2.3. Інструменти регулювання руху капіталу на рівні окремої країни

Попри посилення тенденцій щодо лібералізації руху капіта­лів у всьому світі та зростання ролі наддержавних регуляторів фінансового ринку, і нині застосовують національні інстру­менти, що забезпечують обмеження на операції із капіталь­ного рахунку платіжного балансу. Формально їх можна звести до рівня елемента наявної у країні системи валютних обме­жень та режиму конвертованості валюти. Однак для інвес­торів наявність таких обмежень стає додатковим бар'єром на шляху прийняття управлінських рішень.

Значна кількість країн продовжує здійснювати політику об­меження руху капіталу. Прихильники цієї політики назива­ють кілька аргументів, які виправдовують збереження націо­нальної системи регулювання руху капіталу:

1) міжнародний рух капіталу може негативно позначитися на платіжному балансі країни. Захист валютного курсу та

зовнішніх активів центральних банків від потенційних ко­ливань дасть змогу економіці розвиватися на підставі більш згладжених макроекономічних траєкторій, а вразли­вість країни до зовнішніх шоків автоматично зменшиться;

2. міжнародні інвестори можуть «привнести» в економіку потенційну структурну слабкість, орієнтуючись на ті сек­тори, які не потребують високих технологій;

3. концентрація міжнародного позичкового капіталу може позначитись на послабленні політичної позиції країни.Цей аргумент наводять як щодо стійкості політичного курсу країни у питаннях зовнішніх стосунків, так і щодо внутрішнього політичного процесу. У першому разі за­лежність країни, яка приймає інвестиції від країн-доно- рів, посилюватиметься через підвищення залежності її економіки від міжнародного кредиту. А це можна будевикористати для тиску на неї як щодо питань самих між­ народних інвестицій, так і щодо інших аспектів міжна­родної політики. Що стосується внутрішньої політичної стабільності, то коаліція інвесторів або, навпаки, їхніх конкурентів може здійснювати тиск на позицію уряду, через що рішення останнього не сприятимуть ефективній алокації ресурсів.

Крім того, інвестори можуть стикатися з проблемою дер­жавного втручання як під час вивезення своїх активів, так і під час ввезення. Обмеження на вивезення капіталів досить легко аргументувати з позиції бажання органів макроеконо-мічної координації запобігти відпливу з країни фінансових ре­сурсів. Для цього запроваджуються процедури ліцензування таких операцій, вимоги щодо отримання спеціальних дозволів на трансферт капіталів за кордон, інформування відповідних органів про цілі, форму й обсяги вивезення активів. Однак ін­вестор може скористатися набором обхідних каналів. Це — трансфертне ціноутворення, неповернення експортної вируч­ки, придбання фіктивних товарів у фіктивних фірм, вивезення готівки тощо. Зокрема про неефективність заходів з регулю­вання інвестиційної діяльності, зорієнтованої на експорт капі­талу, можуть свідчити дані про «втечу капіталів», особливо з тих країн, де режим валютних обмежень по капітальних статтях платіжного балансу доволі жорсткий. Масштаби таких опера­цій вимірюються мільярдами доларів США і спробою повніс­тю перекрити такі канали ще не увінчалися успіхом у жодній країні.Сучасна теорія обережно ставиться до пояснення масштаб­ності таких операцій, тим наче, що виправдати її кримінальни­ми чинниками або чинниками непатріотичної поведінки деда­лі важче. Зокрема до чинників, які спонукають інвесторів до вивезення капіталу (навіть у прихованій формі), належать: значні ризики при внутрішньому інвестуванні; невідлагодже-ність дії алокаційного механізму всередині країни (внаслідок чого трансакційні витрати, пов'язані з переливом капіталів з одного сектора в інший всередині країни, можуть виявитися вищими, ніж аналогічні за міжнародного інвестування, враховуючи та­кож рівень ризику всередині національної економіки та закор­доном); існування значного національного економічного сектора за кордоном, підтримання якого потребує значних інвестицій­них й операційних витрат тощо.

