Питання №22. Мета (цілі) покарання та її узгодженість із завдвн кк.

Відповідно до цього завданнями кримінальної політики сьогодення повинні стати: визначення поняття та мети кримінального покарання, вибір найбільш суспільно небезпечних діянь, які підпа-дали б під ознаки складу тих чи інших злочинів за які призначається кримінальне покарання; вибір найбільш оптимально побудованих .

Проте зі змісту ст. 50 чинного КК України вбачається пріоритетним саме каральний напрям покарання:- частина 1 ст. 50 “Покарання та його види” чітко вказує, що “покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого”.

Тобто примус, який полягає у кількості обмежень і є карою;- частина 2 ст. 50 підкреслює, що покарання “має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Отже, кара як мета покарання чітко визначена і полягає у відплаті засудженому за вчинене діяння.

Покарання є багатоаспектним, але формуючи його визначення у кримінальному законодавстві, пропонується викласти поняття наступним чином:

1. Покарання є карою (заходом примусу), що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

З визначенням сутності покарання необхідно звернути особливу увагу на його мету. Слід підкреслити, що лише виходячи із сутності покарання ми можемо встановити кінцеві цілі кримінального покарання до досягнення яких так прагне держава, коли встановлює кримінальну відповідальність, засуджує винного до тієї чи іншої міри покарання та реалізує цю міру.

Тому, на нашу думку, не слід застосовувати такі цілі покарання, як відплата за вчине-

ний злочин чи відновлення соціальної справедливості. До речі, мета відновлення соціальної справедливості закріплена, зокрема, в кримінальних кодексах Азербайджанської республіки, Грузії, Республіки Молдови, Російської Федерації та Республіки Таджикистан.

Поняття справедливості – це категорія морального і соціально-правового характеру, яка пронизує всі сфери суспільних відносин. Вона несе в собі оцінку тих чи інших явищ, наявності в них добра і зла, законності та беззаконня. Справедливість має оціночний характер, її важко пояснити, знайти засоби для її досягнення, виділити показники ефективності, тому вітчизняні законодавці та науковці залишили мету „відновлення соціальної справедливості” поза межами закону, а декларували лише як принцип.

Торкаючись визначення мети покарання, слід зазначити, що всі цілі покарання, незважаючи на відносну самостійність, тісно пов’язані між собою. Але така діалектична єдність не виключає змін в той чи інший період та пріоритету однієї мети над іншою. Ці зміни можуть бути пов’язані зі станом злочинності, з тенденціями в кримінальній політиці та законодавстві, зі змінами в соціальному та економічному житті суспільства. До цілей кримінального покарання віднесені виправ-лення засудженого та загаль-на і спеціальна превенція. Однак кінцевим результа-том для кримінально-вико-навчого законодавства є не тільки виправлення особи, а й її соціальна ресоціалізація - адаптація колишнього зло-чинця до нормального життя в суспільстві. Саме тому про-понується ч.2 ст.50 КК України.

2. Покарання має на меті виправлення та ресоціалізацію засудже-них, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

4. Цілям покарання відповідають загальні та кримінально-правові і кримінально-виконавчі функції.

Загальні функції: запобіжна (загальна та спеціальна пре-венція); виправна;компенсаційна (захист потерпілого та відшкодування йому шкоди, що завдана зло-чином); ресоціалізації засуд-жених та їх соціальна адаптація після звільнення від покарання.

Запропонований вид покарання у виді потрійного відшкодування шкоди допо-може сбалансувати інтереси громадянина, який постра-ждав в наслідок вчиненного злочину, держави та засудженого. По своїй суті він не є новим, бо його витоки йдуть з вікової давнини Київської Русі. Аналогічний вид пока-рання міститься в сучасних КК деяких країн, наприклад, Киргизької республіки і є аль-тернативою покаранню у виді позбавлення волі. Оскільки його розташування планується після такого виду покарання як штраф, то логічно буде й те, що ст.5?-1 визначатиметься поняття потрійного відшкоду-вання шкоди та порядок вико-нання цього покарання.

Питання №23. Проблеми захисту прав і закон інтересів потерпілого від злочину в системі покарань КК.

