2.4. Наднаціональні органи регулювання фінансових ринків

Сучасний етап розвитку міжнародних фінансових ринків характеризується істотним впливом потоків капіталу на мак-роекономічну стабільність окремих країн, регіонів та світу за­галом. Враховуючи те, що фінансові ринки не позбавлені по­тенційних провалів, так чи інакше актуальним стає питання регулювання, яке б наблизило їхню роботу до стану, за якого алокація ресурсів була б максимально ефективною та не впли­вала негативно на соціальні аспекти міжнародного еконо­мічного співробітництва. Оскільки міжнародний рух капіталів здійснюється не в окремій країні, а в системі міжнародної еко­номіки, то, відповідно, її регуляторами повинні бути не лише національні норми та правила.

Посилення ролі наднаціональних норм у регулюванні про­цесів міжнародного фінансового ринку тісно пов'язано з низ­кою причин, серед яких:

• глобалізація економіки загалом та фінансових ринків зокрема, що вимагає нівелювання істотних розбіжностей між окремими режимами регулювання для спрощення про­цесу прийняття управлінських рішень у царині міжна­ родного бізнесу;

• мобільність капіталу та регіональна асиметричність у його розміщенні, які, виступаючи чинниками макроеко- номічних шоків і в країні відпливу, і в країні припливу, зачіпають інтереси більше ніж одного учасника світового господарства, регулюючі норми якого діють лише на його території;— зростання відповідальності міжнародних фінансових орга­нізацій і розвинутих країн за стабільність світового роз­витку та подолання розриву між заможними націями і країнами третього світу тощо.

З останнього, зокрема, випливає принципова важливість на­дійного функціонування наддержавних механізмів регулювання міжнародного фінансового ринку для забезпечення адекватного розподілу вигод від вільного руху капіталу між країнами-інвес-торами та країнами-реципієнтами.

Найбільша кількість форм і елементів наддержавного регу­лювання міжнародного руху капіталу пов'язана з діяльністю МВФ. Можна виокремити три основні ролі, які відіграє МВФ в регулюванні процесів руху капіталу.

Перша роль полягає в тому, що саме МВФ є інституціо-налізованим генератором процесів лібералізації міжнародних операцій, що відображаються у платіжному балансі. Зокрема при створенні цієї організації у 1944 р. у Бреттон-Вудсі перед­бачалось, що її кредитна діяльність сприятиме вирішенню проблем поточних рахунків платіжних балансів тих країн, які тривалий період мають його негативне сальдо, що, у свою чер­гу, перешкоджає сталому економічному зростанню. Фактично у такий спосіб було запроваджено своєрідну систему рефінан­сування міжнародної торгівлі, яке здійснювалося на наднаціо­нальному рівні.

Другою принциповою роллю МВФ є так зване кредитування останньої інстанції. Ця роль була набута ним у процесі функ­ціонування світової фінансової архітектури в умовах посилен­ня мобільності капіталу, перманентних потреб проводити політику макроекономічної стабілізації в окремих країнах, за­гострення боргових проблем країн, третього світу та політики світового співтовариства щодо зменшення боргового тягаря найбідніших країн.

Формально кредитування останньої інстанції означає, що країна, яка потребує значних валютних ресурсів для підтрим­ки платіжного балансу, може звернутися до відповідної інсти­туції за допомогою. Відносно оперативне спрямування деше­вих позикових ресурсів по каналах МВФ країні дає їй змогу втримати валютний курс, зовнішні активи центрального банку на рівні, що гарантували б можливість контролю за інфляцією в умовах погіршання платіжного балансу. Однак саме спромож­ність певної країни залучати ресурси для підтримки платіжного балансу, особливо у разі відпливу капіталу, є принциповою для

міжнародних інвесторів. Так, наявність достатньої величини зовнішніх активів центрального банку є своєрідною гарантією того, що країна зможе витримати відплив капіталу без вживан­ня заходів, пов'язаних з обмеженнями на трансферт активів за кордон.

