Наука та освіта за часів козацької держави

Після переходу Східної України під верховенство Москви визначним культурним центром залишається Київ, в якому виникає ціла мережа церковно-приходських шкіл та ліцеїв. Одним із провідних вищих навчальних закладів була Києво-Могилянська академія, створена у 1632 р. за ініціативою Петра Могили як колегіум і перетворена у 1701 році за сприянням гетьмана Івана Мазепи в академію. Вона стала центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України впродовж майже двох століть, її порівнюють з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбона у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

У цьому культурно-освітньому осередку вивчалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька і польська. Крім того, тут викладали арифметику, геометрію, музику, риторику, граматику, філософію. Пріоритет у навчанні віддавався гуманітарним наукам.

Із середовища викладачів і випускників академії вийшли відомі церковні і суспільні діячі: І.Галятовський (талановитий проповідник, професор риторики), Д.Туптало (церковний проповідник та освітній діяч), Ф.Прокопович (вчений-енциклопедіст), Г.Грабянка (автор козацьких літописів), І.Гізель (професор філософії), Л.Баранович (церковний діяч і письменник), композитори М.Березовський, Д.Бортнянський та Артем Ведель тощо. З Києво-Могилянською академією пов’язане ім’я видатного філософа та письменника того часу Г.С.Сковороди. Саме тут розвивалася українська літературна мова і традиція, створювався професійний театр.

До середини XVIII ст. академія була вищою школою і для духовної, і для світської української інтелігенції. Найбільшого процвітання цей учбовий заклад зазнав за часів гетьмана І.Мазепи. За зразком Києво-Могилянської академії у містах Чернігові, Переяславі, Бєлгороді, Харкові були засновані колегіуми та семінарії.

З цими колегіумами підтримував зв'язок Львівський університет, який був відкритий у 1661 році грамотою польського короля Яна Казимира.

Деякий час Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилося – вона перетворюється в духовний заклад. Все більше світської молоді охолоджується до академії і переходить до інших навчальних закладів.

Через 175 років вимушеної перерви, у 1992 році академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою Міжнародний університет «Києво-Могилянська академія». Це – перша недержавна вища школа в Україні, яка в навчальному процесі орієнтується на світовий рівень.

У другій половині XVIII ст. народна освіта в Україні поступово занепадає внаслідок соціального пригноблення селян. Більшість шкіл, особливо на Лівобережній Україні, припинило своє існування.

Особливості українського бароко

Мистецтво України II пол. XVII – XVIII cт. визначається як українське бароко.

У європейській культурі взагалі бароко (від італ. – химерний, вибагливий; буквально: «перлина неправильної форми») виступає як окремий стиль, окрема епоха, що з’являється після духовної кризи Реформації в XVII ст.

Західноєвропейські впливи проходять по всій території України, це позначається на становленні нової української культури.

Твори бароко сповнені театральності, ілюзіонізму, в них відчувається захоплення митців емблематикою і алегоризмом, прихильності до складних метафор та порівнянь.

Усі ці риси відбивають загальну специфіку світовідчуття і світобачення тогочасної людини, характер усвідомлення нею своїх стосунків з Богом і оточуючим світом.

Українське бароко за своїми формами поділяється на так зване «високе», «середнє» та «низьке». Високе бароко створювалося та розповсюджувалося представниками аристократії й духовенства, середнє та низьке – міщанством, козацтвом, селянством. Не випадково увесь «верхній поверх» барочної української культури сповнений символами, а «середній» та «нижній» – чуттєвістю і справжнім ліризмом.

Українське бароко мало самобутній національний характер. Воно формувалося в добу злетів та падінь, боротьби за волю й незалежність. Саме такі складні умови збагатили українську культуру невмирущими цінностями, які увійшли в скарбницю світової культури.

Архітектура. Виразні ознаки барокового стилю найяскравіше втілює українська архітектура. На відміну від західноєвропейського бароко, українське – менш обтяжене прикрасами, будівлі прості і спрямовані на спокій. Провідним типом споруд такого стилю стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами, які водночас повернуті до всіх частин світу. Стіни найчастіше вибілені, як навколишні хати-мазанки. В кольоровому рішенні собору переважають блакитний та зелений кольори, що поєднує будівлю з навколишнім пейзажем. Зразками споруд такого типу є Миколаївський собор у Ніжині, дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври, Покровський собор у Харкові.

Фундаторами видатних будов в козацьку добу були відомі політичні та суспільні діячі того часу. Завдяки їх клопотам, фінансуванню була зведено багато споруд. Так, за добу Петра Могили, наприклад, відбудовано Софійський, Успенський собори, Десятинна й Васильківська церкви в Києві, розбудована Києво-Могилянська академія.