Проблема відновлення попереднього стану тим, кому незаслужено були заподіяні страждання та шкода, а це, насамперед, жертви злочину, є предметом наукових досліджень не лише у сфері права . Ці питання турбують й філософські кола, де вчені висувають та обґрунтовують теорії справедливості у сучасних суспільствах та її відновлення у разі настання “перекосу випадковостей”. Дати однозначну відповідь, як найбільш правильно і справедливо вчинити щодо “перекосів випадковостей” до сьогодні ще нікому не вдалося, і , мабуть, однозначної відповіді на це не отримаємо ніколи, однак прагнути і шукати правильних та раціональних рішень має бути нашим покликанням.

На фоні нинішнього підвищення рівня злочинного посягання на права та інтереси осіб (фізичних і юридичних) становище потерпілого від злочину є далеким від задовільного. Попри обраний курс на захист прав людини в нашій державі, жертви злочину залишаються поки-що за його бортом. Тоді як інші держави володіють розгалуженою та багаторівневою системою гарантування і захисту прав та інтересів жертв злочину, в Україні до сьогодні немає спеціального закону про захист прав та законних інтересів потерпілих від злочину, а чинні нормативні положення зводяться переважно до процесуальних. Немає і сталих стандартів поведінки правоохоронних органів з ними, фактично не існує інституту державної компенсації завданої злочином шкоди, не було з боку держави дієвих спроб сприяти проведенню процедур примирення потерпілого і злочинця, які максимально забезпечили б жертві поновлення її становища і задоволення легітимних інтересів , окрім рекомендацій з боку Верховного суду більш широко застосовувати інститут примирення правопорушника і потерпілого у справах приватного звинувачення.

Норми Конституції України про людину як найвищу соціальну цінність в Україні (ст. 3) не мають бути порожньою декларацією. Звісно, це положення повинно знаходити свій вияв у галузевому законодавстві у формі чітких, зрозумілих та ефективних юридичних механізмів, а відтак у діяльності правоохоронних органів, посадових осіб та судів, без чого репутація цього положення як декларації має шанси залишитися незмінною ще довго.

Безперечно, розшук злочинця (а це охоплюється змістом швидкого і повного розкриття злочину як одного із завдань кримінального процесу) повинен відбуватися у кожному випадку, де це можливо. Більше того, вирішення цього завдання відкриває можливість більш повного відновлення прав жертви злочину. Але “гонитва” за винуватцем не повинна в жодному разі відвертати нашу увагу від жертви злочину. Виходячи з норм Конституції, зміщення акцентів в бік розкриття злочину, розшуку злочинця і його покарання було б не лише алогічним, а й несправедливим. Як доводить визначний вчений-філософ Д. Ролз, одно з положень якого було взято як епіграф для свого наукового дослідження, оскільки воно (положення) відображає його суть, одним з критеріїв справедливого суспільства є розумний розподіл благ, де більше отримують ті, хто опинився в найменш захищеному становищі в силу об’єктивних обставин.

Потерпілий від злочину, який уже зазнав несправедливості від злочинця, не повинен зазнати повторної несправедливості у вигляді відсутності уваги до себе та ігнорування своїх інтересів з боку суспільства і держави. І для потерпілого не важливо, чим обумовлена така незначна його роль: публічним інтересом , необхідністю виконувати першочергові завдання кримінального процесу, інтересами суспільства або держави чи іншим. Фактичне усунення завданої злочином шкоди та підвищення значущості потерпілого у кримінальному судочинстві буде справедливим кроком йому назустріч.

Проблема захисту кримінально-процесуальними засобами прав та законних інтересів потерпілих від злочину, насамперед, відшкодування завданої їм кримінальним деліктом майнової (матеріальної) шкоди, удосконалення правового статусу потерпілого у кримінальному судочинстві, посилення гарантій реалізації ним своїх прав становила сферу наукових інтересів багатьох поколінь науковців-процесуалістів. Починаючи з другої половини ХІХ ст., питання відшкодування завданої злочином майнової шкоди з допомогою цивільного позову в кримінальному судочинстві (з’єднаний процес) досліджували Н.С. Таганцев, Д.Г. Тальберг, Б.М. Овчинніков, С.В. Вікторський, І .Я. Фойницький та інші. В радянський період нашої державності ці проблеми були в полі зору наукових інтересів С.О. Алєксандрова, Ю.Д. Адояна, В.Г. Власенка, П.П. Гурєєва, А.Д. Давлєтова, В.Г. Даєва, З.З. Зінатулліна, А.Г. Мазалова, Є.С. Нікуліна, В.Я. Понаріна, В.Н. Чічка. Свої погляди на окремі питання відшкодування завданої злочином шкоди у кримінальному процесі висловили свого часу в наукових статтях В.П. Божьєв, А.Я. Грун, Л.Д. Кокорєв, Є.Г. Мартинчик, В.М. Савицький, І .Л. Петрухін, П.Ф. Пашкевич. Дослідженню окремих питань названої теми були присвячені праці С.В. Наріжного, О.М. Ерделєвського, Ю.В. Курдубанова, А.Г. Фіногенова та ін.

