3. Судові документи складаються державною мовою.

 

1. У Конституції України принцип національної мови судо­чинства не знайшов свого прямого закріплення в главі про су­дову владу. Однак зі змісту ст.10 Конституції випливає, що дер­жавною мовою України є українська мова. Даний принцип одержав своє законодавче закріплення в Законі України «Про судоустрій України». У відповідності зі ст. 10 даного Закону су­дочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосу­вання інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і по­рядку, визначених законом.

Слід зазначити, що принцип, згідно з яким судочинство здій­снюється державною мовою, одержав своє закріплення в зако­нодавстві про судоустрій, в господарському, цивільному і кар­ному процесуальних кодексах України, а відтепер — і у КАС України. Мова судочинства визначається ст. 21 Закону Украї­ни «Про мови в Україні». Встановлення національної мови су­дочинства випливає з принципів Загальної декларації прав лю­дини, Декларації про державний суверенітет України, вона за­тверджує пріоритет загальнолюдських цінностей, так само як і духовних цінностей кожного народу, забезпечує мовний суве­ренітет кожного народу і кожної особистості незалежно від по­ходження людини, її соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії і місця проживання.

Враховуючи вимоги ст. 18 Закону України «Про мови в Укра­їні», у відповідності з якими, крім української мови, якою ве­деться судочинство в Україні, воно може здійснюватись націо­нальною мовою або мовою, прийнятою для більшості населення даної місцевості, суд вправі, якщо сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий процес іншою мовою, прийнятою для всіх учасників процесу, постановивши про це відповідну ухвалу. Мовою більшості населення судовий про­цес може проводитися як виняток із загального правила.

2.Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися у судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача за правилами статті 68 КАС України. У випадках,передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається особа, яка не розуміє, або погано розуміє звичайну розмовну мову, не може вільно нею спілкуватися.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті незалежно від того, якою мовою провадиться судочинство, на суд покладено обов'я­зок всі судові документи складати державною мовою.

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні справ в адміністративному суді

1. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в по­ рядку, встановленому законом.

2.       Для надання правової допомоги при вирішенні справ у су­ дах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, пра­ва й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

3.       Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

                                             

1. Сторони судового адміністративного процесу під час роз­гляду справи в адміністративному суді можуть користуватися правовою допомогою, яку в порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат або особа, яка є фахівцем у галузі права І за законом має право на надання правової допомоги.

Законодавство України закріплює потрійну систему право­вої допомоги, яка складається з: 1) правової допомоги, що передбачена законами України «Про адвокатуру» та «Про нотарі­ат» ; 2) системи правових послуг, що ґрунтуються на нормах ЦК України; 3) системи соціально-юридичних послуг, які надають­ся відповідно до Закону України «Про соціальні послуги». При цьому соціальні послуги є поняттям досить широким і включає комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, ме­дичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у склад­них життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Розрізняє поняття правової допомоги і правової консультації Резолюція № (78) 8 від 1978 р. Комітету Міністрів Ради Європи про правову допомогу і консультації. Під правовою допомогою розуміється: 1) можливість особи використовувати або захища­ти свої права у будь-яких судах, компетентних виносити рішен­ня у цивільних, адміністративних тощо справах; 2) усі витрати, понесені особою, якій надається правова допомога, у ході за­хисту своїх прав і, зокрема, гонорари адвокатів, мита, витрати на експертизу, відшкодування витрат свідків і витрати на пере­клад; 3) звільнення від внесення застави або депозиту на по­криття судових витрат.

Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають у економічно несприятливому становищі, можли­вість одержання необхідної правової консультації з усіх пи­тань, що можуть стосуватися їхніх прав та інтересів.

Отже, стосовно правової допомоги в адміністративних судах, її можна визначити як надання правових (юридичних) послуг особами, які мають спеціальні (юридичні) знання.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті для надання право­вої допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвока­тура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвока­тів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміні­стративному процесі і надають правову допомогу, визначають­ся КАС України та іншими законами.

Згідно з Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвока­туру» адвокатура У країни є добровільним професійним громад­ським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією Украї­ни сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтере­си громадян України, іноземних громадян, осіб без громадян­ства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або по­мічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії до­кументів у справах, які вони ведуть; здійснюють представни­цтво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підприєм­ствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпе­чення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповід­но до кримінально-процесуального законодавства у процесі ді­знання та попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомо­ги, передбачені законодавством.

