Характеристика художнього життя за етапами новітнього періоду (література, кіномистецтво, театр, архітектура, скульптура, образотворче мистецтво).

Особливої активності духовне життя в Україні досягло за часів Української Народної Республіки. Відмінною ознакою того періоду стало відкриття українських шкіл, вивчення в яких української мови, літератури та історії було обов’язковим.

З українською демократичною революцією пов’язане велике відродження просвіт (громадських організацій, які виконували культурно-освітні функції) на Наддніпрянщині. «Просвіта» мала широку мережу читалень, театральних труп, хорових колективів, оркестрів, бібліотек, народних будинків. «Просвіти» можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції.

Активно в Україні почала здійснюватися політика українізації, яка торкнулася різних галузей культури. Вона була спрямована на відродження української мови і особливо вплинула на освітянську справу, важливішим напрямком якої була ліквідація неписьменності населення. Товариство «Геть, неписьменність!» скоротила наполовину кількість неписьменного дорослого населення протягом 20-х років.

В галузі наукових досліджень основним осередком була Українська академія наук, яка засновується у листопаді 1918 р. гетьманським урядом на чолі із П.Скоропадським. Тут працювали три відділи: історико-філософський, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом АН стає професор хімії В.Вернадський.

Відкриваються державні українські гімназії, чотири кафедри українознавства, Український народний університет, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві.

Національне відродження 20-х років охопило всі сфери життя. У розповсюджуванні художніх процесів протягом всього новітнього періоду найактивнішу роль відігравала література.

Видатними літераторами на початку XX ст. стали О.Кобилянська, В.Стефаник, О.Олесь, М.Яцків. Особливе місце в літературній галузі належить В.Винниченку, який в своїх творах концентрує увагу на темі рабства і влади.

Особливістю літературного процесу 20-х років XX ст. стало розмаїття літературних напрямків та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував «Пролеткульт» – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт», куди входили В.Єллан-Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра, А.Головко, П.Панч.

Крім них існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен), неосимволістів (П.Тичина, Д.Загул, Д.Фальківський) футуристів (М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Бажан, Ю.Янковський) тощо.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана «Вільна академія пролетарської літератури». До неї увійшли письменники: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Янковський.

У 1927 році була створена прорадянська організація «ВУСПП» (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням «націоналістичної ідеї» і в той же час посилено «контроль» за художньою діяльністю з боку комуністичної партії.

У галузі музичного мистецтва розвивались такі жанри, як обробка народних й революційних пісень та масова радянська пісня. Плідно в цій галузі працює Г.Верьовка, Л.Ревуцький. В професійній музиці визначились імена В.Косенка та Б.Лятошинського. За часи гетьманства засновується Український театр драми та опери, Українська Державна капела, Державний симфонічний оркестр.

Театральне мистецтво 20 – 30-х років прославилось діяльністю багатьох нових театрів, які відкриваються в Україні: перший державний дитячий театр в Харкові – Театр казок, театр для дітей ім. І. Франка та драматичний театрі ім. Лесі Українки в Києві, театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом в Харкові.

Українське радянське кіно починалося з хроніки. Тому особлива роль тут належала хронікально-документальним стрічкам.

Значна роль у становленні українського кіно належала О.Довженко. Він почав працювати кінорежисером на Одеській кіностудії з 1928 р. В історії українського й світового кіно почесне місце посідають його фільми «Звенигород», «Арсенал», «Земля», які передають філософію життя, романтичну спрямованість.

З початком 30-х років кіномистецтво України вступило у новий етап розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першими звуковими фільмами в Україні стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д.Вертова і художні фільми «Фронт» О.Соловйова та «Іван» О.Довженка. Наступними роками на екран вийшли фільми кінорежисера І.Кавалерідзе «Коліївщина», «Наталка-Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм». Як скульптор, І Кавалерідзе створив до 200-річчя з дня народження Г.С.Сковороди монумент філософа на Сумщині та Полтавщині, а також пам’ятник княгині Ользі в Києві.

