Міфологія та вірування давніх слов’ян

Східнослов’янські племена сповідували язичництво. Праслов’яни обожнювали сили природи і відчували себе її частиною. Давніх слов’ян можна охарактеризувати як світлопоклонників або сонцепоклонників. Сонце – втілення батьківського начала у світі і ототожнювалось з вогняним теплом. Сварог, Дажбог, Ярило, Ладо, Перун – це прояви одного божественного начала, які характеризують різні його функції.

Отже, Сонце пов’язувалось з образами:

Сварог – прабог, Бог світла й небесного вогню; його називали «Золотим Вогнем». З ним пов’язували творіння землі;

Даждьбог – бог Сонця («сонячний» бог), який повинен дбати про майбутній врожай.

Перун – бог грози, володар блискавки та грому;

Ярило – бог весняного Сонця, весняних робіт. Назва «Ярило» походить від назви місяця травня – «ярець». Колись існувало слово «яр», що означало «гарячий», «палкий». Весну теж називали «ярою».

Коляда – небесна матір, дружина Дажбога. Імя походить від слова «коло» – стародавньої назви Сонця. За легендою Коляда навчила давніх українців робити колесо. Православна церква підпорядкувала даті народження Коляди свято Різдва, під час якого співаються колядки.

Від містичного шлюбу Сонця й Землі народилася дівчина Лада (Дана, Макош), яка забезпечував майбутній врожай.

Символи, пов’язані із Сонцем, отримали назву «солярні» символи. Вони зустрічалися на посуді, вишиванках та писанках. Одним з таких символів є свастика. Це найдавніший символ Сонця, що був поширений по всій землі. У XX ст. н.е. він став головним символом германського фашизму. Після Другої світової війни було вирішено заборонити свастику як неприємну пам'ять про фашизм. Але таким чином було заборонено священний символ європейської культури.

Велику очищувальну силу мав вогонь, йому поклонялися, тому протягом I тис. н. е. серед слов’ян панував поховальний обряд спалювання.

Важливу роль у відтворенні природи, забезпечення кормами худоби відігравав Велес. Йому належали й всі померлі. Головним діянням Велеса стало те, що він привів у рух світ, створений Сварогом. Отже, закон правильності руху дав світові Велес. Цей закон записаний у священній «Книзі Велеса» («Велесовій книзі»).

Поступово сталися зміни у ставленні до міфологічного світу: Перун сприймався як уособлення сили, влади князя та його дружини. Велес – як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства й мистецтва.

В часи прийняття християнства залишки язичницьких вірувань були витіснені. Але деякі дохристиянські ритуали злилися з християнськими обрядами:

Народження Сонця (Коляда – Сонце) – з Різдвом Христовим,

Масляна і закликання весни – із заговінням перед Великим постом;

Гаївки та весняні свята Красної Горки – з Великоднем та ін.

У слов’ян була розвинута демонологія – вірування в духів – домовиків, упирів, злиднів, лісовиків, мавок, русалок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. Тому дуже важливо вміти від них захищатися, а зняти відлякування, заклинання досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов’ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками, їх боялися, але й часто користувалися послугами з метою зцілення.

Але незважаючи на розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов’ян, а також про зовнішній вигляд слов’янських ідолів. Тому часто поклонялись предметам, присвяченим божеству.

Давні слов’яни молилися тільки перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, які споруджували на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов’ян не відокремлювати божество від природи.

Язичницька релігія, як і християнська, виробила своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося на Русі болісно, непослідовно, здебільшого для народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань трималися ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло й християнство.

Отже, з часом на Русі створювалась синкретична віра як результат обрусіння християнства.

ЛЕКЦІЯ №4

Культура Київської Русі

Ключові поняття і терміни: християнство, тризуб, символіка, ювелірні вироби (чернь, емаль), монументальний живопис (фреска, мозаїка), малярство (іконопис), портретний живопис, книжкова мініатюра, візантійський архітектурний (хрестовокупольна система), придворно-княжий, єпископальний стилі.

План

1. Місце Київської Русі у світовому цивілізаційному просторі.

2. Хрещення Русі – найвидатніша культурна подія княжої доби.

Історичні версії запровадження християнства.

3. Культурний розвиток Київської Русі за часів Ярослава Мудрого.

4. Матеріальна культура княжої доби

5. Особливості духовної культури.

Витоки культури Київської Русі

У IX-XII ст. Київська Русь була однією з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих держав в Європі з високим рівнем самобутньої культури.

Могутня держава розвивалася не ізольовано. Вона входила в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт (простір). На це були причини як географічного, так і історичного характеру. Україна, зокрема, займає серединне становище між центральною Європою та Азією. Через її території з давніх часів було прокладено великі водні та сухопутні шляхи, що давало можливість розвивати торгівельні, політичні та культурні стосунки з багатьма країнами, серед яких: Візантія, Німеччина, Франція, Польща, Чехія, скандинавські країни тощо.

Контакти з багатьма народами Заходу та Сходу значно збагатили племінні звичаї та обряди. Християнство, яке остаточно було введено князем Володимиром, стало ідеологічною основою феодальної могутньої держави, увібравши в себе традиції поганства.

В XI столітті літописці ставили Київ у ряд з такими світовими центрами як Рим та Олександрія, називали «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу».

До визначних культурних центрів Київської Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм.

Найбільшої могутності Русь досягла в XI ст. при князюванні Ярослава Мудрого. В ці часи Київ перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами.

Помітну роль в житті русичів відігравала Візантія. Київська Русь відчувала її впливи на своїй культурі. Це стосується таких художніх понять та видів мистецтва, як:

1) символіка – на монетах князь Володимир Великий зображувався як візантійський імператор: в діадемі та зі скіпетром в руці; саме на монетах вперше з’являється тризуб як родовий знак київських князів, хоча сліди тризубу простежуються в Скандинавії, Візантії, Греції, Франції. Але найбільшого поширення тризуб дістає в Київській Русі.

2) архітектура – грецькі та візантійські майстри запрошувались для будівництва церков та соборів.

3) монументальний живопис – в оздобленні церков та соборів широко використовувались фреска та мозаїка.

4) малярство – цей вид станкового живопису існував у вигляді іконопису.

5) книжкова мініатюра – вид декоративно-прикладного мистецтва, функції якого полягали в художньому оздоблені ілюстрацій до текстів.

Але не можна пов’язувати розвиток духовної культури Київської Русі лише з Візантією. Адже Київська Русь межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю і відчувала на своїй культурі вплив властивих елементів давньоіранської культури, культур Переднього Сходу та Греції, Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Південного Кавказу та Закавказзя.

Культура Русі , хоч і була відкрита всім впливам і взаємодіям, все ж таки встановила певну автохтонність, самобутність; її основу складали народні звичаї та фольклорні жанри.

Існування Київської Русі створило умови для високого розквіту культури українського народу, заклало основи могутньої державності.