Третя роль МВФ у системі наддержавного регулювання про­цесів руху капіталу зводиться до того, щоб забезпечити вищу відкритість ринків країн, які приймають інвестиції, підвищити транспарентність операцій з конкретними приватними і суве­ренними позичальниками та ступінь прогнозованості макроеко-номічної політики країн-реципієнтів. Для цього були розроб­лені спеціальні «кодекси поведінки», впроваджують програму FSAP — оцінки фінансової стабільності, вимагають від країн звіти про дотримання стандартів ROCS (щодо прозорості даних, регулювання та ринкової інфраструктури). Подібні кроки пе­редбачають, з одного боку, розширення спектра контактів між країною-реципієнтом і Фондом, а з іншого боку, відображають факт того, що МВФ виступив своєрідним «агентством» по зби­ранню, обробленню та пропозиції фінансово-інвестиційним рин­кам інформації, пов'язаної з прикладанням капіталу.

Певні функції наднаціонального органу регулювання виконує Міжнародна організація комісій з цінних паперів (IOSCO) із штаб-квартирою в Монреалі. IOSCO була створена 1974 р. як Міжамериканська асоціація Комісій з цінних паперів. Ця органі­зація, членами якої є регулятивні органи фондових ринків країн-учасниць, на початку 90-х років виконувала в основному функції інформаційно-координуючого центра. Сьогодні — це впливова й авторитетна міжнародна організація, яка координує діяль­ність світового ринку капіталів та об'єднує комісії з цінних па­перів понад 120 країн світу. Україна є членом IOSCO з 18 верес­ня 1996 р. Цілком можливо, що в майбутньому повноваження IOSCO розширяться [58, С 36-41].

Головними завданнями IOSCO є:

• розроблення стандартів регулювання діяльності на фон­дових ринках;

• обмін інформацією для прискорення розвитку національ­ним ринків;

• розроблення стандартів нагляду за міжнародними опера­ціями з цінними паперами.

Структура IOSCO:

— президентський комітет, який збирається один раз на рік на щорічну конференцію, складається з усіх президентів організацій — членів IOSCO (постійних та асоційованих) і має всі повноваження, потрібні для досягнення цілей організації;

• виконавчий комітет, який складається з 12 обраних пре­зидентським комітетом членів і всіх представників по­стійних регіональних комісій. Крім того, голови комітету ринків, що розвиваються, і голова технічного комітету також є членами виконавчого комітету. Виконавчий ко­мітет зустрічається періодично протягом року і приймає всі рішення, важливі для досягнення цілей організації відповідно до керівних принципів, сформульованих пре­зидентським комітетом;

• регіональні комітети: IOSCO, що має чотири постійні ре­гіональні комітети, які збираються для обговорення пев­них регіональних проблем членів організацій. Це — Схід­ний регіональний комітет, Азіатсько-тихоокеанський регіональний комітет, Європейський регіональний комі­тет, Міжамериканський регіональний комітет;

• технічний комітет, що складається з 16 комісій з цінних па­перів, що регулюють деякі значні і розвинуті ринки світу.Мета роботи комітету полягає в тому, аби проаналізу­ вати основні проблеми регулювання, пов'язані з між­народними угодами по цінних паперах, і скоординувати практичні дії;

• комітет нових ринків, що докладає зусиль стимулювання розвитку та підвищення ефективності нових ринків цін­них паперів. Він визначає принципи діяльності і мінімаль­ ні стандарти нових ринків, готує програми навчання для персоналу і сприяє обміну інформацією і технологіями;

• консультативний комітет, що забезпечує щодо IOSCOтісне співробітництво із саморегулівними організаціями(СРО) і міжнародними організаціями, які працюють у нап­ рямі приєднання до IOSCO. З метою такого конструктив­ного співробітництва консультативний комітет засновуєтакі робочі групи по функціональних галузях: інвести­ційне управління; регулювання вторинних ринків та ді­ яльності ринкових посередників; розкриття інформації та бухгалтерського обліку, здійснення обміну нею;

• Генеральний секретаріат.

Технічний, консультативний і комітет нових ринків вико­нують функції, які розподіляються за такими напрямами:

1) міжнаціональне розкриття інформації і бухгалтерський облік;регулювання вторинних ринків;

2. регулювання ринкових посередників;

3. здійснення обміну інформацією;

4. інвестиційне керування.

Україна бере участь у роботі Європейського комітету і комі­тету нових ринків. У 1998 p. IOSCO розробила і затвердила ЗО принципів регулювання ринків цінних паперів, які ґрунту­ються на трьох основних засадах:

1. захист інвесторів;

2. забезпечення функціонування справедливого, ефектив­ного та прозорого ринку;

3. зменшення ризику.

