ЛЕКЦІЯ №1

Культура – соціально-історичне явище

Ключові поняття і терміни: гуманізм, духовність, культ, культура, культурна спадщина, матеріальна культура, духовна культура, мистецтво (художня культура), національна культура, національна свідомість, світова культура, українська культура.

План

1. Предмет і завдання курсу.

2. Еволюція поняття «культура».

3. Структура та функції культури.

4. Поняття національного (українського ) типу культури.

Предмет і завдання курсу

«ІУК» - дисципліна історико-культурологічного циклу. Як і решта дисциплін має свій предмет дослідження. Предметом дослідження української культури, як зразка національної і складової світової культури, є соціально-історичне явище «культура».

Еволюція поняття «культура»

Що ж таке культура? Цей термін латинського походження, який у перекладі з латині означає – вшанування богів, предків. Він виник у часи римської античності. Вперше з’явився у трактатах давньоримських поетів і вчених для визначення дій, спрямованих на обробіток чого-небудь. Римський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н.е.) написав трактат про землеробство (в приблизному перекладі – «Агрокультура»), в якому вжив слово «культура» в значенні культивування землі (не лише обробіток земельної ділянки, а і такий за нею догляд, який передбачає особливе шанобливе ставлення). Тобто, слово культура з самого початку означало не лише обробіток, а й шану, повагу, поклоніння, тобто – певний культ.

В подальшому, римський оратор і філософ Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) застосував поняття «культура» до тієї сторони людського буття, яка зараз називається духовністю. Цицерон вчив культивувати вже не тільки землю, а душу, розум.

В епоху Середньовіччя розуміння культури кардинально переосмислюється. Головною цінністю стає Бог і слово культ вживалось значно частіше, ніж слово культура.

В середні століття культура усвідомлювалась як культивування здібностей виявити творчу силу і волю до Бога за допомогою ритуалу.

Епоха Відродження відкрила новий етап в осмисленні культури. З одного боку, вона повернулася до античного розуміння слова культура, але з іншого – глибоко трансформувала це розуміння в культурі людини, як діяльної, вільної і творчої істоти. Людина стає центром світобудови. Вона творить світ, красу, саму себе.

Таким чином, ідея культури в епоху Відродження набуває гуманістичного сенсу і наділяється людським виміром. Культура – це не лише зміна природи людиною, але зміна нею себе.

Особливість Нового часу полягала в тому, що це була епоха технічного і промислового перевороту, становлення машинного виробництва, епоха великих географічних відкриттів і колоніальних завоювань. Усі ці події супроводжувались формуванням нового світогляду. Змінювалося і ставлення людини до собі подібних, і до природи, і до самого Бога. Формується новий тип людини – діяльної, самостійної, раціональної. Розум, знання, раціональне мислення цінується перш за все.

Отже, починаючи з Нового часу культура стає предметом спеціального дослідження і ототожнюється лише з людськими гідностям.

Новітній час з його глобальними катастрофами породив безліч ірраціональних, натуралістичних та інших концепцій культури, які прагнуть розкрити її зміст та сутність з різних позицій. Тому культура як соціальне явище стала об’єктом дослідження для фахівців різних галузей – педагогів, філософів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

Таким чином, у кожну історичну епоху слово культура трактувалася по-різному. Звідси і безліч визначень культури, яких, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі.

Узагальнюючи всі визначення слова «культура», культурологи запропонували три основних значення:

1. виробництво, творчість, обробіток (включаючи обробку землі);

2. виховання та освіта;

3. поклоніння та вшанування (поклоніння релігійному культу).

Отже, у широкому значенні, культура – це все, що зроблено руками людини, людський світ, в узькому – ідейне, моральне становище суспільства, яке знаходить свій вираз у побуті, ідеології, освіті, свідомості людини; досягненнях науки, мистецтва, літератури; у фізичному та моральному вихованні.

Структура та функції культури

Культуру як цілісну систему умовно підрозділяють на дві сфери: матеріальну та духовну. Вперше таким чином структурував культуру Марк Туллій Цицерон: «Як родюче поле без обробітку не дає врожаю, так і душа. Обробіток душі це і є філософія: вона виполює в душі вади, готує душу до посіву і ввіряє їй – сіє, так би мовити, лише ті зерна, які дозрівши, приносять щедрий врожай». Античний філософ надавав великої значущості обробці душі поряд з обробкою землі.

Матеріальна культура – це сфера виробництва та його продукти: техніка, технологія, засоби транспорту і зв’язку, дороги, житло, предмети домашнього побуту, одяг, – все те, що є результатом, виробничої, матеріальної діяльності людини. Духовна культура – це сфера духовного виробництва та його результати: пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, мистецтво, літературу, міфологію, релігію, тобто сферу свідомості.

