Глава 6 Докази (69-86)

Стаття 69. Поняття доказів

1.Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів,висновків експертів.

2.Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у спра­ві, або з власної ініціативи.

1. У частині 1 коментованої статті наводиться нормативне визначення доказів. Доказом є не факт, обставина, а фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які бе­руть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішен­ня справи.

Таким чином, основним способом пізнання обставин, що ма­ють значення для правильного вирішення справи, є встанов­лення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказуван­ня у адміністративному судочинстві — це врегульована право­вими нормами діяльність адміністративного суду та учасників адміністративного процесу по збиранню і закріпленню, перевір­ці і оцінці доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів виступають як гарантії досягнення вірного знання. Доказування, як пізна­вальна діяльність, має свій предмет.

Предмет доказування — це те, що необхідно доказувати щодо кожної адміністративної справи. Факти, що входять до предмета доказування вказані у ст. 138 КАС України — це об­ставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечен­ня або які мають інше значення для вирішення справи (причи­ни пропущення строку для звернення до суду тощо) та які на­лежить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особли­востей кожної адміністративної справи.

2. Докази у адміністративному судочинстві можна класифі­кувати за різними підставами, основними з яких є: а) за спосо­бом формування докази поділяються на первісні і похідні (пер­вісними називають докази-першоджерела, похідними назива­ють докази, що відтворюють зміст іншого доказу); б) за харак­тером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наяв­ність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт); в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові, залежно від того, є джерелом доказу людина чи матеріальний об'єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, вис­новки експертів, до речових письмові і речові докази).

3. У ч. 1 коментованої статті наводиться також вичерпний перелік джерел доказів, тобто джерел, з яких суд отримує фак­тичні дані (докази). До них належать пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові і речо­ві докази, висновки експертів.

4. Докази суду надаються особами, які беруть участь у спра­ві. Суд сприяє особам, які беруть участь у справі у доказуванні шляхом уточнення, з урахуванням гіпотези норми матеріаль­ного права, яка підлягає застосуванню, кола фактів, які необ­хідно доказати і може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які бе­руть участь у справі, якщо вони самостійно не мають можли­вості надати суду певні докази.

Ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обста­вин у справі (див. коментар до ст. 11 КАС України), адміністра­тивний суд займає активну роль у адміністративному судочин­стві, що зумовлена наявністю публічного інтересу в результа­тах вирішення справи. Відповідно суд вживає передбачені за­коном заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, утому числі витребування з власної ініціативи доказів яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

1.   Належними є докази, які містять інформацію щодо пред­мета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосу­ються предмета доказування.

2.   Сторони мають право обґрунтовувати належність кон­кретного доказу для підтвердження їхніх вимог або запере­чень.

3.   Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирі­шенні справи не беруться до уваги.

4.   Обставини, які за законом повинні бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватися нія­кими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

1. Коментована стаття містить правила про належність та допустимість доказів.

Належними є докази, що відносяться до предмета доказу­вання. Суд має відібрати тільки ті докази, що містять інформа­цію щодо предмета доказування, виключивши з процесу дока­зування докази, що не відносяться до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обста­вин справи, затягує розгляд справи. При цьому сторони, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу, мають пра­во обґрунтовувати його належність для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

2. Правила про допустимість доказів закріплено у ст.ст. 69 та 70 КАС України, у яких встановлено вимоги: а) про викорис­тання тільки засобів доказування, тобто джерел доказів, що пе­релічені у ст. 69 КАС України, отриманих з додержанням по­рядку збирання, подання і дослідження доказів, адже ч. З ко­ментованої статті містить пряму заборону суду при вирішенні справи брати до уваги докази, одержані з порушенням закону; про необхідність підтвердження обставин, які за законом повин­ні бути підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами доказування, виключенням з цього правила, для за­безпечення економічності і оперативності процесу, є випадки, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Стаття 71. Обов'язок доказування

1.         Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

2.    6 адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує про­ти адміністративного позову.

3.       Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази.

4.   Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі на­ явні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

5.       Суд може збирати докази з власної ініціативи.

6.   Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних при­ чин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження

обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на осно­ві наявних доказів.

1.За загальним правилом, у адміністративному судочинстві обов'язок доказування розподіляється наступним чином: пози­вач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

2.Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію вини суб'єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються — повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача — суб'єкта владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач не спростує їх.

Крім того, у зв'язку з тим, що більшість доказів з адміністра­тивної справи, як правило, утворюється і зберігається у суб'єк­та владних повноважень, ч. 4 коментованої статті зобов'язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

3.          Суд сприяє особам, які беруть участь у справі в реалізації обов'язку доказування шляхом витребування необхідних дока­ зів, якщо особою вказано ґрунтовні причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомлено про місце, де вони знаходяться чи можуть знаходитися.

4.          Крім випадків, коли адміністративний суд витребує дока­зи за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, він, ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обставин у спра­ві (див. коментар до ст. 11 КАС України), може збирати докази і з власної ініціативи.

5.          Частина 6 коментованої статті передбачає наслідки невиконання особою, яка бере участь у справі обов'язку доказування. У цьому випадку судове рішення ґрунтуватиметься переважно на доказах, що підтверджують обставини на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі і, вірогідно, не задовольня­тиме інтереси особи, що не виконує обов'язок доказування.

Стаття 72. Підстави для звільнення від

доказування

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністра­тивній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких бе­руть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно

доказувати.

3. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

4.Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи,щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, ліпне в питан­нях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

1. Обставини, включені в предмет доказування, підлягають

доказуванню в суді.

Проте доказування не потребують обставини, які перелічені в коментованій статті. По-перше це преюдиціальні факти — такі, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, ци­вільній або господарській справі, що набрало законної сили. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. По-друге, це обставини, що визнані судом загальновідомими. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі і за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з природною власти­вістю людської пам'яті забувати події, їх деталі і хронологію. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть мати як світову відомість, так і регіональну і лише конкретний суд може визначити для конкретних обставин їх відомість на даній території, Загальновідомість пов'язана і з певним колом осіб. Так, наприклад, певні факти у сфері публічної служби при розгляді спору щодо її проходження, можуть бути відомі сторо­нам процесу і суду, який володіє цією інформацією, що базуєть­ся на практиці розгляду певних категорій справ. По-третє, це визнані факти — обставини, які визнаються сторонами. Ці об­ставини можуть не доказуватися, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

2. У юридичній науці як на такі, що не потребують доказу­вання, вказують на факти, що презюмуються — такі факти, які згідно з законом вважаються встановленими. Але, хоча від обов'язку доказувати зазначені факти звільняється одна з сто­рін, таке припущення може бути спростовано у загальному по­рядку іншими особами, які беруть участь у справі.

Стаття 73. Забезпечення доказів