87. Компетенція парламентів: загальна характеристика.

Компетенція парламентів – це їх здатність здійснювати конкретні повноваження стосовно предметів відання, визначених у конституціях та інших актах, і яка знаходить своє втілення в їхніх функціях.

Види компетенції:

1. Абсолютна компетенція (необмежена) – існує в країнах з парламентарною республіканською або парламентською монархією, панує концепція верховенства парламенту;

2. Обмежена компетенція парламенту:

А) абсолютна обмежена – для парламенту в конституції встановлюється точний перелік питань та повноважень, які закріплені за органом народного представництва;

Б) відносно обмежена характерна для федеративних і децентралізованих унітарних держав, обмеження пов’язані з наявністю прав суб’єктів федерації в чітко визначених сферах.

Повноваження визначають можливі і незалежні дії парламенту відносно конкретного об’єкта, тоді як функції вказують напрям, сфери діяльності органу народного представництва. Однак, оскільки функції управління не є юридичними явищами, остільки компетенція парламенту означає його право і обов’язок здійснювати конкретні управлінські функції у певній сфері.

Повноваження: Представницькі повноваження, повноваження відносно прийняття законів, Контрольні повноваження, Повноваження парламентів надавати згоду на встановлення податків та інших джерел державних доходів і визначати асигнування на державні потреби, Повноваження парламентів у галузі оборони і зовнішньої політики обмежені найбільше, хоча і не в усіх країнах, Судові (квазісудові) повноваження парламентів.

88. Законодавча компетенція і законодавчий процес.

Законодавчі повноваження парламенту пов’язані з правом народної ініціативи та можливістю прийняття законодавчих актів.

Парламенти:

1. Абсолютно необмежена сфера законодавчих повноважень – володіють правом приймати закони у всіх сферах суспільного життя;

2. Переважно федеративних держав чиї компетенції у сфері законодавства чітко розмежовані на права федерації та права суб’єктів федерації;

3. Об’єднані парламенти – законодавча компетенція обмежена завдяки делегуванні окремих законодавчих повноважень.

Законодавчий процес – це сукупність юридично визначених у конституції або в інших законах послідовних дій парламенту, інших суб’єктів правотворчості по створенню законів. Основними стадіями законодавчого процесу є: внесення законопроекту до парламенту (здійснення законодавчої ініціативи); обговорення законопроекту на пленарному засіданні палат (парламенту); розгляд законопроекту в парламентських комітетах (комісіях); прийняття законопроекту палатами (парламентом); підписання закону главою держави та його офіційне оприлюднення (санкціонування і промульгація).

89. Процедура пленарних засідань.

У літературі пленарні засідання визначають як збори членів палат, скликані і проведені в установленому порядку, що дозволяє їм прийняти ухвали. Засідання парламентів, як правило, відкриті і широко висвітлюються пресою, радіо, телебаченням. У кожному парламенті відведені спеціальні місця для публіки – гостеві балкони і ложі, куди може прийти будь-який громадянин за перепусткою. Для проведення закритих засідань необхідно прийняти особливу ухвалу палати, а в деяких державах – спікера палати.

Важливе значення при проведенні пленарних засідань надається питанню про присутність депутатів – питанню кворуму. Кворумом зветься та кількість членів зібрання, яка робить його повноважним вести справи і приймати рішення. Апріорі вважається, що якщо ніяких спеціальних постанов не прийнято з цього приводу, то кворумом будь-якого зібрання є проста більшість усіх його членів (50 % плюс один депутат). Для прийняття найбільш важливих ухвал (конституційних, органічних і фінансових законів, ратифікації міждержавних договорів, при позбавленні депутатських мандатів тощо) вимагається застосування принципу кваліфікованої більшості.

Наступний етап – визначення порядку денного, покликаного розв’язати одну з основних проблем у роботі палат (парламенту) – нестачі часу. Сучасній конституційно-правовій практиці відомі декілька способів установлення порядку денного: а) урядом (Гвінея, Єгипет, Камерун, Франція); б) керівництвом парламенту за погодженням із лідерами партійних фракцій (Скандинавські країни); в) органом палати (парламенту). Такий спосіб характерний для більшості держав світу.

З-поміж комплексу питань організації діяльності палат (парламентів) суттєве значення мають ті, що пов’язані з парламентськими дебатами. У залежності від форм регламентації дебатів парламенти можна поділити на дві категорії. До першої відносяться ті, де тривалість виступів депутатів не обмежується (Фінляндії, Швеції, Сенат США). Другу групу утворюють ті парламенти, де дебати обмежуються у “розумних межах”. Оскільки найсуттєвішою проблемою є проблема економії часу, то в парламентській практиці зарубіжжя вдаються до двох основних методів. Перший – це обмеження кількості і тривалості виступів кожного члена парламенту. Другий – факультативний – встановлення регламенту обговорення окремих питань або контроль за ходом дебатів.

У конституційному праві зарубіжних країн важливе міс-це посідає інститут голосування. Саме шляхом голосування виявляється думка більшості з обговорюваного питання, а відповідно до демократичних принципів думка більшості має переважаюче значення перед думкою меншості і стає обов’язковою для всіх.