57. Кобилянська. „земля”

Ольга Кобилянська - один з найтонших психологiв нашої лiтератури. Повiсть "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки i надрукована вперше у 1922 роцi. Але творчий задум визрiвав поступово. Основна проблема повiстi - людина i земля. До цiєї теми в українськiй лiтературi зверталися i I. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сiм'я"), i Панас Мирний та Iван Бiлик ("Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"), i М. Коцюбинський ("Fata morgana"), i I. Карпенко-Карий ("Хазяїн"). Але ще не було в українськiй лiтературi твору, у якому б за право володiння землею брат убив брата. А в основi повiстi лежать реальнi подiї. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному. Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має. Але найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою. Ольга Кобилянська психологiчно вмотивовує, як зародився задум вбивства брата. Усе складалося поступово: з дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд. Але земля не зробила Саву щасливим. Два роки вони жили з Рапiрою не вiнчанi, потiм повiнчалися, але батьки навiть не прийшли на весiлля. Сава втратив спокiй. I Рахiра не зробила Саву щасливим: "вона випила з нього душевну благороднiсть до останньої краплi, а, стративши це, - стратив i себе самого..."

25. Давньоукраїнська література. 11-12 ст.

Народні перекази про видатних людей, казки, пісні, зокрема колядки, що передавалися з роду в рід одним поколінням наступному, були тією основою, на якій і зростала давньоукраїнська писемна література.

Найдавнішими пам'ятками світської літ-ри Київ. Русі є літописи — хронолог. опис важливих істор. подій, очевидцем яких був сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з письмових джерел — «військ. повістей», монаст-ких переказів, «повчань». Першим літописом, що дійшов до нас, є «Пов. врем літ», або «Початковий літопис» (близько 1113 р.). У цій пам'ятці — докладні відомості про тер-рію, заселену слов'янами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та ін. племена, на які поділялися східні слов'яни, про їхні звичаї та мову. Розповідається в л-сі про древлянську данину, смерть Ігоря і помсту Ольги, про княжі чвари, вбивство князів Бориса й Гліба їхнім братом Святополком. Зафіксовано в ньому і виступи народних мас проти феодалів-лиходіїв. Автори «Поч. літ-су» — високоосвічені ченці Нестор, Сильвестр та ін., імена яких не дійшли до нас. Також в давньоукр. літ. відомі такі літописи, як «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона. Про високий ступінь розвитку оригінальної літератури Київської Русі XI—XII ст. свідчать «Повчання» Волод. Мономаха, проповіді Кирила Туровського, «Хожденіє» та ін. Також треба відзначити «Слово про похід Ігорів», яке є одною з найважливіших істор. пам’яток.