У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Так, Рішенням Конституційного Суду України у справі про право вільного ви­бору захисника № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 р. визначе­но, що суб'єктами правової допомоги є також: державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допо­моги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та со­ціальної політики України, нотаріат тощо); суб'єкти підприєм­ницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об'єднання громадян для здійснення своїх прав та свобод. Правову допомо­гу юридичним особам при розгляді справ у суді можуть надава­ти також юрисконсульти та інші фахівці у галузі права, які ді­ють на підставі договорів про надання правових послуг.

3. Суд повністю або частково звільняє особу від оплати пра­вової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у ви­падках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

Надання безоплатної правової допомоги є однією із гарантій реалізації конституційного принципу рівності осіб, незалежно від їх майнового стану.

Чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається безоплатна правова допомога. До них, зокрема,

належать: ветерани війни, які мають право на правову допомогу в питаннях, пов'язаних із соціальним забезпеченням (ст. 22 ч. 2 Закону України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соці­ального захисту»); особи, які потерпіли від незаконних дій орга­нів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, які мають право на правову допомогу у зв'язку з відшкодуванням завданої такими діями шкоди (ст. З п. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними дія­ми органів дізнання, слідства, прокуратури і суду») тощо. Відпо­відно до ст. 5 ч. 4 Закону України «Про соціальні послуги», пра­во на правову допомогу у вигляді консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відпо­відальності осіб, що вдаються до протиправних дій проти них, такими особами є: 1) особи, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу; 2) особи, які перебувають у складній життєвій ситуації у зв'язку з безро­біттям і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами; 3) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, кон­фліктами і жорстоким ставленням у сім'ї.

Оплата праці захисника у разі його участі у справі за призна­ченням суду проводиться за рахунок коштів державного бю­джету в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів

Розділ II Організація адміністративного судочинства (17-103)

Стаття 17. Компетенція адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ

1. Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі де­легованих повноважень, а також спори, які виникають з при­воду укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим проце­сом чи процесом референдуму.

2. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1)      що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2)      що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

1. Коментованою статтею встановлено підвідомчість або предметну компетенцію адміністративного суду, під якою розу­міється коло справ, віднесених законом до розгляду і розв'язан­ня системою адміністративних судів.

Створення у системі судів загальної юрисдикції системи ад­міністративних судів потягло за собою необхідність розмежу­вання компетенції між адміністративними судами та судами загальної юрисдикції, господарськими судами, Конституцій­ним Судом України, громадськими організаціями. При визна­ченні підвідомчості справ адміністративним судам слід спира­тися на критерії підвідомчості, що вироблені і використовують­ся процесуальною доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб'єктний склад учасників спору та характер спір­них правовідносин.

Щодо першого критерію, то обов'язковим учасником пу­блічно-правового спору є суб'єкт владних повноважень, за дру­гим — предметом судового розгляду у адміністративному суді є публічно-правовий спір.

Підвідомчість може бути альтернативною, виключною, ім­перативною та договірною в залежності від того, чи відносить закон вирішення спорів до компетенції виключно одних кон­кретних органів, чи до компетенції декількох за вибором заяв­ника чи згодою сторін.

Виключна підвідомчість означає, що розгляд певної катего­рії справ віднесено лише на розгляд адміністративного суду.

Альтернативна підвідомчість передбачає віднесення розгля­ду спору до компетенції кількох органів за вибором особи, яка звертається за захистом своїх прав і законних інтересів.

Імперативна підвідомчість означає, що адміністративна справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності.

Практичне значення підвідомчості знаходить прояв у процесуально-правових наслідках недотримання правил про підвідом­чість справ адміністративному суду. Якщо справа не є підвідом­чою адміністративному суду, суддя на стадії подання позову та порушення адміністративної справи може відмовити у при­йнятті позовної заяви (ч.І ст. 109 КАС України). У випадку, коли непідвідомчість справи адміністративному суду виявля­ється на стадії судового розгляду, адміністративний суд припи­няє провадження у справі (ч. 1 ст. 157 КАС України).

Коментованою статтею встановлюється, що адміністратив­ним судам підвідомчі: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття грома­дян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з при­воду реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; 4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випад­ках, встановлених законом; 5) спори щодо правовідносин, пов'я­заних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Отже, підвідомчість судам публічно-правових спорів є ви­ключною.

2. До спорів, що не підвідомчі адміністративним судам, на­лежать спори: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримі­нального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутріш­ньої діяльності або виключної компетенції.