Але поділ культури на матеріальну та духовну умовний, ці сфери тісно пов’язані між собою: творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості, а продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини тощо).

Культура – система багатофункціональна. До найбільш суттєвих функцій культури належать:

1) функція соціалізації (гуманістична чи людинотворча) – виявляється у формуванні людської особистості, специфічної для кожного суспільства. Культура у виховному процесі виступає як соціальна спадковість, яка більш важлива, ніж спадковість біологічна;

2) пізнавальна (гносеологічна чи інформаційна) – культура накопичує різноманітні знання, інформацію про світ та передає наступним поколінням;

3) регулятивна (нормативна) – культура допомагає регулювати різні сторони та аспекти людської діяльності, спираючись на такі нормативні системи, як мораль і право;

4) ціннісна (аксіологічна) – культура формує у людини певні ціннісні потреби та орієнтації. За їх рівнем люди найчастіше й оцінюють ступінь культурності інших людей;

5) комунікативна (змістоутворююча) – виявляється а налагодженні зв’язків між індивідами чи соціальними групами людей. Головним засобом спілкування є мова. Поруч з природними мовами існують специфічні мови-символи різних видів мистецтва, які допомагають розумітися на зміст мистецького твору;

6) компенсаторна (ігрова, рекреативна, розважальна) – забезпечує різні форми духовної і психологічної розрядки, зняття напруги, уникнення стресових ситуацій. Дозволяє людині заспокоїтись чи здобути рівновагу, по-новому оцінити ситуацію;

7) творча – спрямована на створення нових цінностей, а також на переосмислення та поновлення вже існуючої культури;

8) виховна – синтезує в цілісну форму всі чинники духовного світу особистості, серед яких пізнавальні, оцінювальні, психологічні.

В реальному житті всі функції пов’язані між собою і створюють єдину систему діалектичного розвитку людства.

Поняття національного (українського) типу культури

В світі існує більше двох тисяч національних культур, кожна з яких є унікальною та своєрідною. Але, разом з цим, як зазначив російський філософ Володимир Біблер наприкінці XX ст., «кожна культура здатна жити і розвиватися на межі культур, одночасно у діалозі з іншими цілісними культурами». Вся історія культури – це історія руху від національних культур до світової.

Національна культура проходить різні етапи в своєму розвитку, і вони становлять частку загального культурно-історичного процесу. Національна культура в діалозі з іншими культурами, відчуває на собі їхні впливи, але, при цьому, проявляє певні, властиві лише конкретному народові прояви його ідентичності, які виявляють її національний характер.

Отже, національна культура є оригінальним, самобутнім явищем, властивим лише або в першу чергу для даного народу способом бачення світу, поведінки в ньому, системи норм, цінностей та ідеалів.

Поняття про національний тип культури постійно змінюється мірою еволюції самої нації. Перша спроба сформулювати національну своєрідність української культури відноситься до II пол. XVIII – поч. XIX ст., коли етнографи, історики, краєзнавці робили перші спостереження над мовою, характером, особливостями побуту українців (О.Шафонський, О.Рігельман, Т.Калиновський, Д.Бантиш-Каменський та ін.). У 20-40 роки XIX ст. цю естафету підхопили романтики (М.Гоголь, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.), продовжили вчені та громадські діячі (В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський та ін.).

Протягом всього довготривалого розвитку української культури тісно переплітались елементи як західної, так і східної культур. У зв’язку з цими впливами виростала оригінальна народна культура, яка є основою будь-якої національної культури. Народні джерела – це те, що тримало українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим довготривала бездержавність українського народу відповідним чином відбилася й на українській культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що не можна вважати позитивним явищем.

Кожна національна культура існує там, де є спадковість, пам'ять про минулі покоління. Атрофія історичної памяті перетворює націю у населення. Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.

Цим і пояснюється введення нової дисципліни «Історія української культури» в навчальні плани ВНЗ. Молодь повинна знати свої історичні та культурні корені, традиції, звичаї та імена національних митців. В цьому і пролягає підвищення культурного рівня окремої особистості, а значить – і всієї нації.

Один із шляхів до культури – це формування національної самосвідомості, про пробудження якої свідчить підвищення інтересу людей до історичного минулого України. Відновлюється історична пам'ять українського народу, повертається його багатовікова культурна спадщина, вилучені раніше сторінки історії, імена українських культурних діячів.