Широкий суспільний резонанс отримали стрічки кінокомедій «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І.Пир’євим на Київській кіностудії. В довоєнні роки виходять історичні фільми «Щорс» О.Довженка, «Прометей» і «Григорій Сковорода» І.Кавалерідзе, «Кармалюк» Г.Тасіна, «Богдан Хмельницький» І.Савченка та інші.

Талановитим кінорежисером України став і видатний скульптор І.Кавалерідзе – автор кінострічок «Коліївщина», «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм».

У 30-ті роки «українізацію» було повністю згорнуто, а видатних діячів культури – розстріляно або запроторено до таборів.

30-ті роки – це часи голодомору, сталінських репресій і сталінського гегемону. Відомо під назвою «розстріляне відродження».

Але незважаючи на диктат сталінського режиму, були досягнуті суттєві наукові успіхи: у 1932 році штучно розчеплено атомне ядро. Своєю діяльністю визначився мостобудівник Є.Патон, офтальмолог В.Філатов. Утворюється в складі УАН інститут історії України.

В галузі архітектури провідним стилем стає конструктивізм. Видатною спорудою цього напрямку є найбільша у світі площа Дзержинського (пл. Свободи) з Будинком Державної промисловості ленінградських архітекторів на чолі з С.Серафімовим, М.Фельгером та С.Кравцем.

У 1934 році столицею Радянської України стає Київ. Це часи соціалістичної перебудови, від якої постраждали архітектурні пам’ятки культового призначення: Михайлівський Золотоверхий собор, церква Різдва Богородиці та ін. Зводились нові будівлі в стилі «радянського псевдокласицизму». Показовою спорудою в такому еклектичному стилі був будинок сучасної Верховної Ради України, зведений у 1935 р.

В роки ВВ війни сталінські репресії змінилися гітлерівськими. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Але культурне життя не припиняється: в галузі літератури з’являються високохудожні твори М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри. В галузі кіномистецтва – О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні», створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні». В останні роки життя в кіноповісті «Зачарована Десна» і в «Поемі про море» О.Довженко спромігся відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи та побуту України.

Під час Вітчизняної війни популярності набула документальна стрічка «Битва за нашу Радянську Україну», створена під керівництвом О.Довженка. Режисер М.Донськой за фільм «Райдуга» отримав «Оскара» – премію Академії кіномистецтва США.

Друга світова війна наклала на Україну та її населення страшний відбиток. Це був найтрагічніший у багатовіковій історії української культури період. Але ця війна мала не лише нищівні наслідки – Україна, як складова Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Розширювалися її кордони, зростала політична й економічна вага в СРСР.

В післявоєнні роки існували періоди з назвами «жданівщина» (за ім’ям секретаря ЦК ВКП (б) – Жданова), «лисенківщина» (Лисенко – президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, який виступав проти генетики), «відлига», пов’язана з частковою лібералізацією радянського режиму після смерті Сталіна.

Лібералізація і десталінізація позитивно вплинула на розвиток літератури. Плідно працюють Н.Рибак, О.Гончар, А.Малишко, Ю.Смолич та інші. Нова генерація талановитих митців отримала назву «шестидесятники»: І.Драч, В.Симоненко, І.Дзюба, Л.Костенко, А.Горська та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи.

В українській музиці створюються нові твори: опери, оперети, балети, симфонії та пісні. З’являються чудові оперні співаки: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко. З другої половини 50-х років почала формуватися нова соціокультурна реальність, яка була досить складною й суперечливою, властивими рисами якої виступали реабілітація жертв терору, реформи багатьох сфер суспільного життя тощо.

В часи відлиги виникає українське поетичне кіно – унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С.Параджанова, Ю.Ільєнка. Л.Осики, І.Миколайчука. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно – імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX».

Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм в роки ВВ війни і тема життя та праці трудівників села. Показовою в цьому напрямку була творчість художниці Т.Яблонської.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача з’явилась наприкінці 1951 р., її дивилися по чорно-білому телевізору.

Роки застійного періоду пов’язані з приходом до влади Ген. секретаря КПРС Л.І.Брежнєва. Почався поворот до неосталінізації. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувався теорією «зближення націй» і утворення нової історичної спільності – радянський народ.