Вагомий внесок у розвиток вчення про захист прав і законних інтересів потерпілих від злочину з допомогою кримінально-процесуальних засобів зробили вітчизняні вчені, зокрема: С.А. Альперт, Т.В. Варфоломеєва, І .В. Войтюк, Ю.М. Грошевий, Ю.О. Гурджі, В.Т. Маляренко, М.М. Михеєнко, О.Р. Михайленко, О.П. Кубинська, В.В. Кривобок, М.В. Сіроткіна, Л. І . Шаповалова, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, М. І . Хандурін та ін.

Ґрунтовному дослідженню була піддана проблема захисту кримінально-процесуальними засобами майнових та інших немайнових прав та законних інтересів потерпілих від злочину вченими-процесуалістами Львівської правничої школи, очолюваної професором В.Т. Нором. Закладене ним в кінці 80-х років ХХ ст. вчення про названий напрямок у науці кримінально-процесуального права одержало свій подальший розвиток у дисертаціях і численних наукових працях його учнів, зокрема, Н.П. Анікіної, А.М. Бойка, Б.Л. Ващук, М. І . Гошовського, М.В. Гузели, О.В. Крикунова, Р.В. Корякіна, В.В. Навроцької. Проте у науці кримінально-процесуального права до цього часу не досліджувався досвід законодавчого врегулювання та правозастосування захисту зазначених прав і законних інтересів потерпілих від злочину (жертв) в англо-американській правовій системі. Як показало вивчення цього досвіду, англо-американська правова система зуміла виробити немало правових засобів, застосування яких дає можливість ефективно захистити (відновити) порушені злочином права та інтереси жертв злочину. В умовах, коли у нашій державі здійснюється судово-правова реформа, ведеться підготовка нового кримінально-процесуального законодавства, ознайомлення з цим досвідом, а також використання його з врахуванням вітчизняних особливостей, безумовно, буде корисним як для розробки концепції захисту прав і законних інтересів потерпілих , так і її реалізації у законотворчій практиці нашої держави. Перелічені обставини й обумовили актуальність теми та її вибір для дисертаційного

4) з метою підвищення ефективності захисту прав та законних інтересів потерпілого від злочину вперше обґрунтовано необхідність здійснювати його, насамперед, за рахунок “позапроцесуальних” механізмів і засобів, закріплених в інших нормативно-правових актах, однак відповідні права слід передбачити і в кримінально-процесуальному законі;

5) оскільки інститут компенсації (реституції) історично був і залишається основним у питанні захисту прав та інтересів потерпілого від злочину, то обґрунтовується, що держава зобов’язана створити ефективні умови для забезпечення розумної компенсації потерпілим від усіх злочинів через інститут державної компенсації та майбутній інститут відновного судочинства;

6) аргументовано, що одним з ефективних юридичних механізмів захисту прав та законних інтересів потерпілих є здійснення державної компенсації завданої злочином шкоди (у випадках невстановлення особи, яка вчинила злочин, або її неплатоспроможності), принципами здійснення якої, серед інших, повинні бути: 1) пріоритетність відшкодування фізичної (а не матеріальної) шкоди, заподіяної злочином, 2) поза-процесуальний характер цього інституту (тобто винесення його за рамки компетенції установ кримінального судочинства), 3) виконання обов’язків щодо державної компенсації спеціалізованим органом – Фондом потерпілого в Україні, 4) компенсації моральної шкоди на основі тарифу;

7) запропоновано перелік законних інтересів потерпілих від злочину, а також доведено, що задоволення інтересів потерпілих найбільш дієво здійснюється за допомогою процедур відновного судочинства: відповідних зустрічей та посередництв “ потерпілий – правопорушник”, що обумовлює необхідність диференціації кримінально-процесуальної форми залежно від складу злочину, особи правопорушника та наявності особи потерпілого , а також внесення відповідних доповнень до законодавства;