Змістовий модуль 9. Культура України у другій половині XX ст.

9.1. Культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х років. Культурні надбання української діаспори

9.2. Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської «відлиги».

9.3. Українська культура в 70-80-х роках. Тенденції сучасного національно-культурного відродження. Рекомендована література

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: МАУП, 1998. – С. 143-224.

2. Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2004. – С.582-657.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Либідь, 1990. – С. 252-260.

4. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С.185-245.

5. История мировой и украинской культуры / Под ред. К.В. Заблоцкой. – Донецк: УКЦ, 1999. – С. 310-326.

6. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. 3-є видання. – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – 584 с.

7. Культурологія: теорія та історія культури: Навч.посіб. /За ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула. –К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.330-361.

8. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 265-278.

9.1. Культурне життя в Україні в другій половині 40-х - на початку 50-х років. Культурні надбання української діаспори

Під час Другої світової війни всю територію України було окуповано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у республіці розгорнувся pyx по відбудові й ремонту шкіл власними засобами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського району на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було забезпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мережа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету. За післявоєнне п’ятиріччя відновилась робота всіх вузів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки – Академії наук УРСР.

Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна сталінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком партійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896–1948) було підняте питання про «ідеологічну чистоту пролетарської культури». «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко перетворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «українського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітизму» – теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А. Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за передмову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л.Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націоналістичні помилки М.Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф.Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продовжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Роздумуючи над цими явищами. О.Довженко, творчість якого також було названо неприйнятною і якого ще під час війни звинуватили у «націоналізмі», у липні 1945 р. з болем занотував у своєму щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?...».

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед-никами і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868–1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був обраний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї – тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О.Патона й досі є головною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауреатів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі української науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пулюй. Зате у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних письменників та вчених, чиє життя починаюся на українській землі. Так, лауреат Нобелівської премії з літератури Ш.Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Американські дослідники З.А.Ваксман (медик), С.Кузнець (економіст), Р.Гофман (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П.Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845–1916) – людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський університет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Розроблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908) набагато випередило свій час і заклало підвалини нового напрямку в фізіології.

У 40–50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М.Литвиненко Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Романов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік – у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два десятки нових фільмів кожного року – такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська сту-дія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60–80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно – імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режисерів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філі-пенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Людкевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, композитор-житомирянин М.Скорульський (працював у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915–1997).

Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підемо, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні звучали в усіх куточках республіки – від столиці до найвіддаленішого села, а «Пісня про рушник» з легкої руки Д.Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В.Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О.Білаш («Два кольори», «Ле-леченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 р.. Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896–1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954), до новел В.Стефаника (1958). Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: «На бій, слов’яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка – зброя пе-ремоги» (1942). На твори Т.Шевченка створив серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» (1942) О.Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. осідали у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922–1933 рр. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет – перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) української еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії європейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 р., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товариства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Українському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) працювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни залишили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. Її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949–1950 рр. вони поступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, засновані нові вузи – Українська висока економічна школа, Українська богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були конфісковані радянськими службами, а адміністрація і частина професорів репресовані. Першим ректором університету став мовознавець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книгодрукування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних українських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище – Кандиба) (1907–1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета – Олександра Олеся (1878–1944). В театральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.