Яскраво розквітає архітектура в епоху гетьмана Івана Мазепи. За 32 роки його гетьманування було споруджено більше 50 величних комплексів і значних об’єктів культового і світського призначення. В їх числі – найвидатніші пам’ятки українського бароко, такі як перебудована Кирилівська церква у Києві, Покровський собор у Харкові, Святодухівський у Ромнах, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Воскресенська в Сумах тощо. До цього треба додати дзвіниці, ряд фортець, колегіуми, палаци й урядові будинки.

Визначним фундатором будівництва був останній кошовий отаман Запорозької Січі – Петро Калнишевський, який своїми коштами збудував декілька дерев’яних церков та храмів.

До цієї доби належать твори видатних зодчих Степана Ковніра (дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерського монастиря), Івана Григоровича-Барського (водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан»), Йоганна Готфріда Шеделя (Києво-Могилянська академія та дзвіниця Києво-Печерської лаври), Бартоломео Растреллі (Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві), Бернард Маретіні (собор св. Юра у Львові).

Багато цікавих житлових будинків-кам’яниць в стилі бароко було побудовано в Києві, Львові, Чернігові, Козельці. У більшості з них виявилося національне розуміння краси в архітектурі з її тяжінням до правдивості, стриманої мальовничості та пластики форм.

Образотворче мистецтво. Цікавою й різноманітною була в цю добу картина розвитку образотворчого мистецтва України, в якому теж панував стиль бароко. Живопис цього періоду характеризується розширенням жанрового діапазону і все активніше набуває світських рис. На іконах зображують постаті гетьманів та старшин. Ці твори часом наближаються до портретного малярства, відбивають особливості українського краєвиду та одягу. Серед іконописців виділяються майстерністю Іван Руткевич та Іов Кондзелевич. Іконописні композиції помітно відхиляються від візантійських канонів, використовуються колористичні та світлові ефекти, вражаючи своєю мальовничістю.

В народному малярстві улюбленим образом народного живопису козацької доби став образ козака-бандуриста – захисника батьківщини.

Друга половина XVII – XVIII ст. – час активного розвитку станкового живопису. У самостійні жанри поступово почали виділятися історична й побутова картина, світські портрети. Розширяється тематика художніх робіт, насичених реалістичними тенденціями, поглибленим психологізмом, широким використанням елементів фольклору. Видатні пам’ятки живопису залишили такі відомі українські майстри як Л.Тарасевич, Д.Левицький, В.Боровиковський, А.Лосенко, І.Саблуков та ін.

Схожі процеси відбувалися у графіці, насамперед, книжковій. Це почалося з ілюстративного циклу із сорока сюжетів до видання Печерського патерика 1702 р. Л.Тарасевича.

У II половині XVII ст. виняткової краси в Україні досягло різьблення по дереву. Стиль бароко з його пишними орнаментами вимагав досконалості майстрів. Вікна, двері храмів та житлових будинків прикрашалися складними «рушниковими» та «килимовими» орнаментами з каменю та глини. Досягає розквіту мистецтво різьблених іконостасів на кілька поверхів. Художня різьба також поширюється у декорі світської архітектури.

Разом з різьбленням і живописом єдине образне і естетичне середовище створювала скульптура, ліплення, металопластика. Синтез цих різновидів мистецтва досяг у кращих творах органічної єдності.

Музичне життя. В українській художній культурі другої половини XVII – XVIII ст. значне місце належить музиці. Це був час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Творці народної музики одночасно виступали її виконавцями та розповсюджувачами. Безліч кобзарів, лірників, сопілкарів, скрипалів, цимбалістів ходили по містах та селах, співали пісні та думи, виконували народні мелодії. Характерною постаттю став козак-бандурист – віршотворець і співак, який втілював ідеал незалежності, вільності співучої України. В музичному житті народу того часу виникали й розповсюджувалися ансамблі, зокрема – «троїста музика», яка стала своєрідним символом української фольклорної традиції.

В народній музиці авторкою популярних українських пісень була легендарна поетеса-піснярка Маруся Чурай. Саме її відома пісня «За світ встали козаченьки» стала улюбленою козацькою похідною піснею. Полюбилися народом також її пісні «Віють вітри, віють буйні» та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Широкої популярності набула пісня харківського поета та філософа, козака Семена Климовського «Їхав козак за Дунай, сказав дівчині: «Прощай».

У 30-х роках головним центром української музичної освіти була Києво-Могилянська академія. Кожен учень тут набував ґрунтової музичної підготовки, академія готувала досвідчених регентів, учителів співу, виконавців, сприяла формуванню композиторів, займалася підготовкою педагогів-теоретиків. Тут існував хор і оркестр. Із стін академії вийшли такі відомі постаті в музиці як композитори М.Березовський, А.Ведель. Поряд з Києво-Могилянською академією значну роль у розвитку музичної освіти відігравала музична школа в Глухові, яка готувала співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів.