Що ж стосується обмежень на приплив капіталу в країну, то тут ситуація не виглядає такою однозначною. Треба зауважити, що активний платіжний баланс призводить до пожвавлення інфляції та погіршення зовнішньої конкурентоспроможності. Так, одним із недоліків припливу капіталу може бути ревальва­ція національної валюти. З історії світового господарства відомі приклади безпрецедентного запровадження рестрикції щодо припливу інвестиційних вкладень упродовж турбулентності, зумовленої рециклюванням нафтодоларів, наприкінці 1970-х років. Так, із 1978 р. інвестори в німецькі банківські активи зіткнулись із втратою зацікавленості фінансистів з ФРН у наро­щуванні зовнішніх зобов'язань. Це було викликано запрова­дженням 100% резервування таких пасивів з боку Бундесбанку з метою нівелювання інфляційних наслідків припливу капіта­лу з-за кордону. До подібного кроку вдався і Банк Японії, зап­роваджуючи спочатку 50%, а потім і 100% резервування зов­нішніх пасивів японських банків. Ще більших заборон зазнав фінансовий ринок на ринку короткострокових зобов'язань. Наприкінці 1970-х років такі заборони існували у Швейцарії, ФРН, Японії тощо. Широко відомим є швейцарський досвід запровадження негативних відсотків по внесках в її банківсь­ку систему. Що ж стосується припливу прямих інвестицій у країни третього світу, то обмеження на таку діяльність пояс­нювали небажанням урядів багатьох країн, що розвиваються, допускати ТНК на свої ринки. Мотивацію до цього були як за­гальна політика щодо державного регулювання інвестицій у ме­жах заходів з індустріалізації та посилення суспільного сектора, так і побоювання негативного впливу діяльності міжнародних

інвесторів на національних конкурентів, структуру економі­ки, екологію тощо. Наслідки такої політики відомі — втрата конкурентоспроможності, перетворення потоків кредиту­вання з чистих у від'ємні, криза зовнішнього боргу тощо.

Зміни, які відбулися у 1980-х років, сприяли поступовій тенденції посилення відкритості національних економік до міжнародних фінансових потоків. Якщо для розвинутих країн певний час стояла проблема регулювання портфельних інвес­тицій, а для країн третього світу — прямих, то до початку 1990-х років вона була повністю вичерпана. Розвинуті країни практично повністю ліквідували жорсткі режими національ­ного регулювання міжнародної інвестиційної діяльності, а країни третього світу серйозно лібералізували рух прямих іноземних інвестицій, роблячи ставку на них як на основу швидкої струк­турної адаптації в умовах посилення глобалізаційних тенденцій.

Регулювання фінансових ринків, як показав досвід, повин­но зосереджуватись саме на короткострокових портфельних інвестиціях. Кризи у Мексиці у 1994 p., Таїланді, Малайзії, Південній Кореї, Сінгапурі, Індонезії у 1997 p., у Росії у 1998 p., у Бразилії у 1999 р. пояснюють неспроможність країн ефектив­но прогнозувати вплив портфельних рішень інвесторів на свої платіжний баланс, валютні резерви, курс грошової одиниці, капіталізацію національних ринків тощо. У зв'язку з цим має місце активна дискусія про оптимальну форму регулювання ко­роткострокових портфельних вкладень міжнародних інвесто­рів. Основними формами такого регулювання є:

• «податок Тобіна» (запровадження спеціального оподат­кування короткострокових фінансових вкладень нерези­дентів);

• ліцензування;

• робота з уповноваженими банками без права укладання агентських угод;

• заборона на проведення таких операцій через кореспон­дентські рахунки;

• примусове депонування коштів при вкладеннях;

• обов'язкове депонування на певний час коштів, які утво­рилися після продажу нерезидентом національних ак­тивів країни — реципієнта, та конвертацією таких кош­ тів у валюту інвестора;

• обов'язкова конвертація коштів, визначених для репат­ріації чи виведення з ринку, за заздалегідь встановленим форвардним курсом тощо.

Звичайно за умови достатньої дохідності на ринку коротко­строкових зобов'язань інвестори можуть погодитися на такі обмеження, які при швидкому зростанні капіталізації таких ринків можуть призвести до всіх негативних наслідків, по­в'язаних із відпливом коштів. При цьому треба пам'ятати, що інвестори теж несуть відповідальність за дестабілізацію ринку, оскільки кожна гранична ризикова інвестиція призводить до кумулятивного зростання ризиковості всіх вкладень з боку міжнародних інвесторів. Тим не менше, високодохідний ринок короткострокових зобов'язань створює не міжнародний інвес­тор, а уряд або позичальники всередині країни.