Важливою частиною національної самосвідомості народу є повага до його надбань у художній творчості, в літературі та мистецтві. Жодна література в світі не зазнавала стільки ускладнень, обмежень, як українська література за останніх двоє століть. Це особливо стосується радянського періоду її існування.

Органічною частиною національної культури є релігія. Християнство, яке сповідує більшість українського населення, і культура – нерозривні явища. Саме християнський храм став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів. А релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною.

Однією з вагомих характеристик української культури як національної є її зв'язок з культурою західноєвропейською. Перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливої частини національної самосвідомості, котра багато в чому визначає ментальність народу, його характер. На таку національну ознаку вказував відомий дослідник української культури І.Огієнко. В своїх дослідницьких працях він зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії та гуманізм. Але гуманістична суть української культури була на відміну від західноєвропейської досить специфічною. У своїх філософських творах Г.Сковорода, Ф.Прокопович, П.Куліш по-своєму вирішували питання про значення людського існування. В західних країнах проблема бідності, хвороб та безкультур’я мислилась подолати шляхом технічного прогресу. Українські мислителі закликають до іншого: рецепти щастя – в самопізнанні, свободі, заради якої не шкода поступитися благополуччям; в наданні переваги духовному над матеріальним. Сьогодні такі «рецепти щастя» набувають особливого значення для всього людства.

В цілому ж українська культура досить молода в порівнянні з багатьма сучасними культурами західноєвропейського ареалу. В силу багатьох історичних обставин вона не встигла здобути широке світове визнання власної цілісності, своєрідності, неповторності в очах багатьох розвинутих народів, освоїти «вічні» проблеми буття в такій мірі, щоб вести з відомими європейськими культурами рівноправний діалог, щоб від проблем власної мови перейти до загальносвітових проблем власною мовою.

Є впевненість в тому, що в умовах розбудови нашої незалежної держави, українська культура посяде щільне місце в мозаїці національних культур, стане незамінною частиною людської культурної спадщини.

ЛЕКЦІЯ №2

Самобутність української культури

Ключові поняття і терміни: діаспора, етногенез, етноніми, поліетнічність, русифікація, слов’яни (словени), руси (руські, роси, русичі, русини), традиціоналізм, таласократична культура, телурократична культура, українці (козаки).

План

1. Специфічні риси українського типу культури.

2. Особливості етногенезу українського народу.

3. Культурно-історична своєрідність регіонів України.

4. Ідентифікація української культури як таласократичної.

5. Культурна політика.

Специфічні риси українського типу культури

Українська територія завжди належала до ареалу стародавньої хліборобської осілої культури, тобто аграрної культури. Цим і зумовлена специфіка українського типу культури, яка довгі тисячоліття знаходила опору свого існування в традиціоналізмі. Українська культура та суспільство здавна пронизані глибокою повагою до традицій, прагненням до усталеності, обережністю до новацій. Прагнення до стабільності та рівноваги – характерні риси, успадковані від аграрного типу культури.

Особливе місце у духовній культурі українського народу займає природа. І найчастіше географічним символом України виступає Дніпро.

В естетизмі українців знаходило своє відображення поєднання природного начала з індивідуалізмом, нахилі та здібностей до наук, мистецтва, освіти, культури. Широке визнання здобули українські народні пісні. Недарма фігура співця – кобзаря давно перетворилася на символ співучої України.

Особливу роль в українській культурі відіграє жіноче начало, яке домінує над чоловічим у побутовому та культурному житті. Сама Україна часто виступає у вигляді якщо не матері, то покривдженої дівчини.

Особливістю українського типу культури також є неприйняття авторитарного начала. Стати аристократом, дворянином, представником еліти означало розірвати зв'язок зі своїм народом. Демократизм і прагнення до соціальної рівності – ще одна важлива риса української культури.

Історичний процес українського народу завжди символізувало козацтво. Недарма український народ та його країна ще на початку XIX ст. називалася козацькими. Козак є таким же репрезентантом всього українського, як ковбой – американського, шляхтич – польського. Козацька держава була втіленням політичного буття українців, козацька тематика – провідною в часи формування національної самосвідомості.

До характерних ознак української культури слід віднести і панування села над містом. Сільський пейзаж, побут, народне житло та одяг, страви, чарівні народні пісні – все це завжди широко використовується для визначення національної специфіки української культури.

Незважаючи на існування індивідуальних специфічних характеристик, українська культура має багато спільного з загальноєвропейською культурою, і перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливими формами прояву яких є усна народна творчість, художня література та інші види мистецтва, філософія та суспільно-політична думка.