1. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Кодексу, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають права позивача.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­мет спору, мають права та обов'язки, визначені у статті 49 цьо­го Кодексу.

1.Треті особи віднесені законодавцем до осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, треті особи, незалежно від їх виду, наділені всіма правами та несуть обов'язки, передбачені ст. 49 КАС України (див. коментар до ст. 49 КАС України).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають в адміністративному процесі, крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 КАС України, всі права та обов'язки позивача. Виходячи з цього, треті особи, які заявля­ють самостійні вимоги на предмет спору, мають право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміні­стративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ст. 51 КАС України).

3.   Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­мет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки, передбачені КАС України для всіх осіб, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України).

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво   

 1. У разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у від­носинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміні­стративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку вів замінив.

1. У процесі розгляду адміністративно-правового спору пра­ва або обов'язки суб'єктів спірного матеріального правовідношення ще до завершення процесу внаслідок різних обставин можуть перейти до іншої особи, яка не є учасником даної кон­кретної справи. У цьому випадку відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї із сторін процесу іншою особою — правонаступником.

Коментована стаття називає такі випадки процесуального правонаступництва, як вибуття або заміна сторони чи третьої сторони адміністративного судового процесу,

Вибуття сторони може відбутися з різних причин: у зв'язку зі смертю (фізичні особи), у зв'язку з реорганізацією (юридичні особи).

Заміна сторони правонаступником відбувається, як прави­ло, у випадках зміни суб'єкта права або обов'язку у правовідношенні, коли новий суб'єкт права (позивач або відповідач, або третя особа) повністю або частково приймає на себе права чи обов'язки попередника. Отже, йдеться про універсальне або сингулярне правонаступництво у матеріальному праві.

Розподіл правонаступництва у матеріальному праві на уні­версальне та сингулярне пов'язане з об'єктом прав та обов'яз­ків, які переходять до правонаступника.

Універсальне правонаступництво (тобто, перехід всіх правомочностей до іншої особи) має місце у тих випадках, коли пере­хід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої відбува­ється у порядку реорганізації, а між громадянами — у порядку спадкування.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право переуступає у конкретному матеріальному правовід-ношенні. Порівняльний аналіз положень ЦПК України та ГПК України дає можливість стверджувати, що у процесуальних правовідносинах має місце, головним чином, сингулярне пра­вонаступництво, оскільки передаються або права, або обов'яз­ки (переуступка права вимоги, прийняття боргу іншої особи на себе, переведення боргу). Звідси слідує, що в коментованій стат­ті йдеться також про сингулярне правонаступництво.

Процесуальне правонаступництво відповідно до коментова­ної статті можливе на всіх стадіях адміністративного процесу.

Стаття 56. Представники

1.       Сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

2.       Представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

3.       Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

4.       Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захи­щають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

5.       Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досяг­ли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні за­конні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклу­вальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучати у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездат­них фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6.       Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповноліт­ніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізич­них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх закон­ них представників.

7.       Законним представником органу, підприємства, устано­ви, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповнова­жена законом, положенням, статутом.

8.       Як законні представники діють також органи та інші осо­би, яким законом надано право захищати права, свободи та ін­тереси інших осіб.

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має пра­ва вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зу­пиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, пи­тання про призначення чи заміну законного представника.

1. Частиною 1 коментованої статті закріплене положення про можливість використання в адміністративному судовому процесі процесуального представництва, відповідно до якого сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представництво є правовим інститутом, який опосередко­вує відносини, що виникають у зв'язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реа­лізацію прав та обов'язків того, кого представляють. ЦК Укра­їни визначає представництво як правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представ­ляє (ст. 237 ЦК України). Процесуальне представництво в ад­міністративному судочинстві має свою специфіку: це процесу­альна діяльність особи (представника), спрямована на захист публічних суб'єктивних прав та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприяння адміністративному суду в з'ясуванні об'єктивної істини у справі, прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного рішення.

Адміністративне процесуальне представництво є правовід­носинами, у яких одна особа (представник) на підставі повно­важень, наданих їй договором або законом, вчиняє у адміні­стративному судовому процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також публічних інте­ресів.

Варто, однак, уточнити, що процесуальне представництво — це не одне правове відношення, а є системою, що включає право­відносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

спрямовані на упорядкування правових зв'язків між осо­бою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційний характер;

1)        мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

2)        виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту прав та інте­ресів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди:

1)       відносини між представником і судом, які мають інформа­ційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє);

2)       відносини між особою, яку представляють, і судом. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємо­пов'язані. Це й зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України).

Внутрішні і зовнішні правовідносини представництва мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини пред­ставництва мають матеріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв'язків, законі.

Зовнішні правовідносини представництва регулюються нор­мами адміністративного процесуального права і є за своїм ха­рактером адміністративно-процесуальними.

Представництво в адміністративному судовому процесі від­різняється від того, що встановлене нормами цивільного права метою, функціями, характером та змістом правовідносин, ко­лом осіб, що мають право бути представниками тощо.

2. Представником, відповідно до ч. 2 коментованої статті, може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої стат­ті 48 КАС України має адміністративну процесуальну дієздат­ність.

За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, які досягли 18-річного віку. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних представників і в тих випадках, коли самі є неповнолітніми.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представ­ником обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники від­повідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

3. Підставами виникнення правовідносин представництва ч. З коментованої статті називає договір або закон.