Розмежовуючи підвідомчість публічно-правових спорів ад­міністративним судам, КАС України встановлює коло спорів, які, хоча і мають публічно-правовий характер, вирішуються в порядку іншого судочинства.

Так, юрисдикція адміністративних судів з вирішення пу­блічно-правових спорів обмежується, насамперед, юрисдикці­єю Конституційного Суду України.

При визначенні меж підвідомчості публічно-правових спо­рів адміністративним судам і Конституційному Суду України, слід зазначити, що Пленум Верховного Суду України у поста­нові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» відзначив, що суди загаль­ної юрисдикції не вправі, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перераховані у ст. 150 Конституції, оскільки це віднесене до ви­ключної компетенції Конституційного Суду. Однак, будь-який суд загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Консти­туції визнати неконституційними чи такими, що суперечать за­конам України рішення органів місцевого самоврядування, а також — на підставі ст. 124 Конституції — акти органів дер­жавної виконавчої влади — міністерств, інших центральних органів, місцевих державних адміністрацій тощо.

Також публічно-правовими спорами є кримінально-правові відносини щодо переслідування особи за вчинення злочину, які вирішуються в порядку кримінального судочинства. Однак природа цих відносин, їх суб'єктний склад унеможливлює їх віднесення до юрисдикції адміністративних судів і вони, згідно з законом, розглядаються і вирішуються у межах кримінально­го судочинства.

Розгляд справ про адміністративні проступки, накладення адміністративних стягнень також не належать до компетенції адміністративного суду і здійснюються в порядку, передбаче­ному КпАП України.

Стаття 18. Предметна підсудність адміністративних справ

1.Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1)       адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи служ­бова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які під­ судні окружним адміністративним судам;

2)       усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притяг­нення до адміністративної відповідальності.

2. Окружним адміністративним судам підсудні адміністратив­ні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший

державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

3.        Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

4.   Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи:

1)       щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму;

2)       щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президен­та України.

5. У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається міс­цевим адміністративним судом за вибором позивача.

1. Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ, віднесених до розгляду адміністративних судів як окремої систе­ми юрисдикційних органів, то інститут підсудності дозволяє роз­межувати справи, підвідомчі адміністративним судам, у межах системи адміністративних судів між окремими її елементами.

Підсудністю є коло адміністративних справ, вирішення яких віднесене до компетенції певного адміністративного суду. Під­судність визначається також як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм адміністра­тивних справ. Отже, правила підсудності у своїй сукупності складають критерій обрання компетентного адміністративного суду для розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи.

Розрізняють предметну, територіальну, інстанційну підсуд­ність.

Правила предметної підсудності дозволяють визначити, ад­міністративний суд якої ланки розглядатиме справу за першою інстанцією. Предметна підсудність залежить від предмета спо­ру або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Біль­шість справ вирішується саме за першою інстанцією судами найнижчої ланки — місцевими судами, що зумовлено намаганнями створення для осіб, що потребують судового захисту своїх прав та інтересів, найкращих умов для участі у судочинстві, за­лучення всіх зацікавлених у справі осіб.

1.        Виходячи з вимог доступності правосуддя у адміністратив­них справах, незалежності суддів, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого само­ врядування, посадова чи службова особа органу місцевого само­ врядування, крім тих, які підсудні окружним адміністратив­ним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

2.        Окружним адміністративним судам, відповідно до части­ни 2 коментованої статті, підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший держав­ ний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх поса­дова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

3.        Частиною 3 коментованої статті встановлюється, що спра­ви щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи служ­бових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором пози­вача. Дане положення надає особі можливість самостійно ви­значати, до якої з ланок системи місцевих адміністративних судів їй звернутися. В першому випадку критерієм обрання суду є більша доступність суду, в другому — додаткові гарантії щодо незалежності розгляду адміністративної справи.

4.Враховуючи те, що деякі категорії адміністративних справ, пов'язані з реалізацією виборчих прав, потребують негайного та остаточного вирішення, вони за підсудністю віднесені до компетенції Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції. До таких ч. 4 коментованої статті віднесені справи: 1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

5. У разі невизначеності КАС України предметної підсуднос­ті адміністративної справи така справа розглядається місцевим

адміністративним судом за вибором позивача.

Стаття 19. Територіальна підсудність адміністративних справ

1.        Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.