Прийняті принципи регулювання фондового ринку повинні бути практично запроваджені у відповідній законодавчій структурі так, щоб відповідати визначеним вище трьом заса­дам регулювання ринку цінних паперів. Принципи об'єднані у вісім категорій. Перерахуємо їх: І категорія містить принципи щодо установи, яка регулює ринок цінних паперів (регулятора); II — містить принципи щодо саморегулювання; III — принципи щодо правозастосування; IV — принципи співробітництва у ре­гулюванні; V — принципи щодо діяльності емітентів; VI — прин­ципи щодо схем колективного інвестування; VII — принципи щодо діяльності ринкових посередників; VIII — принципи щодо вторинного ринку.

Наступною міжнародною регулюючою організацією є Фо­рум європейських комісій з цінних паперів — FESCO, що зас­нували у грудні 1997 р. 17 європейських наглядових органів. Члени FESCO зобов'язуються згідно зі Статутом тісно співпра­цювати та розвивати єдині регулятивні стандарти нагляду за фінансовими ринками стосовно неузгоджених існуючими європейськими директивами аспектів, а також там, де можна застосовувати спільний підхід. Головною метою нової органі­зації є покращення захисту інвестора, підвищення цілісності і прозорості ринків капіталу.

Головним досягненням у роботі FESCO з координації тісної співпраці між європейськими наглядовими органами є підписан­ня Меморандуму взаєморозуміння між членами FESCO, який є основою для співробітництва та обміну інформацією з пи­тань ринкового нагляду та правозастосування і має можливість спільних перевірок. Поза пропонованої співпраці Меморандум взаєморозуміння також містить зобов'язання посадових осіб за­безпечувати інших керівників різного рівня інформацією, якаможе бути корисною. Цей механізм стосовно незатребуваної інформації підкреслює, що насправді члени FESCO діють у зго­ді і мають єдину мету, а не лише національні інтереси своїх країн.

Найближчим завданням для регуляторів стане практичне виконання Директиви європейських інвестиційних послуг і Директиви достатності капіталу, які, з точки зору європейсь­ких перспектив, виступають фундаментом створення єдиного європейського ринку з інвестиційних послуг. У них регламен­товано принцип визнання внутрішнього контролю країною — членом FESCO, що дає можливість інвестиційним компаніям на європейському економічному просторі користуватися пере­вагами так званого європейського паспорта, який дає змогу застосовувати положення інвестиційних послуг на всьому європейському економічному просторі без додаткового дозволу місцевих наглядових органів, а також може застосовуватись у міжнародній діяльності та при відкритті інвестиційними ком­паніями своїх філій.

Безумовно, найголовнішим елементом державного регулю­вання є законодавче регулювання фінансового ринку. Цей еле­мент створює нормативно-правову основу, на якій учасники ринкових взаємовідносин, у тому числі держава та її уповнова­жені органи, реалізують свої права, інтереси, зобов'язання та повноваження.

Національне нормативне регулювання найважливіших взаємовідносин на фінансовому ринку повинно узгоджуватись із такими міжнародними документами, як Директиви ЄС (обов'яз­кові для країн — членів ЄС); Резолюції Міжнародної органі­зації комісій з цінних паперів (IOSCO); Рекомендації «Групи тридцяти» (авторитетної групи міжнародних експертів).

Директиви Європейського Союзу: узгоджуються з традиція­ми цивільного права більшості країн Центральної та Східної Європи; відображають узагальнену сучасну точку зору на по­трібний рівень регулювання ринку цінних паперів; країни, які прагнуть стати членами ЄС, мусять дотримуватися цих Дирек­тив. Окрім того, структура і послідовність Директив ЄС дає певне уявлення про те, що найважливіше з точки зору регулю­вання фінансового ринку на європейському економічному прос­торі. Йдеться про умови прийняття цінних паперів до котиру­вання на фондовій біржі; вимоги щодо розкриття інформації у момент пропозиції; вимоги щодо фінансової звітності компа­ній, акції яких котируються на фондовій біржі; вимоги щодорозкриття інформації про придбання або реалізацію великих пакетів акцій компаній, які котируються на фондовій біржі; положення щодо стандартів обліку та аудиту, банківської ді­яльності (введення жорстких нормативів адекватності капіта­лу, диверсифікації портфеля й обмежень на надання кредитів пов'язаним між собою особам).

