна виокремити два види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу:

а) спільна сумісна власність подружжя;

б) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Майно подружжя, набуте після реєстрації шлюбу в орга­нах РАЦС, належить їм на праві спільної сумісної власності. За правилом ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заро­бітку (доходу).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встанов­лено домовленістю між суб'єктами.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється учасниками за їх згодою.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної суміс­ної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовле­ністю між ними або законом. Водночас у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна ук­ладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Відповідно до ст. 357 ЦК розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласни­ків або законом. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу (1/2; 1/4; 1/6 та ін.). Таку частку називають "ідеальною". Ідеальна частка має відповідати реальній частці. Реальна частка — це частка майна в натурі.

Кожен із співвласників, зазначено у ч. З ст. 358 ЦК, має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної ком­пенсації.

Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Співвласники будинку (квар­тири), як правило, самі визначають порядок користування житловими приміщеннями. Для цього вони можуть укласти між собою договір, в якому визначити, хто і якими житло­вими (нежитловими) приміщеннями буде користуватися від­повідно до частки кожного з них. Такий договір може мати такий вигляд.