У другій половині XVII-XVIII ст. професійна українська музика існувала і розвивалась у двох напрямках: як духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок проявився у творчості М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалася у хорових формах без інструментального супроводу. Серед музичних церковних жанрів слід зазначити: канти, псалми, партесний концерт – всі вони представляли в українській музиці стиль бароко.

Світська музика розквітає у жанрах побутової міської пісні, інструментальної та театральної музики. Світська тематика закріпилася в урочистих хорах, у хорових обробках народних пісень. Виникають перші опери, камерно-інструментальні ансамблі, симфонії, невеликі п’єси для різних інструментів. З’являються професійні музичні цехи, які супроводжували весілля, народні забави, брали участь у різних урочистостях. Подібні функції виконували й військові оркестри.

Багато музичних колективів існувало в ті часи у поміщицьких садибах. Управляли ними здебільшого музики-чужоземці, але хористами, інструменталістами, співаками, танцівниками були кріпаки. Основу їх репертуару складали твори видатних західноєвропейських і дуже рідко вітчизняних композиторів.

Таким чином, в українській музиці другої половини XVII – XVIII ст. склалися основні музичні жанри, мистецькі принципи яких базувалися на досягненнях західноєвропейської і вітчизняної культури.

Театральне мистецтво. Художнє життя України другої половини XVII – XVIII ст. не можна уявити без театрального мистецтва. Воно розвивалося тоді у трьох головних проявах, таких як: народний театр, шкільний театр та професійний, на той час кріпацький театр.

Народний театр козацької доби та гетьманщини існував у 3-х формах: вертеп, балаган та райок. Самобутнім і цікавим явищем театрального мистецтва визнається вертеп – народний ляльковий театр. Вертепні вистави демонстрували під час свят, ярмарок, торгів; ними захоплювалися всі верстви населення. Провідними персонажами вертепних п’єс були Дід, Баба, Жид, Циган, Москаль, а також Христос, Богородиця, волхви та ін. Вистава з ляльками відбувалася у великій двоповерховій скрині. Вертепник водив на дротиках ляльок і розмовляв та співав за дійових осіб. Зміст вертепних п’єс поділялися на дві частини: релігійну, повчальну (відбувалася дія на другому поверсі) та народно-побутову, комічну (на першому поверсі). Все це свідчить про те, що вертепні п’єси, як явище культури бароко, поєднували «високі» майстерні сюжети різдвяного змісту і «низькі» інтермедійні сцени, народжені фольклорно-побутовим сюжетом.

У другій половині XVIII ст. народний театр знайшов нову форму – балаганний театр, який поєднував у собі елементи лицедійства, народної драми та шкільних вистав.

Репертуар театру лицедіїв складався з комедійних сцен, веселих розповідей, гумористичних, сатиричних монологів, пісень тощо. Лицедії виступали в селянських садибах, на ярмарках.

У 70-х роках XIX ст. театр балаган сходить нанівець. Його місце на ярмаркових видовищах займає цирк.

Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з’являється нова форма народного театру – райок (від власників «райків»). Райок – невеличка, барвисто розмальована скринька з двома барабанчиками, на які намотувалась довга стрічка зі склеєних кольорових літографованих картинок. Через збільшуване скло в центрі райка можна було бачити різні краєвиди, баталії, жанрові сценки. Раєшник, перемотуючи стрічку, коментував зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками й віршованими жартами. Ця нова форма «механізованого» видовища – своєрідний попередник кінематографа.

Поряд з народним театром розвивається шкільний театр, головним осередком якого була Києво-Могилянська академія, а також різні шкільні заклади. Звичайно шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Виконавцями дійств на Різдво, Великдень, під час зустрічі видатних людей, іспитів, свят, відпочинку були студенти-хлопці, які грали всі ролі. Зі шкільними виставами гастролювали не тільки по Україні, а й по Білорусі та Росії.

З кінця XVIII ст. в Україні з’явилися кріпацький та професійний театр. Домашній театр тоді був модною розвагою, українське панство влаштовувало в своїх маєтках кріпацькі хори та театри на зразок придворних. Спектаклі домашніх кріпацьких театрів відбувалися для місцевого високого начальства – губернаторів та генерал-губернаторів. Поряд з цим існував і кріпацький цирк, доступний для глядачів на ярмарках.

Репертуар кріпацьких театрів складався з вистав вертепу, а також опер, балетів, п’єс на міфологічні сюжети, трагедій, водевілів та комедій. Вистави йшли переважно російською мовою, але іноді і українською.

Професійні трупи почали з’являтися в Україні з кінця XVIII ст. Сприяла цьому перевізна торгівля, завдяки якій стали розвиватися міста, куди приїжджали купці, де відкривалися різні адміністративні установи, куди на зиму з’їздилися зі своїх маєтків поміщики. Суто українських труп не було, тільки польські або російські, а в складі їх – багато українців.

Перший український театр був заснований в Галичині, але розвиток його виявився занадто складним. Історичні умови призвели до культурного занепаду і ополяченню краю.