5.2. Архітектура українського бароко
Архітектура бароко характеризується динамізмом і декоративністю споруд, переважанням у планах і фасадах складних криволінійних форм, перебільшеною пластикою фасадів, великою кількістю рельєфних прикрас, поєднанням архітектурних форм з декоративним мистецтвом і скульптурою. В українському архітектурному бароко є цілий ряд особливостей:
1. Плани й об’єми композиції будинків відрізняються простотою і структурністю.
2. Декоративні елементи включають переважно архітектурні мотиви й орнаментальне ліплення. На відміну від західноєвропейської архітектури, фасади монументальних споруд декорувалися не каменем, а гіпсовими деталями.
3. Контрастні кольори (синій, лазурно-блакитний з білим, жовтий з білим і т. п.) надавали будинкам яскравого, мажорного, оптимістичного колориту.
4. Значне місце в композиції споруджень посідали численні колони, пілястри, карнизи, вигадливі фронтони.
Розквіт стилю в Україні припадає на 40-50-і рр. XVIII ст. Українське бароко можна розділити на дві архітектурні школи: західну і східну. Західне українське бароко, поєднало західноєвропейське католицьке бароко і національні традиції.
Західне українське (греко-католицьке) бароко представлене собором Святого Юра у Львові. У ньому поєднались властива католицькому бароко підкресленість головного західного фасаду і всефасадність українських дерев’яних церков. Собор Святого Юра споруджено за проектом Бернардина Меретина протягом 1744-1761 рр. Фасад собору поділений пілястрами і карнизами. Пілястри увінчані кам’яними ліхтарями, що надає будові стрункості. Сходи обрамлені ажурною балюстрадою. На фасаді знаходяться статуї митрополитів Атанасія і Лева Шептицьких; аттик (стінка над карнизом) прикрашений кінною статуєю св. Юрія-Змієборця роботи українського скульптора Йоганна Пінзеля (рис. 2.1.). На подвір’ї знаходяться брами, прикрашені алегоричними постатями, що символізують Віру й Надію та Церкву Риму і Церкву Греції.
Рис. 5.2.1. Головний вхід до собору св. Юра (Львів)
Східноукраїнські майстри розвивали традиції кам’яного будівництва з яскраво вираженими національними рисами. Виникали храми, кам’яні світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади.
Традиції дерев’яного будівництва розвивалися в так званих козацьких соборах. Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті до всіх присутніх на площі. Переважно храми були п’ятиповерховими з куполами зеленого або блакитного кольору, що були прикрашені золотом або навіть золотими зірками. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі. Прикладом такого храму є Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, колишньому запорозькому місті Самарь (Новоселиці), центру Самарської паланки. Троїцький собор споруджений у 1772-81рр. народним майстром Я. Погребняком із дерева без жодного залізного цвяха. Фундаторами Троїцького собору були старшини (кошовий І. Чепіга, самарський полковник Антін Головатий), козаки-січовики, соборний староста М. Петренко та ін. Будівля являє собою дев’ятикупольну симетричну композицію, з найвищим куполом посередині (бл. 65 м), чотирма дещо нижчими на чотири сторони світу і чотирма ще нижчими між ними. У радянські часи церква перетворена на склад. Ставлення тодішньої влади до цієї духовної пам’ятки українського народу покладене в основу роману Олеся Гончара «Собор». Конструктивно і композиційно Троїцький собор є винятковим мистецьким твором дерев’яної архітектури України, єдиний збережений в Україні дев’ятидільний храм, відноситься до 100 найкращих дерев’яних споруд світу (рис.5.2.2.).
Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий духом сильної авторитарної влади.
Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження п’ятикупольної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp. та інші храми часів Київської Русі. Загалом по всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Миклашевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.
Рис. 5.2.2.Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області
У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір.
Одним із шедеврів І.Григоровича-Барського стала церква Миколи Набережного на Подолі в Києві, побудована протягом 1772-1775 рр. Це храм з фігурними ліпленими прикрасами. Кути церкви оформлені декоративними пілястрами (рис.5.2.3.).
С. Ковнір (кріпосний Києво-Печерської Лаври) спроектував декілька споруд в ансамблі Києво-Печерської Лаври, зокрема багато прикрашений фігурними фронтонами корпус колишньої пекарні. Цей корпус так і називають Ковнірський (рис.5.2.4.).
