51.Трудовий договір у разі сумісництва професій, посад.

Сумісництво (з лекції) – виконання працівником, крім основної роботи, іншої роботи за професією, посадою в іншого роботодавця в інший від основної роботи час.

Основна робота – місце роботи, 1)де він проводить більшість часу, 2)де заведена трудова книжка.

Суміщення професій і посад — така форма організації праці, коли працівник за його згодою поряд зі своєю основною роботою виконує додаткову роботу за іншою професією чи посадою на тому ж підприємстві в межах тривалості робочого дня або зміни.

Робота по декількох професіях (спеціальностях) може бути дозволена власником або уповноваженим ним органом на підприємствах усіх галузей народного господарства, де кількість видів робіт, необхідних для виробництва, більше професій, внаслідок чого працівник недостатньо завантажений роботою протягом нормальної тривалості робочого часу.

. Отже, головними ознака­ми трудового договору про суміщення професій чи посад є:

1) виконання додаткової роботи працівником на одному і тому самому підприємстві;

2) робота ви­користовується за різними професіями, посадами; 3) виконання роботи здійснюється тільки в межах робочого часу (дня, зміни), встановленого чинним законодавством;

4) наявність тільки одного трудового договору і без внесення будь-яких записів про суміщення до трудової книжки працівника.

Стаття 105 КЗпП передбачає, що за суміщення професій (посад) працівникам проводиться доплата до заробітної плати у розмірі і на умовах передбачених у колективному договорі.

Крім того, варто зазначити, що характерними рисами трудового договору у разі суміщення професій, посад є:

1) суміщення допускається тільки за обопільною згодою сторін трудового договору;

2) розмір доплати визначається відповідно до колективного договору підприємства;

3) власник зобов’язаний видати наказ про доручення працівникові додаткових обов'язків, тобто про суміщення професій, робіт і про розмір додаткової винагороди (доплати) за виконання таких робіт, але не менше розміру, встановленого колективним договором.

52.Трудовий договір з іноземцями.

Іноземними громадянами є особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. До іноземців також відносять осіб без громадянства – тобто таких, які не належать до громадянства будь-якої країни. Стаття 26 Конституції проголошує, що іноземці, які перебувають на території України на законних підставах, користуються такими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами.

Отже, трудове законодавство поширюється на іноземних громадян, які працюють за трудовим договором на підприємствах України, крім випадків, передбачених законом чи і міжнародними договорами України.

Законодавство встановлює певні обмеження щодо прав і свобод іноземних громадян. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинне задавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають на території України. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть призначатися на посади або займатися трудовою діяльністю у тих випадках коли обов’язковою умовою зайняття такої посади чи проведення діяльності є належність до громадянства України.

Іноземців можна поділити на дві групи:

1. Ті, які постійно проживають на території України;

2. Ті, які іммігрували в Україну на визначений термін для працевлаштування.

Що стосується перших, то вони мають право працювати на території України або займатися іншою трудовою діяльністю на рівні з громадянами України, крім передбачених законодавством обмежень обмежень, пов’язаних з громадянством.

Щодо другої групи, то дана категорія осіб може працювати на умовах трудового договору лише після одержання у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Порядок оформлення таких дозволів визначається постановою Кабінету Міністрів України від 1.11.1999 року.

Дозвіл на працевлаштування оформляється і видається Державним центром зайнятості або за його дорученням обласними і прирівняним до них центрами зайнятості. Він видається як правило на строк до одного року, однак при достатньому обґрунтуванні цей термін може бути подовжений. Повторне отримання дозволу допускається не раніше ніж після 6 – місячної перерви.

Не залежно від стану на ринку праці та тенденцій його розвитку дозвіл на працевлаштування не видається, якщо:

• У поданих для видачі дозволу документах містяться відомості, що суперечать вимогам законодавства та міжнародних договорів України;

• Контрактом передбачаються умови праці іноземців гірші, ніж громадян України, які працюють за аналогічним фахом;

• Виявлено факти подання іноземцем або роботодавцем свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;

• Іноземець має намір зайняти посаду або займатися трудовою діяльністю, яка пов’язана з належністю до громадянства;

• Встановлено наявність фактів порушення іноземцем законодавства України під час перебування на території України;

• Від дати попередньої відмови іноземцю в оформленні візи минуло менше одного року.

Відмова у видачі дозволу на працевлаштування може бути оскаржена в судовому порядку.

Щодо громадян країн СНД, то вони підпадають під дію «Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників – мігрантів» від 15 квітня 1994 року учасницею якої є Україна . Зазначена угода передбачає, що порядок працевлаштування встановлюється законодавством тієї держави, де працюватиме особа. Держави – учасниці угоди визнають (без легалізації ) дипломи, інші документи, що підтверджують кваліфікацію працівника.