2.        Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

3.   Адміністративні справи з приводу оскарження норматив­ но-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представни­цтво України, їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

4.   У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

1. Територіальна підсудність, врегульована положеннями коментованої статті, дозволяє розмежувати предметну компе­тенцію адміністративних судів одного рівня в залежності від місця розгляду справи. Територіальна підсудність визначає, який конкретно адміністративний суд може розглянути кон­кретну адміністративну справу за першою інстанцією.

Територіальна підсудність поділяється на декілька видів: за­гальну, альтернативну, виключну, договірну, із зв'язку справ.

Загальна територіальна підсудність формує основне правило розмежування компетенції однорівневих адміністративних су­дів. Відповідно до цього правила адміністративний позов пода­ється до суду за місцем перебування (місцезнаходженням) від­повідача. Саме таке правило закріплене ч.І статті, що коменту­ється.

2.Виняток із цього правила складають категорії справ, за­ значені у ч. 2 коментованої статті. Так, при визначенні територіальної підсудності з приводу оскарження правових актів ін­дивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, зако­нодавець виходив з принципу наближеності суду до особи, права і інтереси якої порушено. Частиною 2 коментованої статті закріплене правило, відповідно до якого ці категорії справ вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Усі інші адміністратив­ні справи вирішуються адміністративними судами за місцем знаходження позивача, якщо ним є суб'єкт владних повнова­жень, або за місцем знаходження (перебування, проживання) відповідача — юридичної чи фізичної особи, яка не є суб'єктом владних повноважень.

Щодо визначення територіальної підсудності спорів, що ви­никають із адміністративного договору, слід зазначити, що такі спори мають бути підсудні адміністративному суду за місцем виконання договору, якщо у договорі не визначена інша підсуд­ність.

3.На відміну від ч. 1 коментованої статті, якою встановлено загальну територіальну підсудність для зазначених у ній категорій адміністративних справ, ч. З коментованої статті запрова­джує виключну територіальну підсудність. Виключна територі­альна підсудність унеможливлює можливість вибору позивачем підсудності іншої ніж та, що встановлена адміністративним процесуальним законом для розгляду даної категорії спорів.

Так, адміністративні справи з приводу оскарження норма­тивно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу вико­навчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єк­та владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповіда­чем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське пред­ставництво України, їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідо­цтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміні­стративним судом, територіальна юрисдикція якого поширю­ється на місто Київ.

4. У разі невизначеності КАС України територіальної під­судності адміністративної справи, відповідно до ч. 4 коментова­ної статті, така справа розглядається місцевим адміністратив­ним судом за вибором позивача.

Стаття 20. Інстанційна підсудність адміністративних справ

1.      Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як ад­міністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановле­них цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

2. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної ін­станції.

3.    Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, ви­значеному частиною шостою статті 177 цього Кодексу, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному по­ рядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

4.    Верховний Суд України переглядає судові рішення адміністративних судів за винятковими обставинами.

1. Інстанційна підсудність дозволяє розмежувати компетен­цію адміністративних судів різного рівня. Інстанційна підсуд­ність визначає, який адміністративний суд може розглянути адміністративну справу за першою інстанцією, в порядку апе­ляції та в порядку касації.

При виробленні правил інстанційної підсудності має бути дотримано принцип, за яким одній ланці судової системи має відповідати одна судова інстанція.

Це правило збережене для двох нижчих ланок системи адмі­ністративних судів: для місцевих та апеляційних судів. Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністра­тивні суди та окружні адміністративні суди) вирішують підві­домчі та підсудні їм справи як суди першої інстанції

2.          Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.

3.          Щодо Вищого адміністративного суду України, він є су­дом трьох інстанцій. Так, відповідно до ч. 4 ст. 18 КАС України, Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи: 1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандида­та на пост Президента України.

У випадку, визначеному ч. 6 статті 177 КАС України, Ви­щий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружно­го адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Відповідно до ч. З статті, що коментується, він також, як суд касаційної інстанції, переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку.

4.Частиною 4 статті, що коментується, встановлено повтор­ ну касацію, яку здійснює Верховний Суд України. Він перегля­дає судові рішення адміністративних судів за винятковими обставинами.

Відповідно до ст. 237 КАС України, мотивами для перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах можуть бути: 1) неоднакове застосування судом (суда­ми) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права; 2) ви­знання судових рішень міжнародною судовою установою, юрис­дикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжна­родні зобов'язання України,

Стаття 21. Підсудність кількох пов'язаних між собою вимог