В Україні активно пропагується радянський спосіб життя й побуту, що не сприяло збереженню унікальних рис національної культури та її розвитку. Багатьох літераторів за критику існуючої політичної системи було виключено із Спілки письменників, серед них: І.Дзюба, Б.Чичибабін, В.Стус та ін.

Але застійні явища не змогли протистояти національному колориту в пісенній творчості композитора В.Івасюка, ансамблю «Смерічка», співаків Б.Зінкевича, Н.Яремчука, С.Ротару. Але їх творчість на ті часи сприймалась як «здобутки радянської соціалістичної культури».

З приходом до влади М.С.Горбачова почалась «доба перебудов». Це часи всеохоплюючих реформ, до яких суспільство не було готовим.

У 1989 році було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, на її функціонування у всіх сферах суспільного життя як державної.

Починається нове відродження духовного життя, що проявилося, насамперед, у пошуках «істин», відродження історичних пам’яток народу. З цією метою широко розгорнувся процес звернення до минулого: друкуються раніше заборонені літературні твори, дебатуються питання віровизнання, реставруються церковні споруди, легалізуються релігійні рухи.

У галузі освіти взятий курс на гуманізацію та гуманітаризацію навчання. В цій галузі Україна приєдналась до Болонської системи.

В усіх галузях мистецтва спостерігається звернення до забутих сторінок історії. З’являються багатосерійні кінострічки: «Роксолана», «Пастка», «Огнем та мечем», «Чорна Рада» та ін.

Зараз в Україні працюють п’ять державних кіностудій і більш двадцяти кіностудій позадержавної форми власності, влаштовуються численні кінофестивалі, серед яких: «Молодість», «Стожари», «Артек», «Кришталеві джерела» та ін.

На жаль, сьогодні на екранах України 90 % – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 % і займають вони всього 1% кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва негативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Театральне мистецтво пов’язане з діяльністю відомих режисерів Р.Віктюка, С.Донченка, А.Жолдака.

На телебаченні працюють численні українські канали: «Інтер», «1+1», «УТ-1», «СТБ» та ін.

Розвиток української популярної музики останнього десятиріччя пов'язаний з іменами Т.Повалій, П.Зіброва, О.Пономаренка, Ані Лорак, І.Білик та ін. Вони здобувають пісенну славу не тільки на теренах України, а й за її межами.

Протягом XX ст. українська культура розвивалась в складних умовах. Сьогодні ми є свідками того, що стан української культури залишає бажати кращого. Впливає і політичне протистояння в українському суспільстві, і той факт, що катастрофічно не вистачає коштів з госбюджету на розвиток культури, відсутня підтримка з боку держави на розповсюдження культурних цінностей, взятий курс на витіснення російської культури і багато іншого. Але треба пам’ятати, що національна культура, як і спортивні та наукові досягнення є уособлення держави на міжнародній арені, є її «візитною карткою».

Українська культура протягом минулих століть накопичила великі цінності. Завдання нинішніх поколінь – відкрити ці цінності, ознайомитись з ними і примножити їх.

Культура неначе вічна золота нитка історії, що об’єднує покоління епохи, часи і спрямована в майбутнє.

ЛЕКЦІЯ №9

Культура Слобожанщини

Ключові поняття і терміни: Слобожанщина, Дике поле, бондарихінська культура, дніпро-донецька культура, зрубна культура, культура ямково-гребінцевої кераміки, салтівська культура, середньостогівська культура, харківсько-воронезька катакомбна культура, ямна культура, слобода.

План

1. Заселення території Слобожанщини в давні часи. Особливості археологічних культур на майбутніх слобідських землях.

2. Освітянська та наукова справа на Слобожанщині.

3.Розвиток духовного життя Слобідської України. (XVII-XXI ст.)

4.Свята, обряди та звичаї слобожан (XVII-XXI ст.)