Рекомендації «Групи тридцяти». Для усунення бар'єрів у між­народній торгівлі цінними паперами представники (експерти) ЗО ринків об'єднали свої зусилля і в 1978 р. утворили групу як не­залежну недержавну некомерційну організацію, яка дістала на­зву «Група Тридцяти» (Г-30). У березні 1989 р. Група опублікува­ла звіт, уперше оприлюднивши дев'ять рекомендацій щодо підвищення ефективності розрахункових і клірингових систем та зменшення ризиків при операціях з цінними паперами. Звіт був опублікований у найсприятливіший момент, коли в бага­тьох країнах світу змінилась економічна орієнтація, почали виникати нові фондові ринки, які вже могли застосовувати наз­вані рекомендації. Для їх виконання розвинуті («старі») ринки мали змінити або відмінити більшість своїх правил і звичаїв. Майже всі рекомендації «Групи Тридцяти» були розроблені із зазначенням термінів виконання, хоча строки виявилися не­реальними. Сподівання на впровадження стандартів до 1993 р. не виправдалися. Крім того, фінансові ринки різних країн пере­бувають на різних стадіях упровадження стандартів.

Наведемо думку відомого фінансиста Джорджа Сороса з при­воду регулювання фінансового ринку: «Так, ми можемо по-різ­ному ставитися до економічного регулювання. Одна позиція по­лягає в тому, що регулювання є марним, оскільки воно вносить певне перекручення і, будучи надане самим собі, врешті-решт призводить до розладу системи. Ця точка зору значно посилю­ється твердженням про те, що ринковий механізм, наданий са­мому собі, прагне до рівноваги. Протилежна точка зору поля­гає в тому, що досконалість недосяжна ані з допомогою ринку, ані з допомогою регулювання. Ринки надто нестабільні, регу­лювання страждає зайвою жорсткістю. Ринки потрібно регу­лювати, але процес регулювання також не може бути наданий самому собі: його треба постійно переглядати. Той факт, що жод­на система недосконала, не є вагомим аргументом проти спроб удосконалювати систему. Візьмемо, наприклад, Бреттонвудсь-ку угоду: той факт, що, врешті-решт, вона зазнала краху, не змінює того, що вона була основою для процвітання протягом чверті століття» [59].Отже, сьогодні у світі нагромаджено значний досвід регулю­вання фінансових ринків як розвинутих, так і таких, що розви­ваються. Питання для України полягає в тому, як правильно і раціонально використати цей досвід. Для України принци­пово важливо будувати своє законодавство стосовно регулю­вання фінансового ринку відповідно до міжнародних реко­мендацій. Гарним прикладом у цьому контексті є Польща, де проекти законів або інших нормативних актів, які не відповідають директивам ЄС, одразу викидають у кошик.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Якими шляхами формуються системи регулювання фінан­сового ринку?

1. Чим зумовлена потреба у регулюванні фінансового ринку?

2. Охарактеризуйте сукупність методів регулювання фінан­сового ринку.

3. Які сфери фінансового ринку повинні обов'язково регулю­ватися державою?

4. Які принципи покладено в основу державного регулюван­ня фінансового ринку?

5. Які нормативно-правові акти містять положення щодо ре­гулювання фінансового ринку?

6. Охарактеризуйте систему органів державного регулюван­ня фінансового ринку.

7. Що входить до компетенції Державної комісії з регулюван­ня ринків фінансових послуг України?

8. Якою є оптимальна форма регулювання короткострокових портфельних вкладень міжнародних інвесторів?

10. Опишіть інструменти регулювання руху капіталу на рівні окремої країни.

11. Які причини зумовлюють посилення ролі наднаціональ­них норм регулювання процесів міжнародного фінансового ринку?

12. Яку роль відіграє МВФ у регулюванні процесів руху капі­талу?

10. Охарактеризуйте сутність « кредитування останньої інстанції ».

10. Функції, які виконує Міжнародна організація комісій з цін­них паперів (IOSCO).

11. Коли був заснований Форум європейських комісій із цінних паперів (FESCO)? Яке його основне призначення?