Слід зазначити, що перелік підстав виникнення правовідно­син представництва взагалі міститься в ЦК України, у ст. 237 якого вказано, що «представництво може ґрунтуватися на за­коні, договорі, акті органу юридичної особи або адміністратив­ному акті*. Звідси можна дійти висновку, що підставами ви­никнення представництва, як правового відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід вважати: воле­виявлення представника і того, хто бажає мати представника, відображене у договорі; юридичні факти, вказані у законі; ад­міністративний акт; акт уповноваженого органу, яким особі до­зволяється діяти у якості представника.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений, порів­няно із цивільним законом, перелік підстав представництва у адміністративному суді: представництво може ґрунтуватися на договорі або законі. Отже, йдеться про добровільне (таке, що ґрунтується на договорі) та законне (таке, що ґрунтується на законі) представництво.

В залежності від значення волевиявлення сторін для виник­нення правовідносин звичайно виокремлюють його два види — обов'язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють, і добровільне, яке ґрунтується на волі до­вірителя і яке визначає повноваження представника.

При цьому добровільне представництво за своїм характером є практично завжди приватно-правовим, у той час як обов'яз­кове представництво може бути і приватно-правовим, але часті­ше є публічно-правовим, що виражається у підставах виник­нення, значенні волі сторін, межах розсуду представника у ви­борі поведінки тощо. Якщо підставою виникнення добровіль­ного представництва є така типова для приватного права категорія, як договір, то для обов'язкового представництва під­ставами є категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону та ін.

Має значення такий поділ і при характеристиці суб'єктного складу представництва, де традиційно виокремлюють три кате­горії суб'єктів: той, кого представляють; представник; суд.

При обов'язковому представництві тим, кого представля­ють, може бути й недієздатний, бо воля його значення не має.

Якщо ж вести мову про добровільне представництво, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, то тут до принципала ви­суваються певні вимоги. Зокрема, при добровільному пред­ставництві припускається наявність і дієздатності того, кого представляють. Це пов'язано з тим, що він виражає свою волю, обираючи представника. Сказане певною мірою стосується і представника, який є ще одним учасником внутрішніх право­відносин представництва. При обов'язковому представництві, де є публічний елемент, воля представника для встановлення внутрішніх правовідносин представництва значення практич­но не має. У той час як добровільне представництво є результа­том договору між ним і тим, кого представляють.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, права, свободи та Інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а та­кож недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальни­ки чи інші особи, визначені законом.

Функції законних представників у адміністративному суді виконують батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які вна­слідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть пі­клуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК Украї­ни) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК України). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та непов­нолітніх дітей є батьки Це положення закріплене не лише у ЦК України, але й у СК України. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій склад­ній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народжен­ня дитини), а для представництва батька до того ж потрібна на­явність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків, їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на поло­женнях ч.2 ст, 242 ЦК України, згідно з якою опікун є закон­ним представником малолітньої особи та фізичної особи, визна­ної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника. Тому при здій­сненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

5.    Частиною 5 коментованої статті встановлюється правило, відповідно до якого навіть при досягненні віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, а також непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, також можуть захищати в суді їхні законні представники — бать­ки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, ви­значені законом. Суд може залучати у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб, і фізич­них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6.          Частиною 6 коментованої статті встановлено положення, відповідно до якого суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміні­стративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізич­них осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників. Таким чином, у коментованій нормі йдеться про ініціативу суду із залучення до участі у спра­ві законних представників.

7.          Частина 7 коментованої статті встановлює, що законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

Повноваження керівників та інших осіб органів, підпри­ємств, установ та організацій, котрі виступають як одноособові органи, підтверджуються документами, що посвідчують їх службове становище.

8. Відповідно до частини 8 коментованої статті, як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та Інтереси інших осіб.

Представництво широко застосовується у судовій практиці і може здійснюватися особами, перелік яких встановлений чин­ним законодавством.

Представництво може здійснюватися членами органів управ­ління, працівниками державних підприємств, установ, органі­зацій — у справах цих підприємств, установ та організацій.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, громадські об'єднання за Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. мають право представництва і захисту своїх прав, а та­кож законних інтересів своїх членів і учасників, інших грома­дян в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання та громадських об'єднаннях.

У справах службовців, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками, процесуальними представниками в адміністративному суді можуть бути уповно­важені цих професійних спілок. Представництво може також здійснюватися адвокатами у справах громадян України, іно­земців, юридичних осіб.

До представництва у справі адміністративний суд може до­пустити і інших осіб (родичів, інших осіб, що володіють фахо­вими знаннями і здатні надати допомогу у захисті прав та інте­ресів), якщо це не суперечить чинному законодавству.

9.Частиною 9 коментованої статті регламентовано порядок заміни неналежного представника або призначення представ­ника у разі його відсутності. Так, цією нормою встановлено, що у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд зупи­няє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення законного представника. Такі ж самі дії, але Щодо заміни представника, вчиняються судом і у випадку, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом.

Відповідно до сутності представництва, представник має вчиняти дії в інтересах особи, яку він представляє. І хоча представник самостійно здійснює права особи, яку він представляє, адміністративний суд має право контролювати здійснення ним цих прав на предмет відповідності інтересам особи, яку пред­ставляють, особливо у випадку відсутності у неї адміністратив­ної процесуальної дієздатності. Якщо ДІЇ законного представ­ника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками