Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2011-навч пос ІУК-Островська Світлична Осипова....doc
Скачиваний:
7
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
39.03 Mб
Скачать
    1. Розвиток театру хіх ст.

Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині ХІХ ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко, що пише для нього комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» разом із п'єсою Т.Шевченко «Назар Стодоля». Усі ці 5 п'єс увійшли в золотий фонд української драматургії і не сходять зі сцени по сьогодення.

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна (1788—1863) і Карпа Соленика (1811— 1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість М. Щепкіна відзначається новаторським пошуком. Він один з перших перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла Чупруна («Наталка Полтавка» і «Москаль – чарівник» І. Котляревського). М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському і російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821—1823), з 1824 р.— у Малому театрі в Москві. М.Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв’язувала його з Т.Шевченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти».

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі — Ви­борний, Возний, Михайло Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль – чарівник» І. Котляревського), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки - Основ'яненка).

Від М. Щепкіна і К. Соленика бере початок в історії вітчизняного сценічного мистецтва реальне відтворення образу простої української людини (селянина).

Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квіт­ки -Основ'яненка.

Наприкінці кінці XIX ст. розвивається український професійний театр, продовжуючи глибокі національні театральні традиції. Першу професійну українську театральну трупу створив у 1882 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) драматург Марко Кропивницький. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

До театру корифеїв увійшли Марко Кропивницький (1840—1910), Михайло Старицький (1840-1904), брати Тобілевичі – Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940), Марія Заньковецька (1854-1934) та ін. Усі вони – драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи – стали одними з перших українських професійних театральних діячів.

До репертуару увійшли переважно твори української класики (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого і П.Мирного), а також нові п’єси М. Кропивницького й М. Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»). Крім драматичних вистав трупа представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» та ін..).

Основною творчою метою цього театрального об’єднання стало вироблення й утвердження національного типу сценічності, близького і зрозумілого народові. Відтак, його образна система мала ґрунтуватися на фольклорно-етнографічних кодах українського етносу. Тяжіння до фольклору, обрядовості передусім позначилося на сценічному оформленні. Зазвичай театральні декорації відображували мальовничий український пейзаж, а як реквізит замість бутафорії використовували справжні речі – вишиті сорочки, зброю, предмети побуту.

Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Музично-хореографічний ряд був не лише невід’ємною частиною вистави, а й, за концепцією М. Старицького, саме на нього як на канву накладалася драматична дія.

Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві.

Однак часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. Царська цензура дозволяла тільки п'єси на сільську тематику. Постановки п'єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Трупі категорично заборонили ставити українські вистави історичного й соціального змісту. Винятком стала вистава за драмою Т. Шевченка «Назар Стодоля», постановку якої театральний колектив М. Кропивницького здійснив у січні 1882 р. Проте вже наступного, 1883 р., київський губернатор заборонив діяльність театру на Київщині, Полтавщині, Волині та Поділлі. Так царський уряд намагався перешкодити становленню професійного українського театрального мистецтва. Але, незважаючи на всі труднощі, розвиток вітчизняного театру продовжувався.

Вартісний внесок в оновлення театрального репертуару зробили М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпен­ко - Карий, драматургія яких здебільшого визначала репертуар кінця XIX—початку XX ст.

Талант М. Кропивницького проявився у різних сферах театраль­ного мистецтва. Він очолював драматичні колективи, писав музику до вистав, інсценізував «Невольника» T. Шевченка і «Вія» М. Гоголя, створив школу режисури й акторської майстерності (серед учнів — Г. Затиркевич - Карпінська, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, котрі залишили помітний слід в історії українського театру). У його драматургічній спадщині понад 40 п'єс, одна з найкращих — «По ревізії» - змальовує життя сільської адміністрації.

М. Старицький належав до діячів Київської громади (В. Анто­нович, М. Драгоманов, П. Житецький, M. Лисенко, T. Рильський), котрі орієнтувалися на демократичні традиції культурного розвитку, зміцнення культурних зв'язків Наддніпрянської України й Галичини, творче засвоєння прогресивних здобутків російської й зарубіжної культури. Ще в 60-х роках М. Старицький переклав «Гамлета» В. Шекспіра. Він інсценізував твори польських письменників Е. Ожешко («Зимовий вечір»), Ю. Крашевського («Хата за селом» — у переробці М. Старицького «Циганка Аза»). Особливо вирізняються історичні драми М. Старицького «Богдан Хмельницький» (1887) і «Облога Буші» (1899), присвячені боротьбі козацтва з поляками у XVII ст.

І. Карпенко - Карий працював у руслі двох театральних систем — романтично - історичної та реалістично - побутової. Написав 18 оригі­нальних п'єс. Серед них — соціальна драма «Бурлака» (1883), соціально-психологічні драми «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886). Його комедія «Мартин Боруля» подібна до мольєрівської «Міщанин-шляхтич». До золотого фонду репертуару українського театру належать сатиричні комедії «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900). Вершиною усієї української драматургії стала історична трагедія «Сава Чалий» (1899), «шекспіризм» якої відзначають більшість дослідників. Трагедію високо оцінював І. Франко.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). Її прирівнювали до видатних актрис світу італійки Елеонори Дузе (1858—1924) — гастролювала у Києві 1891 р.— і француженки Сари Бернар (1844—1923) — гастролювала у Одесі 1892 р. й Києві 1908 р. Марія Заньковецька досягла мистецьких вершин у створенні народних сценічних образів. Серед них — Галя («Назар Стодоля» Т. Шев­ченка), Оксана («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Аза («Циганка Аза» М. Старицького), Харитина, Олена, Мар'яна («Най­мичка», «Глитай», «Розумний і дурень» І. Карпенка - Карого).

Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи.

У 1890 p. І. Карпенко - Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько - малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. П. Кро­пивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і M. К. Садовського за участю M. К. Заньковецької».

Загалом у 90-х роках в Україні діяло вже 30 театральних труп.

Наприкінці XIX ст. активізував свою діяльність професійний театр на західно­українських землях, який виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Однак він не мав постійного приміщення і мусив постійно їздити на гастролі. Його осново­положником став український актор і режисер О. Бачинський (1833—1907, очолював Руський народний театр 1864—1867, 1871— 1873). Основну увагу в репертуарі приділяли історичній тематиці (О. Огоновський «Федько Острозький», О.Барвинський «Павло Полуботок» - наказний гетьман України») та сатиричним комедіям з життя інтелігенції й селянства. Творчу допомогу надав театрові І. Франко, який розробив театрально-естетичну концепцію, що ґрунтувалася на принципах народності й реалізму. Завдяки постановкам його драм «Украдене щастя», «Вчитель» західноукраїнський театр піднявся на новий, сучасний рівень, звернувся до злободенних питань, став «школою життя», «підоймою поступу і просвіти», виховуючи народ у демократичному і гуманістичному дусі.

Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій українській історіографії — модерністичний період націо­нального відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.