Заселення території Слобожанщини в давні часи

Особливості археологічних культур на майбутніх слобідських землях

Самобутній край України – Слобожанщина – це національно-структурне та соціально-економічне поєднання певних українських та російських земель, що утворилося на роздоріжжі дикого степу між кордонами трьох держав – Московської, Речі Посполітої та Кримського ханства. До історичної області Слобідської України, як відомо, входила територія сучасних тепер Харківської, Сумської, Донецької і Луганської областей нашої країни. Крім того, в склад Слобожанщини входила територія теперішніх Воронезької, Бєлгородської, та Курської областей Російської Федерації.

Цей край з давніх давен був заселений і освоєний різними народами. На його території в багатьох місцях знайдено залишки матеріальної культури людей, які жили тут з раннього залізного віку. Археологічні знахідки свідчать про існування селищ та укріплених городищ осідлого населення, яке займалося хліборобством і скотарством.

Початок нашого літочислення характеризується досить високим рівнем матеріальної культури, про що яскраво розповідають рештки кераміки і домашнього посуду, знайдені в багатьох місцях регіону. Ці ж керамічні вироби, а особливо римські монети, свідчать про широкі торговельні зв’язки місцевих людей з Причорномор’ям, а також із Середземномор’ям і західноєвропейськими народами.

Численні народи, з’явившись на території Східної Європи, поступово освоюють і землі майбутньої Слобожанщини. Слов’янські племена протягом багатьох тисячоліть стають носіями різнобарвних культур, серед яких слід визначити такі, як: дніпро-донецька, культура ямково-гребінчатої кераміки, середньостогівська, катакомбна, ямна, зрубна, бондарихівська, салтівська та інші.

Наступний період існування майбутніх слобідських земель пов'язаний із утворенням давньоруської держави – Київська Русь, яка прийняла території нашого регіону до свого складу. Це сприяло подальшому розвитку на майбутній Слобідській Україні землеробства, ремесел, матеріальної та духовної культури.

Але постійні напади печеніг та половців спустошували південно-руські землі і змушували місцеве населення поступово відсунутися з півдня на північ. Події цих часів оспівані в «Слові о полку Ігоревім» - літописі, який став вершиною літературного мистецтва (к. XII ст.).

В середині XIII ст. на південному сході запанували монголо-татари. Після жорстокої навали і масового знищення вся місцевість разом із суміжними степовими просторами залишилася на довгий час незаселеним краєм і уявляла собою «дике поле», що перетворилося у пасовиська для табунів коней та іншої худоби.

На цьому завершується перший етап заселення майбутніх слобідських земель в історії слобідського краю. Це був самий довготривалий період в житті стародавніх племен і продовжувався до середини XIII ст.

Другим етапом заселення та освоєння території Слобожанщини вважається процес заселення Дикого поля, який датується другою половиною XV століття – початком XVIII ст. Це – довгий, суперечливий, неоднозначний процес, який пов'язаний з подальшою агресивною політикою Кримського ханства і султанської Туреччини. Вона виявилася руйнівною для місцевого населення, яке було змушено відірватися від своїх осель і рухатися на південь, в бік так званих «уходів» й залишатися там на постійне житло.

Так, Дике поле стало місцем, куди люди втікали, перш за все, від панів, освоювали нікому неналежні території, перетворюючи їх в квітучий господарчий край. Від заснованих вольностей – слобод – походить назва «Слобожанщина», як окраїна і територія, що заселена українцями.

Історичне значення процесу заселення і освоєння Дикого поля полягає в тому, що українські козаки і селяни, за висновками М.С.Грушевського, відкривають перед нами «образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю і стихійною силою нового походу українського народу на схід». Українській народ сподівався утворити царство свободи, без панського життя, створити нову Україну. Інша справа, що в умовах кріпацької Росії створювати нову Україну на Слобожанщині було важко, а після реформи Катерини II, котра скасувала старий козацький устрій і ввела ті стани, які були в Росії, стало зовсім неможливо.

Отже, з географічного погляду Слобожанщина – один з регіонів України, що утворився на роздоріжжі Московії, Річі Посполітої та Кримського ханства, з етнографічного – досить велика цілісність з українським населенням, а з погляду історичного – це регіон давньої слов’янської колонізації.