16. Із якими міжнародними документами повинне узгоджува­тись національне нормативне регулювання найважливіших взаємовідносин на фінансовому ринку?

ТЕСТИ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ

ТЕМА1

1, Головною функцією фінансового ринку є:

а) купівля-продаж фінансових інструментів;

б) регулювання обмінного курсу валют;

в) розподіл грошових потоків всередині країни;

г) трансформація без діючих грошових коштів у позиковий капітал.

2. Головними макроекономічними завданнями фінансових рин­ків є:

а) забезпечення оперативного перерозподілу фінансових ре­сурсів, яке доповнює процес бюджетного перерозподілу;

б) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів держави,юридичних і фізичних осіб, з подальшим їх використан­ням в інтересах як безпосередніх учасників відповідного ринку, так і економічної системи суспільства загалом;

в) забезпечення децентралізованого (стихійного) регулюван­ня економіки на галузевому і територіальному рівнях;

г)усі відповіді правильні;

д)правильна відповідь відсутня.

3. До основних суб'єктів фінансового ринку належать:

а) фінансові інститути, держава, комерційні організації;

б) фінансові інститути, домашні господарства, підприємства, громадські організації;

в) домашні господарства, підприємства, фінансові інститути, держава.

4. Фінансовий ринок — сфера прояву специфічних економічних відносин, які виникають між:

а)продавцями і покупцями фінансових ресурсів;

б)фінансовими інститутами і державою;

в)домашніми господарствами і державою;

г)підприємствами і домашніми господарствами.

5. Акумулювання, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів

від одних суб'єктів ринку до інших здійснюються шляхом: а) прямого фінансування;

б)непрямого фінансування;

в)правильні відповіді у пунктах а і б;

г)правильна відповідь лише у пункті а.

6. При прямому фінансуванні інвестори:

а) самостійно визначають сферу застосування тимчасово віль­ного капіталу;

б) беруть на себе значну частину ризиків та супутніх витрат, пов'язаних з оцінюванням інвестиційних якостей фінан­сових активів та місця їхніх емітентів на ринку капіталів;

в)зазначене в пунктах а і б;

г)зазначене у пункті а.

7. Непряме фінансування:

а)передбачає участь фінансових посередників;

б)не передбачає участь фінансових посередників;

в)зазначене в пунктах а і б;

г)зазначене у пункті а.

8. Об'єктом купівлі-продажу на ринку інструментів власнос­ ті є:

а)титули власності;

б)боргові фінансові інструменти;

в)похідні фінансові інструменти;

г)правильна відповідь відсутня.

9. Титулами власності є:

а)облігації;

б)акції;

в)казначейські зобов'язання;

г)векселі.

10. Фондовий ринок (ринок цінних паперів) — це:

а)ринок інструментів позики;

б)ринок інструментів власності;

в)зазначене в пунктах а і б;

г)правильна відповідь відсутня.

11. Грошовий ринок — це сектор:

а)короткострокових фінансових активів;

б)середньострокових фінансових активів;

в)довгострокових фінансових активів;

г)безтермінових фінансових активів.

12. Міжбанківський ринок — це частина: а) ринку інструментів позики;

б)ринку інструментів власності;

в)грошового ринку;

г)облікового ринку.

13. Обліковий ринок — це частина:

а)ринку інструментів позики;

б)ринку інструментів власності;

в)грошового ринку;

г)товарного ринку.

14. Валютний ринок — це частина грошового ринку, що пов'я­ зана з:

а)обслуговуванням міжнародного платіжного обороту;

б)товарно-грошовими відносинами;

в)міжнародним поділом праці.

15. Важливою умовою розрахунків за зовнішньоекономічними операціями є:

а)обмін однієї валюти;

б)фіксований валютний курс;

в)існування «валютного коридору».

16. Існування валютного ринку значною мірою зумовлено по­ требою:

а)обміну однієї валюти;

б)оплатити грошові зобов'язання резидентів і нерезидентів;

в)правильна відповідь відсутня.

17. За умовами передавання фінансових ресурсів у користу­вання розрізняють:

а)ринок позикового капіталу;

б)грошовий ринок;

в)валютний ринок;

г)товарний ринок.

18. За терміном обігу фінансових активів у структурі фінан­ сового ринку розрізняють:

а)ринок акціонерного капіталу;

б)грошовий ринок;

в)валютний ринок;

г)товарний ринок.

19. Ринок капіталів — це ринок, на якому обертаються фінан­ сові інструменти з терміном обігу:

а)меншим, ніж один рік;

б)більшим за один рік;

в)від одного до трьох місяців;

г)один рік.

20. Грошовий ринок оперує фінансовими активами, термін обігу яких:

а)менший за один рік;

б)більший за один рік;

в)від одного до трьох місяців;

г)один рік.

21. Спотовий ринок — це:

а)ринок акціонерного і позикового капіталу;

б) ринок, пов'язаний із забезпеченням розрахунків на між­ народному рівні;

в) ринок негайної поставки реального товару на умовах роз­ рахунків, за якими оплата здійснюється не пізніше дру­ гого банківського дня після укладання угоди;

г) ринок, на якому укладаються угоди про майбутні постав­ ки базових активів.

22. Строковий ринок — це:

а)ринок акціонерного і позикового капіталу;

б) ринок, пов'язаний із забезпеченням розрахунків на між­ народному рівні;

в) ринок негайної поставки реального товару на умовах роз­ рахунків, за якими оплата здійснюється не пізніше дру­ гого банківського дня після укладання угоди;

г) ринок, на якому укладають угоди про майбутні поставки базових активів.

23. «Самурайський» ринок — це:

а)ринок резидентів;

б)ринок нерезидентів;

в)ринок резидентів і нерезидентів.

ТЕМА 2

24. На міжнародному фінансовому ринку перебувають в обігу такі фінансові активи:

а)емітовані у доларах США;

б)емітовані у доларах США, евро та єнах;

в)емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни;

г)емітовані лише транснаціональними корпораціями.

25. Інституціональні учасники фінансового ринку — це:

а) фізичні особи, які згідно з чинним законодавством мають на фінансовому ринку певні права і зобов'язання;

б) юридичні особи, резиденти певної країни, які займаються виробництвом різноманітних товарів і наданням послуг, включаючи фінансові послуги;

в) юридичні і фізичні особи, які згідно з чинним законодав­ ством мають на фінансовому ринку певні права і зобов'я­ зання.

26. Державне регулювання фінансового ринку здійснюється:

а)Міністерством фінансів України;

б)Національним банком України;

в)Фондом державного майна;

г)Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

д)зазначене в пунктах а і г; е) зазначене в пунктах а — г.

27. Основною установою, яка регулює функціонування ринку цінних паперів, є:

а)Міністерство фінансів України;

б)Національний банк України;

в)Фонд державного майна;

г)Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

д)зазначене в пунктах а і г; е) зазначене в пунктах а — г.

28. Регулювання фінансового ринку та його складових — це:

а) розроблення відповідних інструкцій Міністерством фінан­сів України;

б) об'єднання в єдину систему певних методів і прийомів,які дають змогу упорядкувати діяльність усіх його учас­ників і операцій між ними шляхом встановлення держа­вою певних вимог і правил для підтримки рівноваги вза­ємних інтересів усіх учасників;

в)прийняття відповідних законів Верховною Радою України;

г)підписання певних указів Президентом.

29. Регулювання фінансового ринку може здійснюватися за до­ помогою:

а) сукупності спеціальних правових, адміністративних, еко­ номічних і соціально-психологічних методів та певних інструментів стимулювання й обмеження;

б)указів Президента;

в)постанов Кабінету Міністрів України;

г)квотування і ліцензування.

30. Ефективність методів регулювання фінансового ринку за­ лежить від:

а) тривалості існування відповідної нормативно-правової бази;

б)досконалості правових методів регулювання;

в)зазначене в пунктах а і б;

г)правильна відповідь відсутня.

31. Серед сфер фінансового ринку, які обов'язково повинні регу­ люватися державою, треба виокремити:

а)допуск цінних паперів до публічних торгів;

б)розкриття інформації емітентами;

в) регулювання діяльності професійних учасників ринку, насамперед брокерів і дилерів, та їхніх відносин із клі­ єнтами;

г)реклама на ринку цінних паперів;

д)зазначене в пунктах а і г; е) зазначене в пунктах а — г.

32. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України діє на підставі:

а) Положення, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003 «Про Державну комісію з регулю­ вання ринків фінансових послуг України»;

б) Указу Президента України від 25.09.2002 р. «Про додат­ кові заходи щодо вдосконалення діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку»;

в) Закону України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне ре­ гулювання ринку цінних паперів в Україні»;

г)Господарського кодексу України.

33. Державний фінансовий моніторинг — це:

а) система органів, які опікуються економікою країни зага­ лом або окремих її регіонів;

б) сукупність заходів уповноважених органів держави з ана­ лізу інформації щодо фінансових операцій, яка надається фінансовими установами, компаніями з управління акти­ вами пенсійних і інвестиційних фондів тощо;

в) система органів, які створюються для здійснення окре­ мих функцій щодо державного регулювання в окремих сферах економіки;

г)правильна відповідь відсутня.

34. До першої групи органів державного регулювання фінансо­ вого ринку належать:

а) Міністерство фінансів України, Національний банк України;

б) Антимонопольный комітет України, Фонд державного майна;

в) місцеві держадміністрації, органи місцевого самовряду­ вання;

г) Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

35. Одним із недоліків припливу капіталу може бути:

а)ревальвація національної валюти;

б)девальвація національної валюти;

в)пожвавлення інфляції;

г)погіршення зовнішньої конкурентоспроможності.

36. Регулювання фінансових ринків повинно концентрува­ тися на:

а)довгострокових портфельних інвестиціях;

б)короткострокових портфельних інвестиціях;

в)прямих іноземних інвестиціях;

г)реальних інвестиціях.

37. Найбільша кількість форм і елементів наддержавного ре­ гулювання міжнародного руху капіталу пов'язана з діяль­ ністю:

а)МВФ;

б)Міжнародною організацією комісій із цінних паперів (IOSCO);

в)Форуму європейських комісій з цінних паперів (FESCO); г)ЄС.

38. Посилення ролі наднаціональних норм у регулюванні про­ цесів міжнародного фінансового ринку тісно пов'язане з:

а) глобалізацією економіки загалом та фінансових ринків зокрема;

б) зростанням ризикованості всіх вкладень з боку міжна­ родних інвесторів;

в) неспроможністю країн ефективно прогнозувати вплив портфельних рішень інвесторів на свій платіжний баланс;

г)усі відповіді правильні.

39. Основними формами регулювати короткострокових порт­ фельних вкладень міжнародних інвесторів є:

а) запровадження спеціального оподаткування коротко­строкових фінансових вкладень нерезидентів;

б) обов'язкова конвертація коштів, визначених для репат­ ріації чи виведення з ринку, за заздалегідь встановленим форвардним курсом;

в)встановлення валютного коридора;

г)усі відповіді правильні;

д)зазначене в пунктах а і б; е) зазначене в пунктах а і в.

40. Міжнародний рух капіталу може негативно позначити­ ся на:

а)лібералізації економіки країни;

б)дохідності реальних інвестицій;

в)платіжному балансі країни;

г)усі відповіді правильні.

41. У сфері інвестиційної діяльності загалом і щодо державно­ го інвестування зокрема держава застосовує такі правові форми:

а)поточне управління сферою інвестування;

б)програмування та прогнозування;

в) встановлення правил організації та здійснення інвесту­ вання в Україні за участю суб'єктів, що функціонують на будь-яких формах власності;

г)усі відповіді правильні;

д)зазначене в пункті в.

42. Поточне управління сферою інвестування включає:

а)видачу дозволів, ліцензій;

б)реєстрацію іноземних інвестицій;

в) проведення комплексної державної експертизи інвести­ ційних проектів будівництва;

г)створення державних приймальних комісій;

д)усі відповіді правильні;

е) правильна відповідь відсутня.

43. Програмування і прогнозування як правова форма держав­ ного регулювання:

а)залежить від сфери інвестування;

б)не залежить від сфери інвестування;

в)правильна відповідь відсутня.

44. У державному секторі економіки програмування та прог­ нозування як правової форми державного регулювання пе­ редбачено застосування:

а) директивного планування;

б)індикативного планування;

в)обидві відповіді правильні.45. У недержавному секторі економіки програмування та прогнозування як правової форми державного регулювання передбачено застосування:

а)директивного планування;

б)індикативного планування;

в)обидві відповіді правильні.