Рис. 5.2.3. Церква Миколи Набережного (Київ)
Рис.5.2.4. Ковнірівський корпус в Києво-Печерській лаврі
У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов’язані з іменами відомих закордонних архітекторів Й.Шеделя, Б.Растреллі. Вони поширюють світський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами рококо (стиль європейського мистецтва (виник у Франції) першої половини XVIII ст., є пізньою стадією бароко, що відрізняється дрібно-масштабністю форм (зокрема, орнаменту). Для рококо характерні декоративність, химерність та фантастичність орнаментальних мотивів), перехідними формами до класицизму (найголовніша ознака класицизму – симетричне планування будівлі). Типовими спорудами є Андріївська церква (рис. 5.2.5.) (ознаки бароко поєднуються з ознаками рококо) та Маріїнський палац (рис.5.2.6.) (барокові ознаки з ознаками класицизму) у Києві архітектора Б. Растреллі.
Андріївська церква збудована в 1744-1767 рр. (за іншими даними 1749-1754 рр.) на Андріївській горі в пам’ять відвідин Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною, на місці Хрестовоздвиженської церкви. Церква являє собою однокупольний храм з п’ятиглавим завершенням має форму хреста (31,5-22,7 м), в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями коринфського ордеру. До храму з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи. Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з 8 кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви.
Рис.5.2.5. Андріївська церква (Київ)
Маріїнський палац у Києві зведений у 1750-1755 рр. за зразком палацу, який проектував Б.Растреллі для Гетьмана Розумовського. 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва, сама вибрала для нього місце. Палацовий комплекс має строго симетричну композицію, що відображає класицистичні тенденції в його архітектурі. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бокові флігелі утворюють широке подвір’я. Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: чітке планування, виразне компонування об’ємів, багата пластика фасадів, що проявилася в пишних формах коринфського ордера, рустуванні стін, розкреповці карнизів, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу використані типові для українського бароко кольори: бірюзовий для стін, світло-жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Все це надає споруді святкового й урочистого вигляду. Інтер’єри кожного приміщення Маріїнського палацу мають свій неповторний вигляд, створюваний цілим комплексом засобів художньої виразності, серед яких особлива роль належить колірному вирішенню. Колорит Білого та Бенкетного залів, Зеленої та Блакитної віталень побудований на домінуючій ролі одного кольору. Решта приміщень вирішена у складних і несподіваних поєднаннях кольорів.
Рис. 5.2.6. Загальний вигляд Маріїнського палацу (Київ)
Сьогодні ця історична споруда презентує нашу країну в світі як державна резиденція. У ній проходять урочисті державні події — нагородження, прийоми, вручення вірчих грамот Послами іноземних держав, саміти і зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.
Велика дзвіниця Києво-Печерської Лаври, зведена за проектом Й. Шеделя, поєднує в собі барокові риси й ознаки класицизму (рис. 5.2.7.).
Рис. 5.2.7. Велика дзвіниця Києво-Печерської Лаври (Київ)
Дзвіниця являє собою восьмигранну чотирьохярусну башту із позолоченим куполом. Перший ярус Великої дзвіниці оброблено під руст, другий оздоблено 32 доричними колонами, які стоять групами між вісьмома вікнами. Третій ярус оточений 16 іонічними колонами, по дві між вісьмома арками. Четвертий ярус (висота 22,42 м) оформлений групами легких римсько-коринфських напівколон. Для будівництва дзвіниці була використана класична схема ордерної архітектоніки, відома ще з часів спорудження римського Колізею. У будівлі спостерігаються лише деякі елементи барокового стилю: спарені колони, розкріплені карнизи, обриси завершення глави. У будівництві дзвіниці застосовані нова для того часу техніка. Сам Й. Шедель сказав, що «ця дзвіниця єдина і в Європі, і в Росії, іншої такої немає». Тут розташовані 13 дзвонів вагою близько 6 тисяч пудів. Серед них «Успенський», який відлив 1732 року російський майстер І. Моторін, автор кремлівського «Цар-дзвона», вагою 1000 пудів та найбільший розміром у 1636 пудів. Збереглися 3 невеликі дзвони: «Безіменний», «Балик», «Вознесенський». Дзвіниця має величезні розміри — 96,52 метра з хрестом, вона органічно вписується до ансамблю монастиря й усього Печерська. Її видно здалеку, за 25-30 кілометрів від міста. Аби піднятися на її верхівку необхідно зійти на 374 сходинки.